– Мамо, ну що ти наробила? – вигукнула я, дивлячись на каструлю, де м’ясо плавало в дивній суміші з переперченим соусом і грудочками борошна, ніби то була якась наукова загадка, а не вечеря. – Тато б розсміявся, але й пожурив би: “Принцесо, ти забула про терпіння – м’ясо любить повільний вогонь, а не твою бурю в склянці води!” А ти… ти ж обіцяла, що сьогодні буде як у нього – ті самі кусочки м’яска, що тануть у роті. А це… це ж не їжа, це буря з інгредієнтами!
Мама відступила на крок, фартух у плямах, очі блищали – чи то від сліз, чи то від сміху, який намагалася стримати. Вона витирала руки об ганчірку, а голос тремтів, як листя на вітрі.
– Соломіє, доню, я ж старалася… Думала, якщо додам більше спецій, то буде як у Мирона – аромат на весь двір. А воно… ой, як же воно не слухається! Пам’ятаєш, як він казав: “Кухня – то не поле бою, а сад, де росте любов”. Я саджу, а росте… каша. Може, кинути все й замовити піцу за 300 гривень? Чи ти мене виженеш з кухні назавжди?
Я обійняла її, бо серце стиснулося – не від невдалої страви, а від того, як цей запах нагадував тата, але без його чарівної іскри. Півроку минуло, а ми все ще блукаємо кухнею, як у лабіринті, шукаючи шлях назад до тих вечорів, коли він панував тут, як король.
“А якщо ми ніколи не навчимося? – подумала я. – Чи це знак, що його магія – лише в спогадах, і нам треба вигадати свою?” Цей момент над каструлею став вершиною – і початком чергової ночі, де сміх і сльози змішуються, як соуси в маминих експериментах.
Мене звати Соломія, і ось уже двадцять вісім років я живу з відчуттям, ніби світ поділений на “до” і “після”. “До” – то час, коли тато, Мирон, був нашим компасом: сміявся гучно, обіймав міцно і творив на кухні дива, від яких сусіди заглядали у вікна. “Після” – півроку тиші, де мама, Катерина, і я намагаємося заповнити порожнечу не лише серця, а й тарілок.
Ми втрьох – проста родина з маленького містечка під Києвом: будинок з садом, де тато садив помідори, і кухня, що була його царством. Я – дизайнерка в агенції, заробляю 25 тисяч гривень на місяць, мрію про власну студію, але після його відходу робота здається сірою. Мама – пенсіонерка з бібліотеки, 15 тисяч виплат, але її руки, що тримали книги, тепер тримають ложку з острахом.
Тато не був шеф-кухарем – працював слюсарем на заводі, але кухня для нього була сценою. “Принцесо, – казав він, коли я була малою, сидячи на стільчику біля плити, – їжа – то мова любові. Додай щіпку сміху, і страва засяє”. Я кивала, простягаючи сіль: “Тату, а чому твої вареники літають, а мої падають?” Він реготав: “Бо твої ще вчаться крильми махати! Дивись: тісто – як дружба, м’яке, але міцне. Замішуй з душею, не з поспіхом”.
Ми базікали годинами: про школу, де я малювала будинки в зошитах, про його історії з заводу – “Сьогодні гайку загубив, а знайшов – дружбу з новим хлопцем”. Мама сміялася з кухні: “Мироне, ти й кухню в казку перетворюєш. Соломіє, не заважай – він же геній”. Я відповідала: “Мамо, я ж принцеса його! Тату, а навчи мене ті ребра готувати – з медом і травами, що пахнуть лісом”.
Він учив: “Принцесо, вогонь – то секрет. Повільний, як наша розмова. Мед додавай з любов’ю”. Страви його були легендами: курча в сметані, що тануло, як хмара, салати з городини, де огірки хрустіли, як сміх. Закрутки на зиму – банки з вишнями, що стояли в коморі, як скарби. “Тату, а чому твої огірки солодкі?” – питала я. “Бо шепотів їм казки на ніч, – жартував він. – А твої, мамо, солоні – бо ти їх сльозами поливала від сміху”.
З часом я відсторонилася: робота, друзі, хлопець на ім’я Богдан, з яким ми планували майбутнє. “Тату, я запізнююся, – казала я, минаючи кухню. – Залиш мені порцію”. Він зітхав: “Принцесо, кухня – то не обов’язок, а радість. Приходь, повчу фокус з рибою”. Мама додавала: “Соломіє, не ігнор тата – його соуси – то магія”. Я обіцяла: “Завтра, мамо. Сьогодні – дедлайн”.
Але “завтра” не настав. Півроку тому тато пішов тихо – серце не витримало після довгої зими. Ми з мамою сиділи на кухні, дивлячись на його фартух: “Катерино, як без нього? – шепотіла я. – Хто тепер вареники?” Вона гладила мою руку: “Доню, він би сказав: “Вчіться, принцеси. Кухня чекає”. Перші тижні – порожнеча: замовляли суші за 600 гривень, але недоїдали. “Мамо, не лізь – я спробую”, – казала я, але рис пригоряв, м’ясо жорстке.
