— Мамо, подивіться в камеру і посміхніться, ніби нам весело, мені треба терміново виставити це в мережу, — скомандувала Мирося, не помічаючи моїх сліз. Це фото стало єдиним доказом їхнього візиту до мене на Різдво, який тривав менше, ніж закипає чайник.
Зима цього року видалася особливо суворою, вкриваючи місто товстим шаром снігу, який виблискував під світлом ліхтарів. Я готувалася до свята заздалегідь, мабуть, ще з початку грудня. Моє серце завжди сповнювалося особливим трепетом, коли наближалося Різдво. Для мене це не просто дата в календарі, а час, коли вся родина має збиратися за одним столом, ділитися теплом та щирими розмовами.
Я випрасувала найкращу скатертину, дістала старий сервіз, який дбайливо зберігала ще від своєї мами, і почала готувати традиційні страви. Кожна страва вимагала часу та зусиль, але я не зважала на втому в спині чи важкість у ногах. Я уявляла, як прийдуть мої діти, як забіжать онуки, як будинок наповниться сміхом та ароматом свіжої хвої.
Проте реальність виявилася зовсім іншою, ніж мої сподівання. Вранці я отримала повідомлення від сина Богдана, що вони затримаються, бо мають багато справ. Я поставилася до цього з розумінням, адже молодь зараз живе в шаленому ритмі. Години минали, сутінки почали опускатися на вулиці, а в моїй оселі панувала тиша, яку порушувало лише цокання старого годинника на стіні. Я кілька разів підходила до вікна, сподіваючись побачити знайому автівку на подвір’ї. Нарешті, коли на небі з’явилася перша зірка, почувся звук двигуна.
Двері відчинилися, і в коридор залетів холодний вітер разом із моїми рідними. Богдан, його дружина Мирося та двоє онуків забігли до хати, але навіть не роздягалися повністю. Вони виглядали так, ніби кудись дуже поспішають, постійно переглядаючись та перевіряючи сповіщення у своїх телефонах.
— Мамо, ми буквально на кілька хвилин, бо нас ще чекають друзі на заміській вечірці, — сказав Богдан, навіть не глянувши на накритий стіл.
Я відчула, що щось стиснулося. Весь день я провела біля плити, сподіваючись на довгий вечір, а тепер мені пропонували лише кілька миттєвостей. Онуки підбігли, швидко чмокнули мене в щоку і почали роззиратися навколо.
— Бабусю, тримай подарунок, ми дуже старалися обрати щось корисне, — промовила Мирося, простягаючи мені невеликий пакунок у блискучому папері.
Я подякувала, хоча подарунок був останньою річчю, яка мене цікавила. Мені хотілося просто посидіти поруч, потримати їх за руки, почути про їхні успіхи та мрії.
— Сідайте хоч куті скуштуйте, я ж старалася, — тихо мовила я, вказуючи на стіл.
— Ой, ми вже ситі, перекусили в дорозі, та й там на вечірці буде фуршет, — відмахнувся Богдан.
Весь цей візит нагадував якусь дивну виставу, де актори поспішають якнайшвидше проговорити свої репліки і втекти за лаштунки. Діти стояли посеред кімнати, навіть не присідаючи. Онуки весь час смикали батьків за рукави.
— Тату, ну коли ми вже поїдемо? Нам обіцяли, що там будуть розваги та ігри, — капризно промовив молодший.
— Зараз, синку, ще хвилинку, — відповів Богдан.
Мирося в цей час робила фотографії біля ялинки. Вона попросила мене стати поруч, щоб зробити знімок для соцмереж. Я посміхнулася в камеру, хоча на душі було зовсім не до посмішок. Як тільки спалах згас, вона знову заглибилася в екран, обираючи найкращий ракурс та підписуючи фото словами про неймовірний родинний вечір.
— Ну все, нам справді пора, — сказав Богдан, поглядаючи на годинник.
— Як уже? Ви ж тільки зайшли. Ми навіть не поговорили, — моє серце калатало від образи.
— Мамо, не починай. Ми ж приїхали, привітали, подарунок привезли. Зараз такий час, треба все встигати. Ми ж не можемо весь вечір сидіти на одному місці.
— Але ж це Різдво. Колись ми святкували його годинами, колядували, згадували минуле.
— То було колись. Зараз усе по-іншому. Головне — увага, і ми її приділили.
— Чотири хвилини — це не увага, сину. Це формальність.
