— Мамо, ну це ж уже не смішно! — мій голос тремтів, і я намагалася говорити тихо, щоб не розбудити Андрійка.
— Що не смішно, Тетяно? Ти про що? — Зінаїда Павлівна підняла ідеально вищипану брову, тримаючи в руках мою каструлю з борщем.
— Я про те, що ви забираєте їжу, яку я готую для Степана на роботу, і для нашої дитини.
— Ах, ти про це? — вона театрально закотила очі, — Таню, ти хіба не розумієш, що це наша квартира? Ми вам її дали, щоб ви тут жили! Не будь такою жадібною, це ж не в чужий дім іде, а до нас! До нас, до твоїх свекрів!
— Це не про жадібність, Зінаїдо Павлівно! Це про елементарну повагу до моєї праці і до моєї сім’ї. Ви забрали половину борщу і майже всі парові котлети Андрійка, які я робила спеціально для нього!
— Ой, перестань. Ціле ж відерце, тобі що, шкода? Ти молода, маєш сили, завтра ще навариш. А мені, як ти знаєш, треба ж і на роботі виглядати, і вдома порядок, а часу нема. Я ж не буду ночами стояти біля плити! Степан все одно любить мою кухню більше.
— Наша пральна машинка — це не громадська пральня, а наш одяг — не вішалка для сушіння! Це теж ваша, правда? — Я показала на величезний мішок білизни, що стояв біля дверей.
— А ось це вже відверта нахабність! Ти що, мені дорікаєш? Ми тобі даємо жити у Києві, у гарній квартирі, а ти? — Вона поставила каструлю на стіл, її обличчя стало кам’яним, — Ти не маєш права ставити мені умови!
Ну так, батьки Степана, а саме — його батько Борис Олексійович та його мати Зінаїда Павлівна, подарували нам цю двокімнатну квартиру в столиці, і ми в ній живемо, і що? Ми тепер справді мусимо постійно жити під їхнім негласним контролем і за правилами Зінаїди Павлівни? Я вже не знаю, де межа між вдячністю і жертовністю.
Ми зі Степаном одружені вже три роки. Нашому синочку Андрійку нещодавно виповнився рік, і зараз я перебуваю у відпустці по догляду за дитиною. Мої батьки живуть далеко від Києва, аж у Житомирській області, і приїжджають нечасто, тож ми тут самі. Донедавна я думала, що наші стосунки зі свекрами були, якщо не ідеальними, то цілком нормальними. Але цей постійний тиск і втручання створили справжню напругу, яка зрештою вирвалася у відкритий конфлікт.
Ситуація з їжею — це лише верхівка айсберга, але вона найбільш дратівлива. Я, як більшість мам, намагаюся готувати так, щоб вистачило на кілька днів — і для Степана, щоб він міг брати собі обід на роботу, і для Андрійка, бо дитяче харчування вимагає особливого підходу. Зінаїда Павлівна, яка має ключі, бо працює в сусідньому районі, заходить до нас майже щодня у свою обідню перерву. І щоразу вона бере з собою судочки.
— Ой, Танюшо, ну ти ж знаєш, я ледь встигаю. Сьогодні ж на роботі звіт, та й Борису Олексійовичу треба щось гаряченьке дати, — вона говорить це, не питаючи, просто відкриваючи холодильник.
Вона може забрати навіть Степанові улюблені м’ясні рулетики з грибами, які я спеціально робила до його відрядження, або, що для мене найгірше, — майже весь запас овочевого пюре чи парові індичі котлетки, які я дбайливо готую для Андрійка. Якось вона навіть сказала: — Ну що ти, він же маленький, йому багато не треба. А мені ж треба до вечора протриматися!
Коли я одного разу спробувала натякнути: — Зінаїдо Павлівно, а може, ви візьмете трохи, але не все? — вона лише відмахнулася: — Ти, дівчинко, навчися ділитися. Це ж наші онуки, ми ж дбаємо про всіх.
Крім цього, її візити перетворилися на справжнє вторгнення у наш режим. Вона приходить, навіть якщо Андрійко спить, бо це її єдиний час для обіду. Вмикає телевізор на повну гучність, щоб подивитися свої улюблені серіали чи новини. Обідає, п’є каву, а потім, оскільки їй потрібно поспішати назад на роботу, залишає за собою гору посуду. На моє мовчазне здивування вона завжди відповідає однією фразою: — Ой, ну ти ж тут вдома, тобі не важко буде потім помити. Це ж не чужий посуд.
Іноді вона приводить із собою колежанок. Вона заходить до нас, ніби до себе додому, і каже: — Дівчата, присядемо у Тані, тут тихо і кава смачна. — Це при тому, що в мене на руках мала дитина, я ледве встигла її переодягнути, а вони собі влаштовують чаювання.
Але найабсурдніша ситуація стосувалася прання. У нас, завдяки Степановій ініціативі, хороша пральна машинка з функцією сушіння, яка, на відміну від старої моделі батьків, дозволяє одразу забрати суху білизну. І ось тут почалося. У вихідні, а то й серед тижня, Борис Олексійович міг під’їхати машиною, щоб привезти величезні мішки їхньої білизни.
— Таню, ми тобі мішечок занесли. Ти тільки нам, будь ласка, на швидку програму постав, а до вечора ми вже заберемо, — казав Борис Олексійович з абсолютно незворушним обличчям.
— Так ви ж самі казали, що у вас лічильник, щоб електрику економити, — додавала Зінаїда Павлівна. — Ми ж вам допомагаємо! Ви користуєтеся нашою квартирою, ми ж вам її не здаємо.
Моя кімната для прання перетворилася на міні-пральню для всієї їхньої великої родини. Я витрачала свій обмежений час, свою воду, свою електроенергію, а найголовніше — мій ресурс і терпіння.