Мама взялася першою: “Соломіє, тато б не хотів, щоб ми голодували. Ходімо на ринок – виберемо продукти, як він учив”. Ми пішли: базар гудів, запахи свіжі. Продавчиня з м’ясом, тітка Галя, запропонувала свинину: “Пані, стейки – соковиті, 450 гривень за кіло”. Мама запитала: “А як їх смажити? Щоб як у чоловіка – з хрусткою скоринкою?” Галя розсміялася: “Ой, пані, ви з іншого світу? Просто сіль, перець, сковорідка – і готово. Чи ви з Місяця?”
Ми почервоніли, але купили: “Дякуємо, Галю. Ми вчимося”. Додому – мама в фартуху: “Соломіє, іди геть – я сама. Ти малюй свої будинки”. Я чула, як вона шепоче в телефон: “Голосовий помічник, як готувати стейк?” Через годину: “Доню, сідай! Стейк готовий
Я скуштувала: “Мамо, він трохи сирий і солі мало”. Вона зітхнула: “Знаю, доню. Але тато б сказав: “Перший блин комом”. Спробуймо разом – ти нарізай, я смажу”.
З того дня – наші уроки. Сміх і сльози: “Мамо, дивись – соус втік, як Артем з класу!” – регочу я, коли вершки згорнулися. Вона відповідає: “А пам’ятаєш, як тато варенням обпікся? “Принцесо, варення – то лава!” – і ми сміялися до сліз”. Ми дзвонимо подрузі Оксані: “Оксано, рятуй – як врятувати пересолену юшку?” Вона жартує: “Додайте любов, дівчата! Чи цукор – і буде десертний суп”.
Одного вечора мама спекла пиріг з яблуками: “Соломіє, як у тата – з корицею”. Я відкусила: “Мамо, скоринка хрустить! Але начинка… сирувата”. Ми сіли, обійнялися: “Доню, я боюся – чи зможу я замінити його? Кухня без Мирона – як пісня без слів”. Я гладила її: “Мамо, ти не заміниш – ти створиш нове. Тато б пишався.
Ми експериментували: “Мамо, давай ребра – його фірмові, мед і гірчиця”. Вона: “Добре, доню. Ти маринуй, я запікатиму”. Я: “Тато б додав секрет – щіпку чарів”. Випікалося: “Ой, мамо, горять!” – кричу я. Вона хапає рукавицю: “Не панікуй – час – наш друг”. Готове: “Смачно, доню! Не як у тата, але наше”.
З сусідкою Галиною: “Катерино, чую – у вас кухня ожила. Мирон би радий був”. Мама: “Галю, ми вчимося. Приходь – скуштуй наш шедевр”. Галя: “З радістю. А Соломія – ти ж малюєш? Намалюй рецепт – з малюнками”.
Богдан, мій хлопець, приїжджає: “Соломіє, вечеря? Запах – боже!” Ми: “Богдане, це мамині котлети – версія 5.0”. Він: “Супер! Катерино, ви – зірка. Мирон би сказав: Хлопче, бережи мою принцесу – і кухню”. Ми сміємося: “Так, Богдане. Він би додав: І більше зелені”.
Але ночами сум: “Мамо, пам’ятаєш, як тато з огірками танцював? Хрум-хрум – то музика літа!” Вона: “Пам’ятаю, доню. Я додаю в банки його жарт – З хрустом і любов’ю”. Ми плачемо тихо: “Він би нас похвалив. Принцесо, твоя мама – моя муза на пліті”.
Ми вчимося: курси онлайн за 500 гривень – “Від новачка до шефа”. Мама: “Соломіє, дивись – рол – як твої ескізи, з точністю”. Я: “Мамо, а ти – майстриня. Твоя юшка – вже не юшка, а еліксир”.
З Оксаною по телефону: “Соломіє, ваша кухня – реаліті-шоу! Розкажіть, що сьогодні – палаючі панкейки?” Я: “Оксано, майже. Але смак – 8 з 10. Приїжджай – будемо суддями”. Вона: “Згодна! Катерино, ви – натхнення. Мирон би гордився вами”.
Сусіди чують: “Дівчата, аромат – як у ресторані!” Ми: “Дякуємо, приходьте – скуштуйте Соломія-стайл”. Галя: “З радістю. А рецепт – на папері?”
Богдан: “Соломіє, твої малюнки для меню – геніально. Ребро від Катерини – з душею”. Я: “Так, Богдане. Тато б намалював сердечко”.
Але сум не минає: “Мамо, сьогодні б тато спік би тістечка з маком”. Вона: “Доню, спечемо. З його нотаток – Додай мрії”. Ми печемо: “Готово! Не ідеал, але наше”.
Друзі, чи стикалися ви з таким – коли кухня стає мостом через сум? Чи можна в 55 навчитися магії страв, як моя мама? Чи поради: як додати “татову іскру” в рецепти? Розкажіть у коментарях – ваші історії, трюки з плити. Кожне слово – як інгредієнт, що робить життя смачнішим. Чекаю, бо ми з мамою – учні, а ви – наші шефи.
