– Мамо, розумієш, ти повинна дати моїм свекрам гроші на ремонт будинку, адже ми живемо з ними. Це я, твоя дочка, твоя онучка, твій зять.
Тобі ж не байдуже, в яких умовах ми живемо? Це приблизно 700 – 800 тисяч гривень, ми з батьками вже підрахували приблизно.
Я слухала дочку, яка безапеляційно пояснювала мені, чому я зобов’язана оплатити ремонт будинку її свекрів. Голос у неї був напружений, майже роздратований, ніби я вже погодилася, але тепер передумала і зіпсувала всі її плани.
Я це все розумію. Я далеко, я в Італії вже багато років. Приїжджаю додому у відпустку раз на рік. У мене своя квартира в Києві. У дочки однокімнатна, яку вона здає в оренду, а гроші витрачає на себе, на свої якісь там жіночі речі, процедури і так далі.
Ясно, що тих грошей не вистачить на повноцінний ремонт в будинку свекрів. І ось дочка мені заявила, що цей ремонт повинна оплатити я. Знаєте, ремонт будинку вилетить, я думаю, в 700-800 тисяч гривень. Це не маленькі гроші. Я не знаю, що робити.
З одного боку, дійсно там живе моя дитина з онукою, з іншого боку, це все-таки не мій будинок і чому я маю в нього вкладатися.
– Мамо, ну ти ж сама розумієш! Ми тут живемо, це наш дім. Я не можу піднімати дитину в таких умовах. Труби течуть, стіни тріщать, дах скоро провалиться. Якщо не зараз, то коли?
– Але ж, доню, – я намагалася говорити спокійно, хоч у душі вже все кипіло, – це не мій будинок. Чому ремонт має робити я, а не твої свекри?
– Бо вони не можуть! У них пенсії маленькі, мама не працює, а тато, ти ж знаєш, намагається підробляти, але це копійки. А ти ж можеш, мамо! Ти ж стільки років в Італії. Хіба тобі нас не шкода?
Я вдихнула глибше. Шкода. Як же не шкода? Але в мене перед очима чітко стояла картина: я мию чужі підлоги, готую їжу для чужих людей, відкладаю кожне євро, щоб сплачувати кредит за квартиру доньки, яку вона зараз здає.
Квартира, яка могла б бути її прихистком, а не джерелом грошей для манікюру чи нових суконь.
– Доню, – сказала я трохи різкіше, ніж хотіла. – Я працюю не для того, щоб вкладати гроші в чужі стіни. У тебе є твоя квартира. Якщо вам так важко, чому б вам не повернутися туди?
На тому кінці запала тиша. Потім я почула її тихий, майже звинувачувальний голос:
– Тобі просто байдуже, мамо. У мене маленька дитина, мені потрібна допомога, а ти – ось так. Ти живеш своїм життям в Італії і навіть не думаєш про нас.
Ці слова були наче цвяхи. Я знала, що вона не зовсім права, але відчувала, що зараз не зможу переконати її. Вона поклала слухавку, навіть не попрощавшись.
І ось я вже не перший тиждень розмірковую. Що робити? Як вирішити це питання, щоб не втратити стосунки з дочкою і не дозволити їй перетворити мене на гаманець для чужих потреб?
Через кілька днів донька знову зателефонувала. Але цього разу не була такою категоричною.
– Мамо, – почала вона, наче зовсім інша людина, – я поговорила з Сергієм і його батьками. Вони розуміють, що ти не повинна нічого платити. Але все одно нам потрібна допомога. Ми з Сергієм хочемо взяти кредит на ремонт, але грошей не вистачає щоб хоча б розпочати.
– Тобто ти просиш гроші для вас, а не для свекрів? – уточнила я.
– Так, – відповіла вона. – Але ми повернемо. Це буде наша відповідальність. Просто зараз без твоєї допомоги ніяк.
Це був зовсім інший тон, і я відчула, що вона вперше зрозуміла, як мені важко. Ми домовилися, що я дам їм частину необхідної суми, але це буде кредит, а не подарунок.
Але все одно залишалося питання: чому вони відмовляються від своєї квартири в місті заради будинку в райцентрі, який їм навіть не належить? Мій зять – не одна дитина в сім’ї, і ще питання, чи успадкує він батьківський будинок з часом.
Словом, я розгублена і остаточного рішення поки що так і не знайшла.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
