Бабі Стефі мало виповнитись 80 років. Вона прожила не легке життя. Одна виховала і поставила на ноги сина.
Микола одружився, переїхав до міста. Невістка була не в захваті від того, що чоловік майже кожні вихідні настоював на тому, щоб їхати до мами, адже вже геть старенька, їй зараз, як ніколи, потрібна допомога. Вони привозили харчі, при потребі, прибрали в домі. Невістка Христина була панською дівчиною. Вона одягалася завжди у яскравий одяг, та й вела себе високо, ніби хотіла показати всім, яка вона краля.
Часто вона віддавала свої речі свекрусі, але ж куди там Стефа то одягне, сусіди ж засміють. Одного разу Христина привезла їй дві нові хустини, а стару, в якій Стефа ходила день у день, вона шарпнула з голови, і кинула у відро зі сміттям. Стефі в цей час підкосилися ноги. І коли Христина вийшла на вулицю, та підібрала її, і пригорнула до серця. З цією хустиною у неї було стільки приємних спогадів.
Все б нічого, та терпець у невістки увірвався. Їй не хотілося приділяти стільки часу свекрусі. Тоді то Микола й домовився з сусідкою, що та буде приходити до мами і допомагати їй, за окрему плату, звичайно.
В Стефи наближався ювілей. Вона звісно навіть й думати не хотіла про свято, гості та подарунки. В такому віці їй було вже не до того. Їй просто хотілося, щоб син з невісткою та онуками в цей день були поруч. Та син захотів відсвяткувати мамине день народження з розмахом, запросити всіх сусідів та друзів. В селі, де жила Стефа, родичів не було. Вона рахувалася, як приїжджа.
Ось і настав день святкування. Микола з невісткою все організували самі. Христина замовила в найкращому ресторані багато їди. Сусіди та родичі прийшли привітати іменинницю. Всі за столом веселилися, лише сама іменинниця почувалась, ніби не у своїй тарілці. Не звикла вона до такої уваги, до їди з ресторану. Вона прекрасно розуміла, що це “показуха” для односельчан.
Всі говорили тости, а коли черга дойшла до невістки, Стефі стало не по собі. Вона відчувала, що Христина щось задумала.
– Мамо, ну чому ж ви такі вперті? Люди подумають, що ми вам зовсім не допомагаємо. Для чого ви одягли на свій ювілей цю стару хустину, я ж вам дві нові привезла, коли приїжджала минулого разу.
Руки Стефи затремтіли від почутого. Микола тут же підійшов до дружини і шепнув їй, щось на вухо, але та не думаючи продовжила.
– Чому ви нас все життя позорите? А ще й до сьогодні не зізнаєтеся нам, хто ж батько Миколи. Чи це таємниця?
Після короткотривалої тиші Стефа відповіла невістці на всі її запитання.
– Мабуть, на все свій час. Та й не житиму вічно. А люди нехай не думають, що була я якоюсь непутньою. Мені час від часу дорікають, що не знаю, хто батько мого Миколи. Так, не знаю. Та й матері його також не знаю…
Жила я сама. Батьки рано пішли з життя. Працювала в колгоспі. Якось пізно поверталася з роботи й побачила картонну коробку під парканом. Та коробка ніби рухалася. А потім почулося, наче кошеня нявчить. Так і подумала, що хтось виніс до смітника ближче, а раптом хтось забере.
Коли я відкрила коробку то мало не втратила дар мови. Там лежало немовля. Ухопила й мерщій додому. Помила, переповила. Гарненький чорнявий хлопчик. Ні записки, ні речей не знайшла. Пригорнула до себе і не відпускала вже з рук.
Добре, що мала молоко в холодильнику – прокип’ятила, погодувала. Коли хлоп’я заснуло, мені в голову прийшла така думка, що я маю виїхати з цього села, щоб всі думали, що це мій син, і щоб ніколи мій Миколка не дізнався, що його колись покинули в коробці, як кошеня…
А те, що хустина моїй невістці не подобається, то й на те є причина. Цій хустці – чверть століття. Вона мені дуже дорога. Це Миколка мені на першу зарплатню подарував.
Микола вперше в житті не стримував сльози, пригортаючи стареньку матір до себе…
Передрук без посилання на ibilingua заборонений!
Фото ілюстративне – otprazdnuem
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
