— Мамо, одягни ще один светр і не роби з цього проблему, бо у мене кредит за машину більше твого боргу за газ — відрізав Іван, навіть не глянувши на мої тремтячі руки.
Коли настає зима, я починаю боятися листоноші. Кожен білий конверт у поштовій скриньці здається мені важким каменем, який тягне на дно. Раніше я любила сніг, любила, як він виблискує на сонці, а тепер бачу в ньому лише цифри у квитанціях. Моя маленька квартира, яку я так дбайливо облаштовувала все життя, стала моєю в’язницею. Я ходжу по кімнатах у трьох кофтах, закутана в стару вовняну хустку, і все одно відчуваю, як холод пробирається крізь стіни. Мої пальці стали синіми та неслухняними, а пара з рота нагадує про те, що температура всередині мало чим відрізняється від тієї, що на вулиці.
Я завжди була самостійною жінкою. Марія, казали сусіди, ти справжня господиня. І я пишалася цим. Працювала на двох роботах, виховувала сина, намагалася дати йому все найкраще. Мій Іван виріс успішною людиною. У нього великий будинок за містом, дорога машина і робота, про яку багато хто тільки мріє. Я ніколи не просила в нього грошей. Мені здавалося, що це соромно — вимагати щось у власної дитини. Але цього року ситуація стала нестерпною. Ціни на опалення злетіли так високо, що моєї пенсії ледь вистачає на хліб і молоко.
Минулого тижня я зважилася на розмову. Довго збиралася з думками, репетирувала фрази перед дзеркалом, щоб не виглядати жалюгідною. Іван заїхав на кілька хвилин, як завжди поспішаючи. Він навіть не зняв пальто, стояв у коридорі й постійно дивився на годинник.
— Сину, мені треба тобі щось сказати, — почала я, стискаючи край своєї хустки.
— Мамо, давай швидше, у мене через годину важлива зустріч.
— Розумієш, рахунки за тепло прийшли дуже великі. Я не знаю, як мені їх оплатити. Мені не вистачає навіть на самі продукти.
Іван зітхнув і закотив очі. Він пройшов на кухню, глянув на квитанцію, що лежала на столі, і просто відсунув її вбік.
— Мамо, всім зараз важко. Ти ж знаєш, що у мене кредит за нову машину і навчання онуків коштує чимало. Ти просто не вмієш економити.
— Але я і так майже не вмикаю батареї, Іване. У мене в спальні ледь десять градусів.
— Тоді вдягайся тепліше. Навіщо опалювати всю квартиру, якщо ти живеш в одній кімнаті? Закрий двері в інші приміщення. Ти завжди робиш проблему з нічого.
Він розвернувся і пішов, залишивши мене в тиші холодної кухні. Я дивилася на зачинені двері й відчувала, як усередині щось обривається. Це не була образа на гроші, ні. Це було відчуття повної самотності. Невже я виховала людину, яка не бачить, як тремтять руки його матері?
Вечорами я часто плачу. Не тому, що мені холодно фізично, а тому, що мені холодно в душі. Я згадую, як він був маленьким, як я віддавала йому останній шматок м’яса, а сама обідала порожньою кашею. Як я купувала йому дорогі кросівки, щоб він не почувався гіршим за інших, хоча сама роками ходила в одних і тих же чоботях. Тепер він дивиться на моє скрутне становище як на прикру перешкоду в його ідеальному житті.
Вчора до мене зайшла сусідка, Ганна. Вона побачила, що я сиджу в темряві, бо намагаюся економити навіть на світлі.
— Маріє, ти зовсім себе не бережеш, — сказала вона, приносячи теплий пиріг.
— Не хочу бути тягарем, Ганно.
— Який тягар? Ти мати. Твій Іван має про тебе дбати.
— Він каже, що я не вмію розподіляти кошти. Каже, що я занадто багато вимагаю.
— Хіба тепло в хаті — це розкіш? — обурилася вона.
Я не знала, що відповісти. Можливо, я дійсно десь помилилася у вихованні? Може, я занадто сильно його любила і занадто мало вимагала взамін? Тепер я маю вибір: або платити за тепло і голодувати, або купити їжу і чекати, коли мені відключать газ. Кожна ніч стає випробуванням. Я лягаю під три ковдри, грію воду в пластикових пляшках, щоб хоч трохи зігріти ноги, і думаю про те, як швидко ми стаємо непотрібними своїм дітям, коли вони стають дорослими.
