fbpx
життєві історії
– Мамо, що за листа ти ховаєш? – Ой, це з села, від діда, – махнула вона рукою і взялася за приготування вечері. – А що, у нас є дід? Ти ж говорила, по твоїй лінії нікого вже не залишилося… Мама на мить припинила кришити овочі, а потім продовжила з подвоєною швидкістю. – Ну є… і що? Багато років тому я поїхала з дому, тоді не потрібна була, а зараз маю все кинути і помчати йому на допомогу. Увечері, коли мама заснула, я забрала тихенько лист з її кімнати і прочитала. Почерк був гарний, місткий, явно не належав старій, хворій людині

– Мамо, що за листа ти ховаєш?

– Ой, це з села, від діда, – махнула вона рукою і взялася за приготування вечері.

– А що, у нас є дід? Ти ж говорила, по твоїй лінії нікого вже не залишилося…

Мама на мить припинила кришити овочі, а потім продовжила з подвоєною швидкістю.

– Ну є… і що? Багато років тому я поїхала з дому, тоді не потрібна була, а зараз маю все кинути і помчати йому на допомогу.

Вона заплакала, а я не знала, що сказати. У нашій родині було не прийнято говорити про мамину рідню, я лише знала, що мама приїхала в місто відразу ж після школи, працювала, вчилася, жила в гуртожитку, потім з’явилася на світ я, а батько нас залишив ще до мого народження.

Мама тримала образу на своїх родичів. А мені і запитати навіть було ні в кого, що ж сталося тоді, багато років тому.

Увечері, коли мама заснула, я забрала тихенько лист з її кімнати і прочитала. Почерк був гарний, місткий, явно не належав старій, хворій людині.

Писали, що дідусь зовсім зліг, йому необхідний хороший догляд та дорогі ліки. Просили по можливості маму забути колишні образи і свою гордість, адже йшлося про життя близької людини.

Підпису не було. Я глянула на адресу. Це село розташоване зовсім недалеко від нашого міста, у подруги була дача в декількох кілометрах від неї. По шкірі пробіг холодок… Я часто їздила до неї в гості, а поруч жив, виявляється, рідний дідусь, ну як же так, чому мама так вчинила з нами…

Наступного дня я, як завжди, з ранку зібралася в університет, тільки захопила з собою ще гроші та сумку зі змінними речами і вирушила на автостанцію.

…Вийщла з автобуса, вдихнула на повну чисте, прозоре, як сльоза, сільське повітря. Йти довелося недовго, старий похилений будиночок стояв за кілька метрів від зупинки. Відкривши хвіртку, я увійшла у двір.

– Ви до кого? – почула я чийсь голос. Дивлюся – прямо під яблунею розташувалася жінка років сорока, перебираючи свіжозібрані гриби.

– Я до Івана Степановича, це мій дідусь.

– А, значить Лесина дочка, – посміхнулася вона, – вітаю! Проходь в будинок, я чай поставлю, дід заснув після обіду. Трохи полегшало йому.

У будиночку було затишно і пахло пирогами. Поки жінка поралася біля плити, я змогла трохи її розглянути.

Вражало, як вона була схожа на маму: той же погляд очей, чорне, як смола, волосся, навіть у мові була схожа інтонація!

З жінки я перевела очі на портрет на стіні. Це була стара вицвіла фотографія, на ній – усміхнені чоловік і жінка з двома дуже схожими між собою маленькими дівчатками.

Вловивши мій погляд, жінка сказала:

– Це ми з твоєю мамою і наші батьки. Я – Олександра, її сестра і твоя тітка, – посміхнулася вона.

– Дуже приємно. Чому я про вас жодного разу не чула? Мама наполегливо твердила, що у нас немає ніякої рідні…

Вона зітхнула, сіла за стіл, і почала розливати чай по чашках.

