— Мамо, ти просто егоїстка! — вигукнула Мар’яна, коли я оголосила, що їду додому. Мені 62 роки, я мріяла про малювання і тишу, але два онуки перетворили моє пенсійне життя на виснажливий марафон, який тепер загрожує розірвати наші стосунки назавжди
Мої мрії про розмірене і щасливе життя на пенсії розлетілися, як картковий будиночок. Я чекала на онуків із нетерпінням, уявляла собі довгі літні канікули, сповнені спільних ігор та затишних вечорів, але реальність виявилася іншою. Тепер я ледь витримую навіть годину, проведену з моїми двома маленькими торнадо.
Моя донька Мар’яна та її чоловік Сергій перетворили моє життя на нескінченний марафон, де я — єдина учасниця, яка вже на межі своїх сил. Я мріяла стати опорою, мудрою бабусею, але стала просто безкоштовною нянею, яка не має права на відпочинок чи власне життя.
Мені 62 роки, і мені здається, що я знову переживаю найважчий період виховання дітей, але цього разу без чоловікової підтримки, бо він, на жаль, не стало три роки тому. Як же мені знайти вихід із цієї ситуації, щоб не зіпсувати стосунки з єдиною донькою?
Я завжди була активною і працьовитою жінкою. Все життя пропрацювала бухгалтером у районній адміністрації, виховала єдину доньку Мар’яну, і вважала, що свій материнський обов’язок виконала на відмінно.
Коли пішла на пенсію п’ять років тому, вирішила присвятити час собі: записалася на курси малювання, почала вивчати історію рідного краю, багато читала. З чоловіком ми мали плани багато подорожувати, хотіли побачити хоча б частину Європи, але хвороба змінила наші пріоритети. Після того, як його не стало, я зосередилася на своїх хобі, щоб не впасти в глибоку тугу.
Мар’яна вийшла заміж за Сергія десять років тому. Він хороший хлопець, старанний, працює інженером на місцевому заводі. Вони живуть у місті, у двокімнатній квартирі, яку ми з чоловіком допомогли їм придбати. Через два роки народилася їхня перша дитина — Дмитрик, а ще через три — Софійка. Я була на сьомому небі від щастя. Я обожнюю своїх онуків. Дмитрикові зараз шість, він рухливий і допитливий, Софійці три, і вона справжня маленька принцеса, хоча її енергія часом просто неймовірна.
З самого початку я намагалася допомагати, але в межах розумного. Приїжджала до них раз на тиждень, привозила гостинці, допомагала з прибиранням, готувала щось смачненьке. Мар’яна була вдячна.
— Мамо, ти наша рятівниця, — часто казала вона мені. — Без тебе ми б не впоралися.
Але з часом допомога перетворилася на обов’язок, а обов’язок — на тягар. Усе почалося з того, що Мар’яна вийшла на роботу, коли Софійці виповнилося два роки. Вона працює менеджером із продажу, графік у неї ненормований, часто затримується. Сергій теж працює повний день. Дитячий садок для Софійки вони знайшли не одразу, а Дмитрик якраз готувався до школи, і Мар’яна вирішила, що йому потрібна додаткова підготовка.
— Мамусю, послухай, — якось подзвонила мені Мар’яна, її голос був схвильований і втомлений. — У нас складна ситуація. Садок для Софійки поки що не світить, черга шалена. А я не можу сидіти вдома, робота важлива, ми ж кредит за квартиру виплачуємо.
— Я розумію, доню, — відповіла я, хоча в душі вже відчувала тривогу. — Чим я можу допомогти?
— Ти можеш посидіти з ними? Хоча б на кілька місяців, поки ми знайдемо варіант із садком. З Дмитриком особливо важливо позайматися, він же у вересні до школи. Я його записала на підготовчі заняття тричі на тиждень, але він сам туди не дійде.
Я завагалася. Якраз на весну в мене були плани поїхати до санаторію, про який я давно мріяла.
