— Мамо, ну що ти вигадуєш? Якого ще “Антоніо”? У нього там, мабуть, усе життя і дружина, і діти, а ти повірила у якісь “іспанські казки”! — Голос сина, Василя, пролунав різко, пронизуючи тишу вінницької кухні.
— Василю! Я тобі не дівчинка, щоб казки слухати, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, хоча в горлі вже стояв гіркий ком. — Нам із Антоніо добре, ми дорослі люди, і він сам захотів, щоб ми одружилися тут, на моїй Батьківщині. Він хоче познайомитися з вами, аби ви побачили, який він!
— Бачити ми нікого не хочемо. Ми з Іриною проти. Що скажуть люди? Ти стільки років сама, і раптом якийсь “іноземець”, ще й, як ти сказала, з недугою. Тобі що, своїх проблем мало? — продовжив син, а дочка Ірина лише мовчки кивала, відвернувшись до вікна. Це була та сама “гостра ситуація” — момент, коли я зрозуміла, що мій сюрприз провалився з тріском, а радісне повернення обернулося холодним прийомом.
Я виїхала з України майже двадцять років тому. Це було не “модне” рішення чи пошук пригод. Тоді, на початку двохтисячних, коли після розлучення я залишилася без роботи, з двома підлітками на руках і потребою постійно купувати дорогі ліки не дуже здоровій мамі, життя поставило мені ультиматум. Я не бачила іншого виходу, окрім як взяти приклад із кількох знайомих жінок і поїхати шукати заробіток за кордон. Так я опинилася у сонячній Іспанії.
Мої діти, Василь та Ірина, залишилися з моєю мамою. Я розуміла, що їм буде важко, але їхній батько, мій колишній чоловік, час від часу навідував їх і передавав невеликі аліменти моїй мамі. Цієї допомоги вистачало хіба що на якісь дрібниці, а ось усі основні витрати — навчання, одяг, їжа, комунальні — усе це лягло на мої іспанські плечі.
Так потяглися довгі, виснажливі роки мого трудового життя. Я працювала багато, важко, майже без вихідних. Вперше я змогла приїхати додому лише через три роки — і це був вихор емоцій. Сльози радості, обійми, довгі розмови. З того часу я намагалася приїжджати стабільно раз на рік, завжди з валізами подарунків і, головне, з переказами на банківських картках. Я забезпечувала їх усім, чим могла, не шкодуючи себе.
Мої діти виросли. Василь одружився, Ірина вийшла заміж. Я приїздила на їхні весілля, частково їх фінансувала і, звісно ж, дарувала щедрі презенти. А ще я здійснила свою найбільшу мрію: обоє моїх дітей мають власні квартири у Вінниці, які я їм придбала і допомогла з ремонтами. Тепер у мене є і двоє онуків — маленька Алінка від Василя та Андрійко від Ірини.
Особисте життя довгий час було на паузі. Я мала час лише на роботу, на сон і на постійну думку про те, як заробити більше для своїх рідних. Багато років я була одна. Але три роки тому все змінилося.
Я познайомилася з Антоніо. Він — статний, сивочолий чоловік, власник невеликої, але дуже затишної піцерії на узбережжі. Його особисте життя теж не склалося: дружина не захотіла жити з ним, бо він не міг мати власних дітей, і пішла до іншого. Він довго не міг довіряти жінкам. Але ми зустрілися. Я вже давно вільно розмовляла іспанською, тому мовний бар’єр був відсутній. Ми відігріли одне одного. Нам було надзвичайно добре разом.
Спочатку це були довгі, неквапливі прогулянки вечірнім містом. Ми годинами могли блукати старими вуличками, милуватися архітектурою, морськими краєвидами та, звісно, одне одним. Його будинок розташований неподалік від моря, і там живе його старенька мама, донна Кармен. Вона одразу прийняла мене, наче рідну, і постійно повторювала — “як добре, що ти з’явилася у житті мого Антоніо, бо він так довго був самотній”.
І ось, Антоніо зробив мені пропозицію. Ми вирішили одружитися. Це мав бути наш “новорічний” подарунок самим собі. Справа в тому, що у Антоніо нещодавно виявили недугу. Прогнози лікарі давали хороші, але він був дуже серйозний у своїх намірах: він хотів точно знати, що у випадку чогось, я буду захищена, і все залишиться мені. Власних дітей, як я вже казала, у нього немає.