– Ображена твоя мати на нас. Я народилася слабкою, часто хворіла, наша мама не вилазила зі мною з лікарень, батько, ясна річ, працював і вдень і вночі, щоб прогодувати нас, та оплатити лікування. Леся жила спочатку з бабусею, а потім частенько тато залишав її у сусідки. Практично всю увагу батьки приділяли мені. З дитинства твоя мама переконала себе, що її ніхто не любить і ні кому вона не потрібна, навіть коли все ніби як і налагодилося. Отримавши атестат, Леся поїхала в місто, більше ми її не бачили…

Тітка Олександра зітхнула і додала:

– Ти пий чай, голодна з дороги напевно, зараз мої набіжать  – все зметуть. Двоє діток у мене – Оленка і Льоня, сама їх піднімаю, давно вже питали вони у мене, чи є у нас хто з рідні. оОь вже зрадіють…

Того вечора я познайомилася з дідусем і двоюрідними братом з сестрою. Мені були всі дуже раді, а я нарешті зрозуміла, що це таке – коли говорять про велику і дружну сім’ю, яка зібралася за одним столом. Я пробула в гостях ще кілька днів, купила дідусеві всі необхідні ліки.

Кілька разів дзвонила мама і просила негайно їхати додому, але я не могла залишити діда, а тітка фізично не встигала працювати і дивитися за батьком.

– Ось злетиш з бюджету, хто буде твою освіту оплачувати? – кричала в трубку мама, – я для тебе все зробила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які і пальцем не вдарили, щоб щось для нас зробити.

– Мамо, ти про що? Ти ж навіть адресу свою їм не повідомляла п’ятнадцять років… чужі, рідні… Він в першу чергу мій дід. А про події минулої давнини пора б і забути… Йому догляд потрібен, турбота. Раз ти не їдеш, з ним буду я. До речі, у тебе прекрасна сестра і племінники. Даремно ти так, мамо…

Вона кидала трубку, злилася, набирала знову, але наші розмови ні до чого не приводили.

Через тиждень я повернулася в місто, треба було продовжувати навчання, у мене йшов випускний курс, а серце моє було на місці.

Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень і кількома годинами репетиторства в тиждень, я відправляла в село. Але це звичайно були сущі копійки…

Стосунки з мамою нагадували натягнуті струни, якось вона навіть примудрилася заховати мій паспорт, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні замість поїздки в село.

Так пролетів рік, в турботах і постійних сварках з мамою.

Отримавши на руки диплом, я одразу зібрала речі і поїхала.

У селі тітка потурбувалася для мене щодо роботи в школі, життя пішло своєю чергою. Дідусь вже вставав на ноги і робив невеликі прогулянки по саду, він був мені дуже радий. Але його очі залишалися сумними, він чекав дочку…

Вересень наповнив моє життя турботами і приємними клопотами, мені дали першокласників, я їх так полюбила, що коженого дня бігла на роботу, немов на свято.

А тут краєм ока стала помічати, що мені симпатизує наш учитель історії, теж недавній випускник міського вишу. І що це його теж в село занесло, думалося мені, адже зазвичай всі в місто рвуться,  а тут…

– Настуню, ти б не списувала Микиту з рахунків, – шепотіла бувало тітка Шура, – хлопець хороший, руки з того місця ростуть, он будинок який збудував. А те, що в місті не залишився, так бабуся у нього тут, сама однісінька, а він сирота, ось і живуть разом, він її не може покинути.

Скоро Микита запросив мене на побачення, так і закрутився наш роман. Він став вхожий в наш будинок, дідусь схвалив мій вибір, а коли Микита зробив мені пропозицію – благословив нас.

Весілля ми призначили на кінець квітня, я заздалегідь повідомила мамі про це, подзвонивши. Відповіді не було, і мені було дуже прикро, що в такий важливий день найріднішої людини не буде зі мною поруч…

Напередодні весілля, коли ми з тіткою Шурою і двома моїми подругами клопоталися на кухні, готуючись до майбутнього торжества, в двері тихо постукали…

Я кинулася відкривати. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала.

– Я… я зовсім ненадовго, ось привітати тебе приїхала…

Я запросила її увійти, але вона не наважувалася зробити й кроку. Тут з кухні прибігла тітка, почувши наші голоси, вийшов і дідусь.

Він обійняв дочку, вони ще довго стояли, витираючи одне одному сльози. Дідусь щось говорив мамі напівпошепки, а вона плакала…

***

Ось уже багато років я живу в селі, у мене велика і дружна сім’я, підростають діти, я, як і раніше, навчаю діток в початкових класах, а, найголовніше, нарешті я знайшла рідних людей, яких колись мама вважала чужими.

Мама нікуди не поїхала, залишилася жити зі мною і х Микитою, допомагає нам з дітками. Нарешті вона помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається… Дідусь слабенький, але дужек щасливий. І мама теж. І я!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page