– Мамо, що ти таке кажеш? – пролунав у слухавці голос моєї доньки, коли я тихо, майже пошепки, озвучила те, що накипіло на душі. – Ти ж завжди казала, що життя – це дар, що потрібно його цінувати. Я мовчала, бо знала, що Марія не зрозуміє. А може, і не хоче зрозуміти. Мені 70 років, і я тільки й мрію нарешті відправитись на небеса до свого Степана. Я тягар для своїх дітей, бо що їм знедолена мати? Ці слова, які тепер повторювала, звучали гіркіше, ніж усі зізнання за останні десятиріччя

– Мамо, що ти таке кажеш? – пролунав у слухавці голос моєї доньки, коли я тихо, майже пошепки, озвучила те, що накипіло на душі. – Ти ж завжди казала, що життя – це дар, що потрібно його цінувати.

Я мовчала, бо знала, що Марія не зрозуміє. А може, і не хоче зрозуміти. Мені 70 років, і я тільки й мрію нарешті відправитись на небеса до свого Степана. Я тягар для своїх дітей, бо що їм знедолена мати? Ці слова, які тепер повторювала, звучали гіркіше, ніж усі зізнання за останні десятиріччя.

Мене звати Софія. Мій чоловік, Степан, відійшов у вічність багато років тому, залишивши мені на руках двох дітей. Я їх виховувала сама, економила на всьому, аби вони виросли щасливими, отримали освіту та мали все, чого в мене не було. Я робила це з відданістю, бо щиро вірила: коли вони стануть дорослими, я не залишуся самотньою. А тепер дивлюся на своє життя й бачу, що мої надії не справдилися.

– Мамо, ну не говори дурниць, – врешті додала Марія, намагаючись мене підбадьорити. – У нас усіх зараз складні часи, робота, кредити, ти ж знаєш…

– Звісно, знаю, – відповіла я, але в серці залунала тиша. – Як і завжди. Я просто хотіла…

– Мені треба бігти, – перебила вона, – обіцяю, передзвоню ввечері.

Я поклала слухавку й довго сиділа нерухомо, не знаючи, куди подіти оцей невимовний біль. Подивилася у вікно. У сусідньому будинку світилося тепле світло, там були обриси людей за столом. Можливо, хтось сміявся з кумедної історії, можливо, діти просили додаткову порцію картоплі. А в моєму будинку – годинник, що цокає, і я сама.

Усе життя я працювала швачкою. Руки знали кожен стібок, кожен шов. Вранці вставала вдосвіта й бігла на роботу – все заради дітей. Здавалося, що труднощі тимчасові, що колись я зможу відпочити. Мріяла про той день, коли нарешті зберемося за сімейним столом, а я вишукано накрию на вечерю. Та, мабуть, моя роль завершилася. Розумію, в них є власні родини, свій клопіт і обов’язки. Але чомусь я відчуваю, що загубилася серед їхніх пріоритетів.

– Сьогодні знову телефонували? – тихо запитала мене сусідка Галина, коли ми зустрілися біля магазину.

– Ні, – відповіла я, опускаючи очі. – Я сама набирала Марію, та вона квапилася кудись.

– Ой, Софіє, – зітхнула Галина, – може, сходимо разом на прогулянку? Погода непогана.

– Гаразд, – погодилася я, хоча особливої радості не відчула.

Ми трохи походили парком, поговорили про ціну на хліб, про нову аптеку, де з’явилися знижки на вітаміни. Галина – добра жінка, але й вона нічого не могла вдіяти з моєю порожнечею. Повернувшись додому, я зайшла до спальні, глянула на старі фотографії: ось Степан усміхається, ось Марія з братиком Назаром ще маленькі, з яскравими бантами і щасливими очима. Зітхнула, прибрала фотографії назад у шухляду.

Пізно ввечері вирішила зателефонувати Назарові. Він рідко мені телефонує, казав, що має щільний графік на роботі. Проте я відчайдушно хотіла, щоб хоч хтось мені приділив трішки уваги.

