– Мамо, ти серйозно? Танці?, – Дочка стояла посеред моєї маленької кухні, тримаючи телефон, ніби це був її щит.
— Так, Олено, танці, — я намагалася тримати голос спокійним, але руки тремтіли, коли я ставила чашку на стіл. — Я записалася на бальні танці. Для початківців.
— Для початківців? — вона фиркнула, відкинувши пасмо волосся з обличчя. — Мамо, тобі шістдесят! Ти ледве сходи піднімаєш без задишки, а тепер танцювати зібралася? З ким? З якимось дідусем, який наступатиме тобі на ноги?
— Це не твоя справа, з ким, — я відчула, як жар підступає до щік, але змусила себе не відводити погляд. — Я хочу спробувати. Завжди мріяла.
— Мріяла? — Олена підняла брови, її голос став вищим. — Ти ж ніколи не мріяла! Ти завжди була… ну, мамою. Готувала борщ, перевіряла мої зошити, вислуховувала тата. А тепер раптом танці? Ти не думаєш, що це виглядає… смішно?
Я застигла. Її слова подіяли, ніби хтось вилив на мене холодну воду. Я хотіла сказати щось у відповідь, але язик наче прилип до піднебіння. Олена дивилася на мене, чекаючи, що я здамся, як завжди. Але цього разу щось у мені змінилося. Я глибоко вдихнула.
— Олено, я йду на танці. І якщо тобі це здається смішним, то це твої проблеми, не мої, — сказала я тихо, але твердо.
Вона відкрила рота, але не знайшла слів. Мовчки схопила сумку і вийшла, грюкнувши дверима. А я залишилася стояти посеред кухні, відчуваючи, як серце калатає, але вперше за довгі роки — не від страху, а від чогось іншого. Відчуття, що я нарешті зробила крок для себе.
Я, Людмила, прожила сорок років для інших. У шістдесят я вперше відчула, що можу жити для себе. Купила квиток до Італії, ступила на бруківку Флоренції і відчула, що свобода має смак — терпкий, як італійська кава, і солодкий, як повітря після дощу.
Кажуть, пенсія — це час для відпочинку, нагорода за роки праці. Але я не відчувала себе переможницею. Моє життя нагадувало стареньку парасольку: ще працює, але ніколи не розкривається повністю. Я була дружиною Анатолія, який завжди ставив роботу вище за все, навіть коли я народжувала нашу доньку Олену. Потім я стала матір’ю, яка завжди була поруч, але ніколи не в центрі. Працювала бухгалтеркою в школі, де дні зливалися в сіру низку цифр і звітів. А коли Анатолія не стало, я залишилася сама — з пенсією, однією донькою і мріями, які я ховала так глибоко, що майже забула, як вони виглядають.
Мріяла я про Флоренцію. Про те, як стоятиму на Понте Веккьо, малюватиму вузькі вулички, відчуватиму запах фарб і свободи. Хотіла танцювати танго, купувати справжні олійні фарби, а не дешеву акварель із канцелярського магазину. Але завжди хтось був важливішим: Анатолій, Олена, рахунки, обов’язки. Я дивилася в дзеркало і бачила сиве волосся, тьмяну шкіру, але очі — вони горіли. Впервые я подумала: а що, якщо я ще можу?
— Мамо, ти що, справді підеш на танці? — Олена сиділа на дивані, гортаючи щось у телефоні, коли я розповіла їй про свій план. Її голос був сповнений скептицизму.
— Так, я вже записалася, — я намагалася звучати впевнено. — У культурному центрі, щосереди.
— І що ти там робитимеш? — вона нарешті відірвала погляд від екрана. — Тобі не здається, що це… ну, не для тебе? Ти ж завжди казала, що не любиш бути в центрі уваги.
— Може, я помилялася, — я знизала плечима, відчуваючи, як усередині росте щось нове. — Хочу спробувати. Хочу відчути, що я жива.
Олена закотила очі, але я не відступила. Того вечора я взяла сумку, надягла пальто і вийшла з дому. Автобус зупинився за дві зупинки від культурного центру. Я йшла повз сірі багатоповерхівки, відчуваючи, як серце б’ється швидше. Через вікна центру лилося тепле світло, чути було музику. Я зупинилася, вагаючись. А що, якщо я справді виглядатиму смішно? Але потім побачила жінку мого віку, яка поправляла сукню і сміялася з партнером. І я зайшла всередину.
— Добрий вечір, я на курс бальних танців, — сказала я, відчуваючи, як голос тремтить.
— Чудово! — відповіла інструкторка, маленька жвава жінка з сяючими очима. — Ось ваш партнер, Василь.
Василь був високим, трохи сутулим, у картатій сорочці. Він посміхнувся і простягнув руку.
— Людмила, — сказала я, потискаючи його долоню.
— Я тут теж новачок, — зізнався він. — Моя дружина… її не стало пів року тому. Вирішив, що пора щось змінити.
Я кивнула, не знаючи, що сказати. Музика заграла, і ми почали рухатися. Перші кроки були незграбними, ми наступали один одному на ноги, але Василь засміявся, і я не втрималася — розсміялася у відповідь. У ту мить я відчула, як повітря стало легшим, ніби я видихнула тягар, який носила роками.
Після заняття ми сиділи в коридорі, пили чай із пластикових стаканчиків.
— Ти добре танцюєш, — сказав Василь, хоча ми обидва знали, що це неправда.
— Дякую, — я посміхнулася. — Але головне, що я сміялася. Давно такого не було.
— Знаєш, Людмило, ми забагато думаємо, — він задумливо подивився на свій стаканчик. — А життя… воно не чекає.