— Мар’яно, у мене ж путівка куплена, — почала я, але вона одразу перебила.
— Мамо, ну, будь ласка! Путівка… її ж можна перенести! Це ж онуки, це важливіше. Ніхто інший нам не допоможе. Бабуся Сергія далеко живе, а його батьки… ну ти знаєш, вони зайняті своїми справами.
Я відчула, як мої кордони, які я так ретельно вибудовувала після відходу чоловіка, почали руйнуватися. Мар’янин тон не терпів заперечень. Вона завжди вміла натиснути на почуття провини.
— Добре, — зітхнула я. — Добре. Я спробую перенести санаторій. Коли мені приїхати?
— Ой, мамо, ти найкраща! Завтра вже можеш, якщо тобі зручно. Я тобі прислала розклад Дмитрика, а Софійка… ну, вона просто грається. Головне, щоб вона ціла була.
Наступного дня я вже була в них. Спочатку це здавалося тимчасовим, легким випробуванням. Я думала, що це ж мої рідні, мої кровиночки, я їх люблю.
Але Мар’янині слова про те, що Софійка просто грається, виявилися далекими від правди. Софійка — дитина з неймовірним запасом енергії. Вона не сидить на місці ані хвилини. Якщо не бігає, то стрибає, якщо не стрибає, то розкидає все, що потрапляє їй під руки. Кожен її рух — це потенційна подія. За час мого першого тижня вона встигла розмалювати маркером щойно поклеєні шпалери у вітальні, вилити на підлогу літр компоту і розбити улюблену вазу Мар’яни.
Дмитрик, хоч і старший, не набагато спокійніший. У ньому поєднуються допитливість і абсолютна непослух. Підготовчі заняття даються йому важко, він швидко втомлюється і починає вередувати.
— Бабусю, я не хочу писати ці палички, — казав він, відштовхуючи зошит.
— Але ж Дмитрику, тобі треба навчитися, ти ж ідеш до школи, — намагалася я бути терплячою.
— Не хочу! — і він міг почати плакати, або просто втікати й ховатися під столом.
Моя роль швидко перетворилася на постійне вгамування, прибирання та розв’язання конфліктів. Щодня починався о сьомій ранку з галасу і закінчувався о дев’ятій вечора моїм повним фізичним і емоційним виснаженням.
Коли Мар’яна і Сергій поверталися з роботи, вони були втомлені і хотіли спокою. Вони часто лише заглядали до дітей, щоб поцілувати на ніч, і йшли займатися своїми справами.
— Мамо, ти посидиш з ними, поки ми повечеряємо? — це вже стало їхнім постійним запитанням, на яке я не могла сказати ні.
Якось увечері, коли я сиділа на дивані, ледь жива від втоми, Софійка, граючись у піжмурки з Дмитриком, зачепила рукою чашку з гарячим чаєм, яку я тільки-но поставила на журнальний столик. Чай вилився на мій халат і трохи окропу потрапило на ногу. Було боляче, але, на щастя, не опік.
— Софійко, ну скільки можна! — вирвалося в мене.
Софійка розплакалася. На її плач вийшла Мар’яна з кухні.
— Мамо, що сталося? Ти чого на неї кричиш?
— Вона ледь мене не ошпарила! Вилила чай! Я вже не маю сил, Мар’яно, я не справляюся! Вони постійно бігають, нічого не слухають!
Мар’яна підійшла до мене, але не для того, щоб підтримати, а щоб забрати Софійку.
— Ну, вона ж дитина! Вона не спеціально! Ти що, забула, як це — коли діти маленькі?
— Я не забула, — відповіла я, намагаючись стримати сльози. — Але тоді нас було двоє. І я не була в такому віці, як зараз.
— Мамо, ти знову починаєш. Ми ж домовилися, що ти нам допоможеш. Це ж лише тимчасово. Ну, потерпи.
