– Мамо, ти ці квартири з собою на той світ забереш??? У тебе онучка заміж збирається, могла б подарувати одну! — кричить на мене дочка Інна.
— Ми з братом виросли, тебе не бачили, бо ти на ці заробітки свої моталася і дідів та бабусь київських доглядала, аби свої 9 квартир придбати! Так ми хоч надіялися, що нам щось достанеться та нашим дітям — твоїм онукам! А ти он яка жадібна, все собі!
Я дійсно не допомагаю дітям і онукам, а колишній чоловік живе на малу пенсію, тому дітям допомогти особливо не може.
А я дуже важко заробила на 9 квартир, і дійсно витрачаю гроші від оренди на себе, на догляд, подорожі, ресторани і все інше.
Є рахунок у банку, потім заповім його колись сину і дочці порівну, але поки їм не кажу, адже мені ще 70 немає, а виглядаю і почуваюсь на 45.
Ось моя історія життя, я виросла в дуже бідній родині.
Я сиджу за столом, розмішую каву, дивлюсь на неї і мовчу. Інна розпалена, червона, руки схрестила, а очі блищать від злості.
— Мамо, ти чуєш мене взагалі?
Я піднімаю голову, зітхаю.
— Чую, Інно. І що далі?
— Як це «що далі»?! Дай хоча б одну квартиру! Я не прошу всі, а одну! Хоч Оленці допоможеш!
Оленка — моя старша онука, їй 22. Красуня, розумниця. Виходить заміж.
Але ж я онукам не обіцяла нічого! Я їх не народжувала, це не моя відповідальність.
Я свою відповідальність виконала — дітей підняла, вивчила, квартиру кожному купила. Чого ще від мене хочуть?
— Інно, а я маю запитати, а ви, діти, мені допомагали? — питаю, трохи стишуючи голос.
— Що?! — вона навіть відсахнулася. — Ми що, з тобою про це говоримо?
— Так, ми про це говоримо.
Я відкладаю ложечку, кладу руки на стіл і починаю розповідь.
— Я виросла в злиднях, ти ж прекрасно знаєш. Не просто в бідності, а в справжніх злиднях. У нас часто не було хліба вдома, ми його різали по скибочці і їли з водою.
Одяг діставали на смітниках. В школу ходила в чужому пальті, яке було на три розміри більше. Про іграшки я мовчу.
Ми з братом навіть на підручники складалися, бо батько весь час заглядав у пляшку, а мати все життя бігала за ним, як за богом, і ніколи не мала часу на нас.
Я працювала з 14 років. Спочатку прибирала під’їзди, потім мила підлогу в лікарні, вечорами підробляла в магазині.
Вступила в університет — навчалась і працювала одночасно. Вийшла заміж за вашого батька, народила вас.
І знаєш що? Він зраджував, не працював, а потім ще й пішов, залишивши нас в орендованій квартирі без копійки.
Інна мовчить. Очі її вже не такі злі.
— А потім я поїхала на заробітки. Я мила старих людей в Італії. Годувала їх з ложечки, міняла їм памперси, витирала їм слину і все інше.
Я спала по три години на добу, бо доглядала за двома-трьома людьми одразу. Я не бачила вас роками. Я висилала кожну копійку. На тебе, на брата.
Ти ходила в гарних сукнях, а я ходила в одному светрі по три роки.
Вона опускає голову.
— А тепер я хочу жити для себе.
— Мамо!
— Що, Інно?
— Я просто не думала, що тобі було так важко.
— А ви колись питали?
Вона мовчить.
— Ти думаєш, що я просто так хочу їздити в подорожі, відвідувати ресторани? Я хочу жити. Я не знаю, скільки мені лишилося, але я знаю одне: я заробила ці гроші, я віддала вам свою молодість, і тепер хочу насолодитися тим, що маю.
Вона дивиться на мене довго. Потім повільно встає.
— Вибач, мамо. Я не думала.
Я киваю.
Але все одно мене тривожать сумніви. Може, я й справді занадто жорстка? Чи маю я допомагати онукам, чи це вже не моя турбота?
Може, варто поступитися і віддати хоча б одну квартиру? Або лишатися вірною своєму рішенню?
Що думаєте?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