— Ти знову за своє. Ми стараємося, вириваємося з графіка, а ти незадоволена. Наступного разу взагалі подумаємо, чи варто заїжджати, якщо нас чекають лише докори.
Після цих слів у кімнаті запала важка мовчанка. Богдан розвернувся і пішов до виходу. Мирося кинула мені швидке до побачення, а онуки вже були на порозі, навіть не обернувшись. Двері захлопнулися, і я знову залишилася одна в тиші своєї квартири.
На столі залишилися стояти тарілки, наповнені їжею, яку ніхто так і не скуштував. Свічки догорали, відкидаючи довгі тіні на стіни. Я сіла на диван і відчула таку пустку, яку важко передати словами. Кожного року це свято стає для мене дедалі важчим випробуванням. Я чекаю його з надією, а проводжу зі сльозами на очах.
Мої старання виявилися нікому не потрібними. Ті чотири хвилини, які вони мені виділили, були схожі на подачку, на обов’язок, який вони хотіли чимшвидше виконати і забути. Вони живуть у своєму світі, де панують швидкість та поверхневі стосунки, а я залишилася в тому часі, де люди цінували одне одного більше за розваги.
Я згадала, як сама була молодою. Ми завжди знаходили час для батьків, навіть якщо мали багато власних клопотів. Для нас було природно провести вечір з рідними, допомогти по господарству, просто вислухати. А зараз усе змінилося. Гаджети замінили живе спілкування, а фотографії в інтернеті стали важливішими за справжні почуття.
Я довго сиділа в темряві, дивлячись на вогники ялинки. Вони продовжували миготіти, але вже не приносили радості. У голові крутилися слова сина про те, що наступного разу вони можуть і не приїхати. Хіба я винна в тому, що хочу трішки більше часу? Хіба це злочин — просити про щирість у святковий вечір?
Потім я почала прибирати зі столу. Складати їжу в холодильник було особливо боляче. Кожен вареник, кожна ложка салату нагадували про те, як я з любов’ю все це готувала, уявляючи, як мої близькі будуть смакувати та хвалити мою майстерність. Але ніхто навіть не відчув аромату цих страв.
Ця історія повторюється рік у рік. Змінюються свята, змінюється погода, але ставлення залишається тим самим. Я відчуваю себе непотрібним елементом у їхньому яскравому та насиченому житті. Вони згадують про мене лише тоді, коли цього вимагає етикет або традиція, але в їхніх серцях для мене вже немає місця.
Мабуть, мені варто звикнути до самотності. Можливо, це і є доля літніх людей у сучасному світі — бути лише фоном для чужого щастя. Але як перестати відчувати цей біль? Як навчитися не чекати того, що ніколи не станеться?
Я підійшла до дзеркала і побачила втомлену жінку зі смутком у погляді. Я не хотіла такої старості. Я мріяла про те, що буду оточена любов’ю та турботою, що мої знання та досвід будуть комусь потрібні. А натомість я маю лише чотири хвилини на рік і порожні обіцянки.
Наступного ранку місто прокинулося, продовжуючи святкувати. Люди на вулицях усміхалися, вітали одне одного, діти гралися в сніжки. А я сиділа на кухні, пила чай і дивилася в одну точку. Телефон мовчав. Богдан навіть не зателефонував, щоб дізнатися, як я почуваюся після їхнього швидкого візиту. Напевно, він вважав, що вони виконали свій синівський обов’язок і тепер можуть зі спокійною совістю насолоджуватися життям.
Я часто думаю, чи справді я забагато вимагаю? Чи, можливо, це мої діти втратили щось дуже важливе в цій гонитві за успіхом та розвагами? Адже свята — це не про подарунки і не про красиві картинки. Це про те, щоб бути поруч, коли це справді важливо.
Мені не стало легше від того, що я виговорилася хоча б сама собі. Біль нікуди не зник, він лише притупився, ховаючись десь глибоко в душі до наступного разу. Я знаю, що прийде весна, потім літо, і знову настане зима. І знову я буду готуватися, сподіватися і вірити, що цього разу все буде інакше. Хоча глибоко всередині я розумію, що дива не станеться.
Чи часто ви стикаєтеся з подібним у своїх родинах? Як ви гадаєте, чи маємо ми право вимагати уваги від своїх дітей, чи повинні просто мовчки приймати те, що вони нам дають?
Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях свою думку, адже це дуже важливо для того, щоб ми не забували про справжні цінності в нашому житті.