Напруга наростала, але я мовчала. Я постійно повторювала собі: “Вони добрі, вони подарували нам житло, треба бути вдячною, треба терпіти, це ж не назавжди”. Я намагалася поговорити зі Степаном.
— Степане, мені важко. Твоя мама забирає їжу Андрійка. Вона приходить, коли він спить, і вмикає телевізор.
— Ну і що? Вона ж приходить обідати, вона працює! Це ж мама, Таню, ти що, хочеш, щоб вона голодувала? — Степан був абсолютно глухий до моїх переживань.
— Але ж прання! Ми постійно перемо їхні речі, наша машинка скоро зламається! — Я була знесилена.
— Не вигадуй. Це ж наша сім’я. Вони нам стільки допомагають, а ти про якусь білизну. Просто зроби, і все. Це ж не важко, — його тон був завжди поблажливим.
Він, як єдина дитина, дуже поважає своїх батьків, і будь-яка моя скарга сприймалася ним як особиста образа і неповага до його родини. Він ніколи не ставав на мій бік.
І ось, того дня, коли я виявила, що мої свіжоприготовані парові телячі котлетки, які я морозила для Андрійка, майже зникли, а на їхньому місці залишилася лише маленька записка: “Таня, в мене закінчилися. Вибач, взяла”, — я просто не змогла стриматися.
Коли Зінаїда Павлівна знову прийшла з величезним мішком брудної постільної білизни, мій емоційний запобіжник не стримався.
— Зінаїдо Павлівно, послухайте! Я більше не буду цього робити!
— Чого не будеш робити, Таню? — Вона була, як завжди, спокійна і зверхня.
— Я не буду прати ваші речі! Я не буду готувати їжу, щоб ви її забирали! Це наша квартира, але це моє життя! Ви приходите, коли хочете, не прибираєте за собою, не питаєте, чи зручно мені!
— Ти що, мені дорікаєш? — Її голос підвищився. — Ти живете у нашій квартирі, не платиш ні копійки за оренду, і ще маєш нахабство мені щось забороняти?
— Я не забороняю, я встановлюю межі! — Я відчувала, як моє обличчя горить, а очі наповнюються сльозами від безсилля і образи, — Ви ставитеся до нас, як до обслуги, як до вашої власності!
— Ти мені ще подякуєш за те, що я тебе навчила! Я не така, як твоя простацька родина, яка живе десь у селі! Ми — київська інтелігенція!
Остання фраза мене просто вивела з рівноваги.
— Моя родина, принаймні, знає, що таке повага! — Я ледве стримувалася, щоб не кричати.
Зінаїда Павлівна просто розвернулася, залишила білизну і вийшла, грюкнувши дверима так, що Андрійко прокинувся і заплакав.
Звичайно, пізніше я дуже пошкодувала про цю сцену. Мій п’ятихвилинний емоційний сплеск обернувся “холодною бурею”. Я кілька разів телефонувала свекрусі, намагалася вибачатися.
— Зінаїдо Павлівно, я дуже прошу вибачення за мій тон і мої емоції. Я була не права, мені дуже соромно.
— Таню, — сухо відповіла вона, — ми більше не хочемо про це говорити. Тобі треба навчитися тримати язик за зубами.
Степан, звісно, був на боці матері. Він завжди такий, коли справа стосується його батьків.
— Навіщо ти це зробила? Ти образила мою маму! Ти розумієш, що це наші батьки? Вони ображені, вони кажуть, що ти собі забагато дозволяєш! — Його слова ранили мене.
— Степане, але ж ти бачив, що відбувається! Я не витримала цього постійного втручання! Хіба я не маю права на свій дім?
— Ти живеш у їхньому домі. Ти повинна бути вдячна! — Відповів він.
Моя власна мама, коли я їй розповіла, була засмучена.
— Таню, донечко, ну навіщо ти так? Тепер мені буде соромно дивитися в очі батьків Степана! Вони ж так добре до вас ставляться! — Її слова додали мені ще більше провини.
Всі дуже люблять Андрійка. Я ніколи не забороняла їм спілкуватися. Але я вирішила, що наразі не буду ходити до них у гості. Якщо вони хочуть бачити онука, нехай Степан їх кличе, і вони приїдуть сюди, на нашу нейтральну територію, коли Степан вдома. Я віддаю перевагу відкритості, але мені потрібна була пауза.
Я вибачалася перед усіма — перед Зінаїдою Павлівною, перед Борисом Олексійовичем, перед Степаном. Я відчуваю, що в мене всередині ніби камінь, важкий і холодний. Але вони мною все одно не задоволені, і Степан тримає образу. Наші стосунки з ним зараз зведені до мінімуму — лише побутові теми, про дитину, про гроші, про плани. Він не підходить, не обіймає, як раніше. Я почуваюся самотньою у своєму власному домі.
Мої батьки, особливо зважаючи на те, що в них ще троє молодших за мене дітей, дуже не хочуть мого розлучення. Для них сім’я — це святе.
Я так втомилася від цієї напруги і непевності. Скажіть, невже я дійсно не права? Чи мала я все це терпіти? Хіба встановлення меж — це злочин?
Я не знаю, що буде далі з нашою родиною. Степан віддалився. Свекри мовчать, але їхнє мовчання красномовніше за будь-які слова. Ми всі опинилися у глухому куті.
Невже квартира, подарована в знак любові, може стати інструментом для маніпуляцій та контролю? Чи є шанс, що Степан колись зрозуміє мої почуття і підтримає мене? Або ж у цій ситуації я була приречена на постійне підкорення, якщо хотіла зберегти мир у родині?
Як ви вважаєте, що мені варто робити тепер, коли емоції вщухли, але крига в стосунках залишилася?