Якось я знову зателефонувала йому. Голос мій дрижав, я намагалася не плакати.
— Іване, я отримала попередження про відключення. Будь ласка, допоможи мені цього разу. Я все поверну з наступних виплат, потроху.
— Мамо, ти знову за своє? Я ж казав, що зараз не маю вільних коштів. Переїжджай у меншу квартиру, якщо цю не тягнеш.
— Але це мій дім. Тут пройшло все моє життя. Тут твій батько жив, тут ти виріс.
— Речі — це лише речі. Не будь такою сентиментальною. Мені пора, вибач.
Гудки у слухавці звучали як вирок. Я сіла на стілець і просто дивилася у вікно на перехожих. Вони поспішали додому, де на них чекав затишок і тепло. А я боялася навіть поворухнутися, щоб не випустити ті залишки тепла, що ще трималися під моїм одягом.
Мій син не погана людина. Він не кричить на мене, не ображає словами. Він просто байдужий. Ця байдужість ранить сильніше за будь-які крики. Вона як тонкий лід — прозора і дуже холодна. Він приїжджає на свята, дарує мені якісь дрібнички, які мені не потрібні, і ніколи не питає, чи є у мене що їсти в холодильнику. Він бачить мою блідість, бачить мій кашель, але вдає, що все гаразд.
Сьогодні я ходила в магазин. Довго стояла біля полиці з маслом, вираховуючи копійки. В результаті взяла найдешевше, відмовившись від яблук. По дорозі назад я зустріла Івана. Він виходив з торгового центру з великими пакетами, повними делікатесів. Він помітив мене, зніяковів на мить, але швидко опанував себе.
— О, мамо, привіт. Ти що тут робиш?
— Купила дещо на вечерю.
— Ясно. Слухай, ми завтра з сім’єю їдемо на відпочинок у гори. Нас не буде два тижні. Не дзвони мені без потреби, добре?
— Добре, сину. Гарного відпочинку.
Я дивилася, як він кладе пакети в багажник своєї блискучої машини. В одному з них я побачила дорогу пляшку напою і коробку екзотичних фруктів. Один цей набір коштував стільки ж, скільки мій борг за опалення. Він сів за кермо, помахав мені рукою і поїхав. А я залишилася стояти на тротуарі зі своїм дешевим маслом і порожнечею всередині.
Коли я повернулася додому, в квартирі було зовсім холодно. Я навіть не стала роздягатися. Просто сіла на диван і закрила очі. Я не знаю, як дожити до весни. І справа не в грошах. Справа в тому, що я відчуваю себе непотрібним мотлохом, який заважає моєму синові насолоджуватися життям.
Ми часто говоримо про те, що діти — це наше майбутнє. Ми вкладаємо в них усю свою душу, сподіваючись, що в старості вони стануть нашою опорою. Але що робити, коли ця опора виявляється крихкою або просто відвертається в інший бік? Я не хочу скаржитися, я не хочу, щоб його засуджували. Я просто хочу зрозуміти, в який момент я припустилася помилки. Може, треба було бути суворішою? Може, треба було більше думати про себе, а не про нього?
Тепер я сижу при свічці, бо лампочка перегоріла, а замінити її я не можу — стілець занадто хиткий для моїх старих ніг. Дивлюся на тіні на стіні й думаю про те, скільки ще таких матерів, як я, зараз замерзають у своїх оселях, маючи успішних дітей. Це не казка і не вигадана історія. Це моє життя, де кожен день — це боротьба за виживання і за право не відчувати себе самотньою.
Я не знаю, чим закінчиться ця зима для мене. Можливо, станеться диво, і Іван щось зрозуміє. А можливо, я просто звикну до холоду. Хоча до холоду в серці звикнути неможливо. Кожен раз, коли я згадую його байдужий погляд, мені стає ще холодніше, ніж від протягів з вікна.
Чи варто було віддавати все життя заради того, щоб на старості років вираховувати копійки на хліб і плакати від безсилля перед зачиненими дверима власної дитини? Чи знайома вам така ситуація, коли найближча людина стає абсолютно чужою в моменти вашої найбільшої потреби? Як ви вважаєте, чи маємо ми право вимагати допомоги від дітей, чи це має бути їхнім добровільним рішенням, незалежно від обставин? Поставте свою вподобайку, якщо ця історія зачепила ваше серце, і обов’язково напишіть у коментарях свою думку, це дуже важливо для того, щоб ми не забували про людяність. Ви коли-небудь стикалися з подібною байдужістю у своїй родині?