– Привіт, сину, – почала я невпевнено. – Як ти?

– Мамо, я зараз не можу говорити, – пролунав роздратований голос. – У мене нарада, потім іще одна. Я передзвоню.

Якусь мить я слухала гудки, не встигаючи заперечити, що мені потрібна його порада чи просто дружнє слово. Тепер я зовсім розгубилася, ніби світ навколо став чужим.

Наступного ранку прокинулася раніше, ніж зазвичай, і відчула дивне бажання щось приготувати. Коли діти були малі, я завжди пекла їм булочки з корицею, щоб вони прокидалися в солодких ароматах. Тепер я витягла борошно, розчинила дріжджі й заходилася замішувати тісто. Плакала тихенько, щоб не зіпсувати випічку солоними сльозами. Бо згадувала, як років тридцять тому ці двоє бігали по кухні, смикали мене за фартух і питали, коли ж можна буде їсти.

З годинником на стіні я говорила подумки, ніби з живою істотою. “А чого ти так поспішаєш? – думала я, наче звертаючись до стрілок. – Може, варто трохи пригальмувати, поки я ще здатна відчувати якісь радощі?” Але час невблаганний. Він іде, а я досі тут. Поки що.

Згодом насмілилася й знову зателефонувала Марії. Її номер мовчав. Через кілька хвилин спробувала ще раз – безрезультатно.

Я тягар для своїх дітей. Я аж сама себе злякалася: невже мої думки дійшли до такого відчаю? Але реальність безжальна – я давно не чула від них хоч одного щирого “Як ти, мамо?”

Увечері випадково зустала Галину, яка зайшла позичити ложку цукру. З нею поділилася болем, розповівши, що відчуваю себе зайвою. Вона зітхнула й промовила:

– Знаєш, Софіє, я не можу сказати нічого такого, що вмить змінить ситуацію. Але ти хоча б спробуй зосередитися на собі. Є заняття в бібліотеці для пенсіонерів, може, тобі буде цікаво?

Я мовчки кивнула. А потім зрозуміла: дійсно, чому б і ні? Може, якщо мої власні діти мене забули, я знайду нових друзів. Або, принаймні, зможу відволіктися від цієї нестерпної самотності. Утім, зізнаюся, такий крок здався мені неймовірно складним, бо все життя я звикла жити заради інших, а не для себе.

На наступний день я таки пішла до тієї бібліотеки. Трохи боялася, бо що я могла там знайти, крім полиць із книжками? Та, на диво, мене зустріли привітні обличчя однолітків і навіть запропонували долучитися до невеличкого гуртка вишивки. Колись я це дуже любила, відкладала свою голку лише тому, що не було часу між роботою і вихованням дітей.

Повернувшись додому, я відчула якусь полегкість: принаймні сьогодні я не була цілком сама. І все ж, коли поглянула на телефон, у душі ворухнулася надія: може, Назар чи Марія хоч повідомлення залишили? Але нічого. Порожній екран, порожнє серце. Хотілося повірити, що це просто випадковість, але відчуття, ніби мене відсунули на задвірки їхнього життя, не покидало.

І знаєте, зараз, коли пишу ці рядки, я вже не знаю, що думати. Мої діти дорослі, мають власні проблеми, зобов’язання. Можливо, вони справді не мають часу. А можливо, я просто не хочу прийняти, що я для них стала тягарем. Словом, я так і живу – між бажанням знову відчути себе потрібною та гіркою впевненістю, що мої роки минули непомітно для тих, кого я любила найдужче.

А що скажете ви, дорогі читачі? Чи варто боротися за увагу від рідних, якщо вони дедалі більше віддаляються? Чи, може, краще зосередитися на собі й упокоритися з тим, що діти вже давно почали жити власним життям? Мені справді цікаво дізнатися вашу думку.

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений

You cannot copy content of this page