fbpx
життєві історії
– Мамо, це Мирося, – сказав Василь, обіймаючи сором’язливу дівчину. Вона схвильовано зробила два кроки вперед. Дівчина ще не встигла потиснути нам руку, коли мама загула. – А чи бачила твоя Мирося, якого болота нам нанесла на килим, а я його тільки на минулій неділі чистила! – Від почутого всі притихли

Мені було лише чотири роки, а Васильку, моєму братові, було п’ять, коли одного вечора нам зателефонувала поліція і сказала мамі, що мій батько потрапив у дорожню халепу. В той день його не стало.

Тоді життя перевернулося з ніг на голову. Будинок, який тато побудував своїми руками, мати не могла утримувати з зарплати продавчині в селі. Ми всі сумували за продажем будинку з садом. Ми переїхали до міста в меншу квартиру. Мама влаштувалась на ту роботу, в якій добре себе почувала – продавчинею, і ще додатково підробляла прибиральницю, щоб забезпечити нам нормальне життя.

Вона навіть шила нам одяг на вихідних – і створювала справді ідеальні моделі. Часом мої однокласники дивувались, який гарний мій одяг.

Ми з Василем намагалися допомагати їй – він вечорами розвантажував фургони, я допомагала по дому.

– Васильку, ти кудись йдеш? – запитала мама одного вечора.

– Так, на побачення, – весело відповів брат, свистячи у ванній.

– Але сьогодні субота, і вам доведеться прибирати!

– Я відпросився у Катерини, правда?, – підморгнув він мені. Я кивнула, але мамі було все одно.

Мама ще спробувала щось сказати, та Василь не відреагував і пішов. Мамі не хотілось втрачати сина, адже без нього буде важче жити.

Мама не говорила з ним ще день. Потім ситуація трохи заспокоїлася, і мама запропонувала Василю запросити дівчину на вечерю.

– Мамо, це Мирося, – сказав Василь, обіймаючи сором’язливу дівчину за худеньку талію. Вона схвильовано зробила два кроки вперед. Дівчина ще не встигла потиснути нам руку, коли мама загула.

– А чи бачила твоя Мирося, якого болота нам нанесла на килим, а я його тільки на минулій неділі чистила!

– Нічого, мамо!, – намагався врятувати ситуацію Василь.

– Ну якщо нічого, то завтра на колінах і чистити сам будеш!

Вони пройшли до вітальні.

Крига навіть не розтанула, коли Мирося похвалила мамин пляцок. Мама лише зневажливо подивилася на неї. З того дня про Миросю в домі ніхто не говорив.

– Я переїжджаю, – оголосив Василь одного дня.

– Куди і чому? – Мама поглянула на нього роздратовано.

– Мирослава успадкувала свою квартиру від бабусі, тож ми туди разом переїжджаємо жити.

Приблизно через місяць моя мати сказала.

– Катю, ми підемо до твого брата в неділю.

– Він запросив нас?

– Він сказав, що хотів би нас побачити.

– Може варто його заздалегідь попередити?

Василь та Мирося тільки-тільки зробили ремонт в спальні, кругом було чутно запах фарби, тож ми справді були недоречними.

– Вам слід було зателефонувати заздалегідь, – сказала Мирослава.

– Чому ви пофарбували двері в білий колір? Це буде як лікарня. – прокоментувала вона кілька годин їх роботи.

“Молоді” зазнали декількох візитів з подібним курсом до весілля і приблизно ще рік після нього. Тоді народився маленький Данило.

– Як назвали, – відрізала мама.

– Данилко!

– Катерино, ти знала? Ти знала, що дитині таке дивне ім’я дали?, – кинула вона погляд на малюка в колисці.

– Це було моє рішення, – сказав Василь, перш ніж Катерина змогла відповісти.

– Дитина дуже легко одягнута. В кімнаті прохолодно. Чим ви думаєте?

У мами відкрилось друге дихання. Вона частенько ходила до них, радила Миросі, як лікувати Данила, що їсти, що одягати. Як правильно мити посуд, та як прасувати дитячі речі. Мирослава терпіла це тихо, але одного дня, після приходу раніше з роботи, Василь засмутився.

– Мамо, це наше життя і наша дитина. Ми добросовісно цінуємо твою пораду. Але ти все одно не можеш нам наказувати!

Мама образилася, і щоразу, коли телефонував Василь, вона відмовлялася з ним говорити. Я намагалася їх помирити. Марно. Вона не знає, як ростуть її онуки – після Данилка народилася Улянка. Сьогодні вони вже дорослі. Іноді я їх зустрічаю, але не дуже часто, щоб мама не злилася на мене. Я показую їй фотографії та розповідаю про них. Іноді я бачу на її очах натяк на зацікавленість або, можливо, сльози. Але вона не хоче з ними зустрічатися. Для неї син – невдячна людина, яка не оцінює того, що вона зробила для нього.

Я так і не вийшла заміж, мамі не сподобався жоден хлопець, з яким я зустрічалася. Тож я залишилася з нею. Їй майже вісімдесят і вона не може бути одна, останнім часом вона погано ходить і спирається на тростину. Вона все життя піклувалася про нас, тож я повинна їй це повернути.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – weddingbee

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page

facebook