— Маріє, — якось сказав мені Антоніо, тримаючи мене за руку, — Я хочу поїхати в Україну. Я хочу познайомитися з твоїми дітьми, з твоїми онуками, із твоєю мамою. Хочу одружитися на твоїй Батьківщині, і відсвяткувати це з твоїми рідними. Це буде наш “Великий Сюрприз”!
Я, звісно, одразу погодилася. Для Антоніо це була перша поїздка до України. Ми купили дорогі квитки, обрали дати. А ще ми придбали величезну кількість розкішних подарунків. Кожному онукові — по фірмовому планшету, дітям — золоті прикраси, мамі — новий телевізор і дорогий теплий плед.
Я обдзвонила всіх — рідних, кумів, найближчих друзів. Повідомила приблизну дату нашого приїзду і плани щодо невеликого святкування в затишному ресторанчику.
— Приходьте без подарунків, — просила я всіх, — Ми самі приїдемо з презентами! Просто прийдіть і порадійте за нас!
Усі, здавалося б, із радістю погодилися.
Але реальність виявилася іншою. Ми прилетіли, взяли таксі і поїхали до готелю, який я забронювала заздалегідь. Я не хотіла везти Антоніо до маминої невеликої квартири, хоч вона завжди була чистою — я регулярно оплачувала послуги доглядальниці-прибиральниці.
Першою справою я забігла до мами. Вона зустріла мене якось неохоче, обійми були млявими.
— Мамо, що сталося? Ти ж знаєш, як я сумувала, — запитала я, відчуваючи неладне.
— А що тобі казати, Марійко, — пробурмотіла вона, відводячи погляд. — Приїхала, то й приїхала. Я рада, звичайно. Але…
Далі я обійшла кількох друзів та знайомих. Усі розмовляли зі мною, ніби я щось наробила, ніби на мені висіла якась провина. Усі були зайняті, втомлені, не мали часу на довгі розмови.
Коли я нарешті зателефонувала до сина, Василя, щоб уточнити деталі зустрічі, він сказав:
— Ми з Іриною вирішили, що не прийдемо.
— Як “не прийдете”? — У мене аж подих перехопило. — Василю, це ж наше весілля! Ми привезли вам стільки всього, Антоніо дуже хоче познайомитися!
— Я вже сказав, — жорстко відповів він. — Ми проти цього шлюбу. Живи ти собі там, працюй. Але вигадувати щось зі своїм життям — це негарно.
Після цієї неприємної розмови я поїхала до дочки Ірини. На її обличчі був той самий відсторонений вираз.
— Іро, Василя я не зрозуміла. А ти? Ти ж завжди була моєю опорою!
— Мамо, ти майже двадцять років була далеко. Ми тут самі. І тут, знаєш, твої гроші — це, звісно, добре, але ми виросли, — тихо промовила донька. — Усі думають, що ти повернешся. А ти привезла якогось чоловіка, якогось “іспанця”… Як це виглядає? Нам соромно.
Слова дочки боляче подіяли на мене. Отже, я залишила їх підлітками, щоб вони мали забезпечене майбутнє. Я тяжко працювала, купувала їм квартири, оплачувала навчання, весілля! А їм — соромно.
— Так, — сказала я, вже ледь стримуючись. — Вам соромно. Я зрозуміла. А мені — не соромно, що я майже двадцять років віддала, щоб вам було добре!
Ми швидко з Антоніо пройшлися містом. Вінницька арка, вежа, театр — я показувала йому гарні місця, але сама ледь стримувала сльози. Моя радість була зруйнована. Ми навіть до ладу не зустрілися з моїми дітьми та онуками. Усе обійшлося кількома хвилинами розмов.
Через два дні ми вже сиділи у літаку, що летів назад до Іспанії.
— Марія, кохана, — сказав мені Антоніо, коли ми вже летіли над хмарами, — Не засмучуйся. Ми одружимося тут, у нас. Донна Кармен буде рада. Я не хотів тебе засмучувати, але я відчував, що щось не так.
Я мовчала. Напередодні від’їзду я переказала дітям великі суми грошей на їхні картки. Востаннє.
Усе, що я тепер знаю: треба прийняти ситуацію, як є. Я колись поїхала не від хорошого життя, я повернулася до поганого прийому. Але поруч зі мною — моя дорога та близька людина, і я щаслива попри все, попри їхнє нерозуміння і відстороненість. Вони не оцінили, що я колись поїхала працювати у чужу країну заради них.
Тепер я не знаю, що робити далі. Чи варто мені повертатися наступного разу на Батьківщину?
Дорогі читачі, а що б ви зробили на моєму місці? Як би ви вчинили з дітьми?