Це тимчасово тривало вже три місяці. Я перенесла санаторій на осінь, але тепер сумнівалася, чи доживу до неї. Мої руки постійно тремтіли, я погано спала, а мої курси малювання і книжки покрилися пилом. Жодного разу Мар’яна чи Сергій не запитали, як я почуваюся, чи не втомилася.
Я намагалася поговорити з Сергієм, коли Мар’яна була на роботі.
— Сергію, — почала я, коли він сидів у вітальні і дивився новини. — Ти не міг би трохи більше часу приділяти дітям? Хоча б увечері, щоб я могла відпочити.
Він відірвався від екрана, на його обличчі був вираз щирого подиву.
— Тітко, Олено, але ж ви… ви ж тут увесь день. Я цілий день на заводі, у мене голова квадратна. Я приходжу, щоб відпочити.
— Я розумію, але я теж не залізна. Я дуже люблю онуків, але мені вже не тридцять. Я не можу цілий день бігати за ними.
— Ну, тоді, може, варто їм трохи більше дисципліни? Ви ж жінка з досвідом, — він усміхнувся, і ця усмішка мене роздратувала. Він перекладав усю відповідальність на мене.
— Я намагаюся, — відповіла я сухо.
Розмова не дала жодного результату. Все залишилося, як було.
Якось я захворіла. Піднялася температура, почався сильний кашель. Я ледве піднялася з ліжка, щоб дати дітям сніданок.
— Мамо, ти б полежала, — сказала Мар’яна, збираючись на роботу.
— А хто ж за дітьми дивитиметься? — запитала я, відчуваючи слабкість.
— Ну, полежи в кімнаті, а я попрошу Сергія сьогодні раніше прийти. Ти ж знаєш, його шеф не любить, коли він відпрошується.
Сергій, звичайно, раніше не прийшов. Він зателефонував близько п’ятої вечора і сказав, що має термінову нараду. Мар’яна повернулася тільки о сьомій. Весь цей час я сиділа з дітьми, міряючи температуру і намагаючись уникнути їхніх галасливих ігор.
Я була настільки виснажена і роздратована, що коли Дмитрик знову почав істерику через те, що не хотів їсти суп, я просто заплакала. Це були сльози втоми, образи і безсилля.
Мар’яна зайшла у кімнату і побачила мене, згорблену, заплакану.
— Мамо, ну що ти? — вона підійшла до мене. — Ти розхвилювалася через дрібниці. Все буде добре.
— Ні, Мар’яно, не буде, — я витерла сльози. — Я так не можу. Я хвора, а ти навіть не подумала залишитися вдома. Ти залишила мене на цілий день із двома дітьми. Я тобі не рабиня.
— Я ж працюю, мамо! Ми ж сім’я, ми маємо допомагати одне одному! — голос Мар’яни був обурений. — Ти що, натякаєш, що не любиш своїх онуків?
— Я їх люблю! Але я не можу замінити їм вас! Ви їхні батьки! Я відчуваю себе вичавленою, Мар’яно! Я втратила всі свої заняття, я не відпочиваю, я просто працюю нянею 24 години на добу!
Ми довго сперечалися. Я говорила їй про те, як важко мені фізично і емоційно, як я почуваюся самотньою і недооціненою. Вона говорила про те, як їм важко з роботою, як вони прагнуть забезпечити дітей.
— Ти живеш у великій квартирі сама, — врешті-решт сказала вона. — Чого тобі не вистачає? Ти на пенсії, ти маєш вільний час. Ми ж просимо небагато, просто посидіти з дітьми.
Ці слова боляче на мене подіяли. Вона знецінила мої зусилля, мою втому і моє життя. Я зрозуміла, що для них моя допомога — це не послуга, а щось само собою зрозуміле.
Наступного дня, коли я почувалася вже трохи краще, я прийняла рішення.
