– Мамо, що ти тут робиш? – пробурмотів Михайло, коли відчинив двері й помітив мене на порозі з пакунком у руках. Голос його звучав здивовано, а в очах читалося стримане збентеження.
– Принесла тобі твій улюблений сирник, – сказала я, намагаючись зберегти посмішку. – З шоколадною глазур’ю, як ти любиш.
Він окинув поглядом пакунок, тоді озирнувся на коридор, звідки визирала його наречена Катерина. Хотілося, щоб він запросив мене всередину, але він лише провів рукою по волоссю – жест, що свідчив: він не сподівався мене побачити.
– Дякую, мамо… – проказав невпевнено. – Просто Катя зараз…
І тут вона, не гаючи часу, вийшла ближче до дверей і зустрілася зі мною поглядом.
– Доброго вечора, – сказала вона, стримано киваючи. – Ми якраз вечеряли, тому трохи не встигаємо влаштуватися для гостей. Можливо, іншим разом?
“Іншим разом”… А я прийшла, повна надії, зі свіжоспеченим сирником. Мені хотілося лише провести кілька хвилин із сином, почути, як він живе. Та замість того я відчула, що моє місце вже поруч не передбачене.
Я – Богданка, мама єдиного сина Михайла. А ще я дружина Іллі, який здебільшого перебуває на роботі й дотримується правила “Нехай діти живуть, як їм зручно”. Згода, можливо, це мудра позиція. Однак мені завжди здавалося, що син потребує моєї підтримки і досі. Як же він тепер упорається без мене?
Здається, усе розпочалося тоді, коли Михайло зустрів Катерину. Спершу я тішилася: він же прагнув влаштувати особисте життя, ходив на побачення, навіть квіти купував, про що я дізнавалася зі слів наших сусідів (мене ж він про це не інформував). У якийсь момент я помітила, що недільні обіди, які раніше були “святим” правилом, почали випадати з його розкладу. Спершу раз на місяць, потім – частіше. То “ми плануємо мандрівку”, то “вона хотіла зробити сюрприз”, то “ми зайняті, мамо, відпочинемо наступного разу”. Тоді ще жевріла надія, що то така фаза – от поживе з дівчиною, і знову захоче домашніх вареників…
Потім було велике свято – Різдво. І він сказав, що приїхати не може, бо “в них гостює родич із-за кордону, і треба бути з її сім’єю”. Мене це глибоко зачепило, адже до того ми завжди вшановували родинні свята разом. Але, стримавшись, я відповіла: “Добре, синку, розумію. Побачимося на Старий Новий рік, так?” Він промимрив щось ухильне. А згодом з’ясувалося, що й у січні в нього клопоти, а в лютому вони збираються на якийсь курорт.
Моя тривога наростала – у голові крутилися думки: “Невже він зовсім забуває про мене? Чим та Катерина так зачарувала його, що про маму згадав востаннє два місяці тому?” І врешті стався той день, коли він просто повідомив: “Мамо, ми одружуємося”. Оце була новина! Я сподівалася, що він обійме, підбігши зі щасливою усмішкою, але почувала себе радше зайвою. Весілля? Без обговорення зі мною? Він навіть не попросив мене допомогти з вибором залу чи страв.
День весілля я пам’ятаю у дрібницях. Виглядала я, як усі гості відзначали, дуже урочисто, адже хотіла бути найкрасивішою мамою, щоб син пишався мною. Однак усе свято здавалося мені дивним: Катеринині родичі, друзі, знайомі – чималий гурт, галасливий і яскравий. А з боку Михайла – фактично я і його давні приятелі. Ілля з’явився рівно на початок церемонії, потім зник із якимись чоловіками “обговорити футбольний матч” і повернувся тільки під кінець, щоб мене забрати.
Я сиділа за столом, спостерігаючи за тим, як мій син усміхається, оточений чужими для мене людьми. Катерина була чарівною, веселою, встигала перешіптуватися з подругами, а Михайло тримався біля неї. Час від часу я ловила його погляд, але він швидко відводив очі, ніби боявся, що я поставлю незручне запитання.
Після весілля я знову намагалася запросити їх до нас. Приготувала фірмовий борщ, спекла пиріг. Та вони приїхали на годину, і то радше з чемності. Катя весь час говорила, що їм треба терміново бігти в меблевий салон, бо шукають нову шафу. Михайло сидів, дивлячись на годинник. Я відчула себе гостею в рідному домі – парадокс, чи не так?
