Яринка була пізньою і єдиною дитиною в Ірини та Богдана. Батьки леліяли свою квіточку. Хотіли, щоб все в неї в житті склалося добре.
Жила сім’я в мальовничому селі на Заході України. Богдан працював завгоспом в місцевій школі. Ірина викладала там же англійську мову. Їх в селі поважали, та прислухались до їх думки – розумні люди, – любили казати про них.
Та не довго огортало щастя цю сім’ю. Якось зненацька захворіла Ірина. Що тільки не робили, які лише спеціалісти не оглядали жінку, та хвороба не зупинялася.
Похоронили Ірину на сільському кладовищі, на самому горбочку. Богдан з Яринкою кожного дня навідувався до дружини, все скроплював суху землю своїми слізьми. З того горя він сильно замкнувся. З говіркого чоловіка перетворився на німого. Люди навіть перестали з ним вітатися – все одно мовчав.
Яринка час від часу його приводила до життя.
– Тату, а моя однокласницю собі таку гарну сукню купила. Я теж таку хочу, – говорила дівчинка
Рад не рад, змушений був Богдан їхати у місто, щоб придбати дочці обновки. Та геть не був він професіоналом в цій справі. Але шкода було дочку.
– Тату, а у мене більше ніколи не буде мама?
– Може і буде, – сумно сказав той.
Так, як Богдан був майстром на всі руки, то кликали його щось змайструвати, чи полагодити. Так він і потрапив в сусіднє село до Галини, якій потрібно було кухонну стінку скласти докупи. Поки Богдан порався, Галина вже й чаю запарила, пиріжків напекла.
– А запах… Чисто такий, як у моєї Ірини був.
Після роботи сіли за стіл, розговорилися.
– А твій чоловік то де? Бачу дочка на вулиці бігає.
– Немає. Одна я, як і ти залишилася на тому світі.
З того часу і почали зустрічатися, а потім і шлюб в церкві взяли. Вирішили жити у Галини. В неї хата більша була. А так, як Богдан господар, то зробив з неї лялечку. Навіть другий поверх добудував. Казав, що дочкам буде, щоб в невістки не йшли.
Дівчатка між собою ладили. Одного віку були, тому й не скучно.
– Тату, а мене мама менше любить ніж Марічку.
– З чого ти таке взяла?
Сам запитав, а в голові і справді прокрутились деякі думки. У Марічки повна шафа обновок, а його Яринка, в полатаному ходить. Те саме було й з прикрасами на голову. Потім згадалось і ставлення: часто чув, як кричала вона на Яринку, але тоді не звертав він уваги.
Якось Галина запропонувала Богдану продати його будинок в селі.
– Для чого він там буде пропадати. Краще за ці гроші пам’ятники своїм половинкам поставимо, ще й залишиться трохи.
– А й справді. Треба продавати.
Ставлення Галини до Яринки було наче з тієї казки про мачуху: все гірше і гірше.
– Сьогодні ввечері поговорю з Галиною, щоб по ласкавіше з моєю донькою була, але не дочекав він вечора. В саду, де косив, так і серце спіймало. Не врятували лікарі…
Ох і горювала Галина з Яриною Дуже важкою виявилася для них ця втрата.
– Такого господаря втратила. Нехай тепер вам Бог помагає, – говорили односельчани.
Галя за будь-що злилася на Яринку. Все та їй не догоджувала, а ось дочка завжди маму радувала. Навіть тоді, коли двійки в щоденнику приносила.
Час минав. Дівчата вже й заміж повискакували, тільки правда, не захотіли вони в цьому домі разом з мамою жити, обоє до міста подалися.
Марічка в аптеці продавала, а Ярина в магазинчику біля свого ж дому.
Одного дня сильно захворіла Галина. Потрібно було зібрати велику суму на лікування. Дочки скинулися, щоб допомогти. Лікування було дороге, але ефективне, через деякий час, Галину виписали додому.
– Мамо. Ти коли гроші мені ці віддасиш, які я тобі зичила? – сказала Марічка.
– Гроші? А я й не знала, що їх віддавати потрібно. Підійшла жінка до шухляди, вийняла свої збереження, та й віддала все до копійки дочці.
– Мамо, ти вибач, але в нас справді немає багато, а в тебе господарка, поїдеш на базар, яєць продаш, і знову собі наскладаєш.
На наступний день поріг Галининої хати переступила і Ярина з сім’єю. Всі приїхали провідати бабусю. Допомогти, чим треба.
– О, і ти по гроші?
– Які гроші, мамо? Як ви себе почуваєте? Ми вам ваш улюблений пляцок привезли, ваша онучка Мар’янка сама спекла, спеціально для вас старалася.
Галя обійняла своїх найрідніших людей і заплакала…
Коли Галини не стало. Двох дочок викликали на розголошення заповіту.
“Свій будинок в селі я заповідаю своїй дочці… Яриночці”.
Марічка ледь не луснула від злості.
Але і для неї було повідомлення, яке знаходилося в листі: “Люба моя донечко, я щаслива, що пішла у засвіти, не заборгувавши перед тобою. Будь щаслива”.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