— Мар’яно, — сказала я, коли вона ввечері прийшла з роботи. — Я їду додому.
Вона зупинилася посеред кімнати.
— Куди? Ти щось придумала?
— Ні, я не придумала. Я повертаюся додому. Я не можу тут залишатися. Знайдіть інший варіант із дітьми. Зверніться до приватної няні, чи… я не знаю.
— Але ми не можемо платити няні! Це дорого! — вона почала підвищувати голос. — Мамо, ти просто егоїстка! Ти думаєш тільки про себе!
— Я подумаю про себе, — відповіла я твердо, хоча мені було дуже важко. — Бо якщо я не подумаю, то просто зляжу. Я тобі допомагала, як могла, але всьому є межа. Я хворіла, і ти навіть не лишилася зі мною.
Вона почала плакати. Це був сильний емоційний тиск, але я вирішила не здаватися.
— Мамо, ти ж розумієш, як ми тепер будемо? Мені доведеться звільнятися! Сергій один не витягне!
— Це ваші діти, Мар’яно. Ви повинні вирішувати це питання разом. Я не можу жити вашим життям.
Ми поговорили ще кілька годин. Я стояла на своєму, хоч і розривалася від почуття провини. Я люблю свою доньку і онуків, але я відчувала, що якщо не піду, то просто втрачу себе.
Через два дні я поїхала додому. Відчуття було подвійне: з одного боку — величезне полегшення, з іншого — важкий камінь на душі. Мар’яна зі мною майже не розмовляла, тільки сухо попрощалася. Сергій мовчав.
Вдома мене чекали мої малюнки, мої книжки, мої квіти. Я насолоджувалася тишею, ходила пішки, зустрічалася з подругами. Але тиша була занадто гучною.
Через тиждень Мар’яна зателефонувала.
— Мамо, ми найняли студентку, щоб сиділа з Софійкою і водила Дмитрика на заняття. Вона бере дуже багато, ми ледь зводимо кінці з кінцями.
— Мені шкода, доню, — сказала я.
— Але вона не справляється. Дмитрик її не слухає, а Софійка її вкусила. Вона вже хоче звільнятися.
— Мар’яно, що я маю зробити? Повернутися?
— Я не знаю, мамо. Я просто розповідаю, як у нас справи.
Наші стосунки стали напруженими. Мар’яна дзвонила рідше, розмовляла холодно. Я знала, що вона ображена. Я відчувала себе винною, але водночас розуміла, що вчинила правильно для свого здоров’я.
Я стала приїжджати до них раз на тиждень, як і раніше, але моя допомога була обмежена. Я бачила, як вони втомлюються, і моє серце стискалося. Вони виглядали виснаженими і роздратованими. Квартира була не прибрана, Мар’яна часто зривалася на чоловіка.
Одного разу, коли я приїхала, Дмитрик підбіг до мене і обійняв.
— Бабусю, ти знову нас покинула, — сказав він, і моє серце розбилося.
— Я не покинула, сонечко, я просто трохи відпочивала, — відповіла я, ледве стримуючи сльози.
Я розуміла, що їм потрібна допомога, але я не могла більше віддавати все своє життя. Я мріяла про гарну старість, а не про виснажливу роботу няні. Я відчувала себе на роздоріжжі: з одного боку — любов до онуків і доньки, з іншого — потреба жити власним життям і зберегти своє здоров’я.
Як мені знайти цей баланс? Як пояснити доньці, що я люблю її і онуків, але не можу цілком відмовитися від себе? Чи правильно я вчинила, поїхавши, чи повинна була терпіти далі заради сім’ї? Я дуже потребую мудрої поради.
А як би ви вчинили на моєму місці, дорогі читачі? Чи мають онуки право вимагати весь час бабусі, навіть якщо це йде на шкоду її здоров’ю та планам? Як відстояти свої особисті кордони і при цьому зберегти добрі стосунки з єдиною донькою?