От тоді й народилася ідея з сирником, який він обожнює змалку. “Якщо не хоче приїжджати, сама піду”, – подумала я. Була впевнена, що цей смаколик розтопить його серце. Проте все закінчилося тією незграбною сценою біля дверей, коли я так і не переступила поріг їхньої квартири. Услід мені долинуло лише коротке: “Мамо, я передзвоню пізніше”. Звісно, дзвінка не було.
Коли я повернулася додому, Ілля сидів за столом і читав газету.
– Як пройшло? – поцікавився він, але з тону відчувалося: він знає, що я засмучена.
– Катерина не запросила мене навіть на чай, – зітхнула я, ставлячи торт у холодильник.
– Може, ти намагаєшся надто сильно? – обережно спитав він. – Михайло дорослий, має свою дружину. Це нормально, що він уже трохи віддаляється.
Я безсило опустила плечі. Може, це й “нормально”, але як змиритися, коли твоя дитина одружується і зникає з твого життя?
Минув місяць без жодного дзвінка від Михайла. Я довго вагалася, але таки набрала його номер. Він відповів, однак говорив квапливо:
– Мамо, я якраз у справах, можу передзвонити?
“Передзвонити” знову лишилося лише словом. Вечір, ніч, наступний день – тиша. Пам’ятаю, як сиділа на кухні з думкою: “Чому він не має хвилинки навіть, щоб написати, як він там?”
А згодом дізналася від сусідки, що Михайло з дружиною збираються у весільну подорож. Вони поїхали, не попрощавшись зі мною. Ну, може, це зайве, але ж я не чужа людина! Я питала себе: “Невже він соромиться мене, чи боїться, що я чимось обтяжу його нову родину?”
Одного дня я наважилася піти на відвертість і написала йому повідомлення: “Михайле, будь ласка, приїдь на вихідних, хочу з тобою поговорити”. Він таки з’явився – пізно ввечері в суботу. Сказав, що не має багато часу.
– Мамо, послухай… – почав він, сівши на краєчок стільця. – Я розумію, тобі складно, але тепер у мене зовсім інше життя. Ми з Катериною будуємо наш простір. Я не можу бути постійно поруч, як раніше. Нам треба усамітнитися, вирішувати наші справи. Це і є дорослість.
Ілля стояв у коридорі й приглядався до розмови мовчки. Я почувалася так, ніби син дає мені інструкцію, як поводитися. Мені було прикро, але я не влаштовувала сцени.
– Ти ж знаєш, я завжди буду поруч, – промовила ледь чутно.
– Так, мамо, знаю, – відповів він, підводячись. – Але не переживай так, гаразд? Усе добре.
Був вечір, і він швидко рушив до виходу. Я так і не встигла спитати в нього, чи йому смакував мій сирник. Та й навряд чи це вже мало значення.
Залишившись удома, я поглянула на Іллю. Він легенько торкнувся моєї руки:
– Не журися. Усі діти виростають і йдуть далі…
Але ж він – мій син! Хіба це не природно, що я бажаю бути хоч трішки поряд? Чому відносини перериваються, щойно хтось “інший” замінює моє місце? Так, можливо, це закономірний етап – діти мають свої родини, пріоритети. Проте гіркота не зникає від усвідомлення, що для власної дитини ти стаєш коротким епізодом. І байдуже, скільки днів і ночей ти провела біля нього, оберігаючи, підтримуючи.
Я хотіла б знайти спосіб залишитися частиною його життя без надокучання. Зрештою, Катерина, напевно, не бажає нічого поганого – вона просто хоче будувати родину за своїми правилами. Може, мій біль – це про те, що я не вмію відступити, дозволити йому повноцінно дорослішати. Або це про те, що мені самій потрібно шукати нові сенси, аби не замикатися на сині.
І от зараз, коли я пишу ці рядки, ставлю собі питання: чи правильно я чинила, намагаючись усіма методами повернути його в рідне гніздо? Чи, може, варто було спробувати налагодити контакт із Катериною, звільнитися від образи й розказати їй, як багато Михайло означає для мене? Не знаю, час покаже. Хочеться сподіватися, що одного дня ми знайдемо гармонію.
А ви, дорогі читачі, як гадаєте – чи є межа між бажанням залишатися потрібною своїй дитині й необхідністю відпустити її у власне життя? І як би ви вчинили на моєму місці?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