Я повернулася додому, ніби на крилах. Але не встигла зняти пальто, як почула голос Олени.
— Мамо, де ти була? — вона стояла біля дверей, її очі блищали від тривоги. — Я дзвонила, думала, щось сталося!
— Я була на танцях, — тихо відповіла я.
— І ти вважаєш це нормальним? — її голос став різким. — Ти поводитися, як підліток! А я маю за тебе хвилюватися!
— Олено, — я подивилася їй прямо в очі, — можливо, я хочу бути не лише твоєю мамою. Можливо, я хочу бути собою.
Вона застигла, а я відчула, як у мені росте сила. Вперше я не опустила очі.
Через тиждень я вирішила знайти свою давню подругу Марію. Ми не бачилися з юності, коли ночами мріяли про великі пригоди: вона хотіла відкрити кав’ярню в Одесі, я — малювати у Флоренції. У Фейсбуці я ввела її ім’я, додала наше рідне містечко. З кількох профілів я впізнала її — сиве волосся, але та сама тепла посмішка. Я написала: «Маріє, це Людмила, з Черкас. Пам’ятаєш, як ми мріяли про світ?»
Вона відповіла майже одразу: «Людмило! Боже, скільки років! Я у Львові, приїжджай, зустрінемося!»
У суботу я сіла в поїзд до Львова. Дощ барабанив у вікна, але моє серце співало. У кав’ярні на площі Ринок Марія впізнала мене одразу. Вона підбігла, обійняла, і ми розсміялися, ніби нам знову по вісімнадцять.
— Пам’ятаєш, як ти хотіла намалювати море в Ялті? — сказала вона, тримаючи горнятко кави.
— А ти мріяла про свою кав’ярню, — відповіла я. — Зробила?
Марія зітхнула. — Ні. Чоловік, діти, робота. Життя закрутило. А ти?
Я похитала головою. — Теж ні. Але, Маріє, я хочу спробувати. Поки ще можу.
Вона подивилася на мене серйозно. — Знаєш, мені лікарі сказали, що в мене мало часу. Рік, може, менше. І я зрозуміла: якщо не зараз, то коли?
Я відчула, як у горлі застряг клубок. Але Марія посміхнулася.
— Я їду в Одесу. Хочу побачити море, відкрити хоча б маленький кіоск із кавою. А ти, Людмило? Що ти зробиш?
— Флоренцію, — тихо сказала я. — Хочу малювати.
Того вечора я повернулася додому і відкрила сайт із авіаквитками. Пальці тремтіли, але я натиснула «купити». Наступного тижня я лечу до Італії.
— Ти геть розум втратила, мамо! — Олена стояла в моїй квартирі, її голос дзвенів від обурення. — Італія? Сама? У твої роки?
Я тримала холодну чашку чаю, але голос мій був спокійним.
— Я купила квиток. На вівторок. Житиму в хостелі, малюватиму.
— Малювати? — вона дивилася на мене, ніби я оголосила, що лечу на Місяць. — Ти ж не знаєш італійської! А якщо щось станеться? Ти про мене подумала?
— Олено, я все життя думала про тебе. Про тата. Про всіх, крім себе, — я відчула, як тремтять руки, але продовжила. — Я не хочу бути лише твоєю мамою. Я хочу бути Людмилою.
Вона замовкла. А потім вийшла, не сказавши ні слова. Я залишилася сама, але вперше не відчувала порожнечі. На столі лежала карта Флоренції, і я знала: я готова.
У Флоренції я сиділа в кафе на площі Санта-Кроче. Переді мною стояло капучино, а поруч — новий альбом для малювання. Навколо гомоніли італійці, і ніхто не звертав на мене уваги. Я була просто жінкою, яка малює. Телефон задзвонив. Василь.
— Людмило, як ти там? — його голос був теплим, як завжди.
— Добре, — я посміхнулася. — Малюю людей, мости. Відчуваю себе… вільною.
— Я знав, що ти це зробиш, — він засміявся. — Залиш мені місце на танцполі, коли повернешся.
Я розсміялася у відповідь, а потім відкрила альбом і почала малювати. Я надіслала Марії листівку: «Я малюю. Дякую, що нагадала мені, хто я». Я думала про Олену. Чи зрозуміє вона мене колись? Чи пробачить? Але я йшла бруківкою Флоренції, і вперше не боялася не знати відповідей.
Через три тижні я повернулася до Черкас. У валізі — альбом, повний ескізів, і серце, повне спокою. В аеропорту мене ніхто не зустрів, але це було добре. Я сіла в таксі, дивилася на знайомі вулиці і відчувала: я вдома, але вже не та сама.
Через два дні зателефонувала Олена.
— Мамо, можемо зустрітися? — її голос був тихим, без звичної напруги.
Вона прийшла ввечері. Сіла за стіл, тримаючи горнятко чаю.
— Я не розуміла тебе, — сказала вона. — Боялася, що ти мене кидаєш. Але тепер… я бачу, що ти щаслива. І я хочу це зрозуміти.
— Я не тікала від тебе, — відповіла я. — Я просто знайшла себе.
Вона посміхнулася. — Може, колись покажеш мені Флоренцію?
— Може, — я кивнула. — Але спершу приходь на вечерю в неділю.
Вона погодилася і пішла. А я сіла малювати. Життя не завжди дає щасливі фінали, але воно дає шанс почати спочатку. І я його використала.
Що б ви зробили, якби одного дня прокинулися і зрозуміли, що у вас є шанс здійснити свою давню мрію? Якою була б ваша Флоренція?
