— Мамо, ти ж краще знаєш, що робити. У тебе сорок років досвіду! — кинула Іванка по телефону, коли Андрійко знову захворів, а вона навіть не думала брати лікарняний. Ці слова, сказані без натяку на вдячність, стали для мене важким усвідомленням: я полишила школу, щоб відпочити, але замість цього отримала постійний ненормований “третій клас” у домашніх умовах.
Сорок років я щодня входила до класних дверей, залишаючи за собою тишу коридору, а попереду мене чекав звичний гамір — дзвінок, тупотіння маленьких ніг, сотні питань та щоденна робота з формування особистостей. Я була вчителькою молодших класів, і моєю найбільшою мрією, моїм вимріяним образом майбутнього, була тиша. Тиша, яка прийде разом із заслуженим відпочинком.
Я уявляла собі спокійні ранки, чашку трав’яного чаю, газету, яку не треба читати поспіхом, і довгі, неквапливі прогулянки. Я була абсолютно переконана, що заслуговую на цю тишу.
Натомість, щойно я полишила шкільний поріг, на моїй шиї опинилися три енергійні онуки, ніби замість одного класу я отримала цілий міні-педагогічний колектив у себе вдома, але без можливості поставити оцінку за поведінку.
Моя донька Іванка заявила, що “їй потрібен простір”, щоб “зібрати себе докупи” після важкого розлучення. Я розумію її, але чи розуміє вона, що я вже зібрала себе докупи достатньо разів за останні шістдесят років? Це був не той фінал моєї історії, який ми з чоловіком Павлом планували.
Часом я думаю, можливо, навіть добре, що його вже немає поруч, бо його добре, але чутливе серце, мабуть, не витримало б цього нового випробування.
Я присвятила свою кар’єру тому, щоб малі українці навчилися читати, писати й рахувати. Я бачила, як змінюються епохи, шкільні програми, вимоги батьків. Я працювала сумлінно, з душею, але останні роки відчувала, що мій внутрішній акумулятор майже розряджений. Кожен новий навчальний рік вимагав від мене більше енергії, ніж я могла відновити за літо.
Павло, мій чоловік, працював на заводі все життя. Він мріяв про те, як ми купимо невеликий автомобіль, поїдемо дивитися на Карпати восени, або просто будемо сидіти на балконі в нашому невеличкому містечку, слухати радіо і нікуди не поспішати. Але коли я нарешті подала документи на пенсію, його вже не стало.
Він пішов тихо, уві сні, за пів року до того дня, коли я мала отримати свою першу пенсійну виплату. Ми так довго йшли до цієї спільної мрії про “нічогонероблення”, а я залишилася сама в нашій двокімнатній квартирі, де тиша дзвеніла, але це була болюча тиша.
Тоді я й вирішила: досить. Я завершила навчальний рік, здала ключі від кабінету і відмовилася від усіх умовлянь залишитися на пів ставки. Школа пропонувала мені додаткові уроки або позакласну роботу, кажучи, що молодих кадрів бракує. Я відмовлялася:
– Мені досить. Я хочу просто побути людиною, а не працівником освіти, – відповіла я директорці.
Іванці саме виповнилося сорок. Вона – моя єдина донька, і її життя, на жаль, склалося не так, як ми очікували. Чоловік, за якого вона вийшла дванадцять років тому, виявився не лише “майстром на всі руки” вдома, як він про себе говорив, а й майстром з “пускання пилу в очі”. Я його одразу не сприймала, відчувала щось нещире. Але Іванка була закохана. Вона має трьох дітей: старшу Надійку, якій одинадцять, середнього Андрійка, якому сім, і наймолодшу Софійку, їй лише п’ять.
Коли чоловік Іванки оголосив, що йде до “іншої долі”, він не просто пішов, він зник, залишивши її з трьома дітьми і купою боргів, які він “наробив” під час їхнього спільного життя. Звичайно, я кинулася їй на допомогу. Розлучення, суди, поділ майна – це виснажувало. Я переїхала до неї на кілька місяців, аби вона могла займатися документами й не хвилюватися за дітей.
– Мамо, я не знаю, як би я без тебе впоралася. Ти мій рятівний якір, – казала Іванка, обіймаючи мене.
Я тоді думала, що це тимчасово. Зрештою, Іванка – доросла жінка, вона працює економістом у великій фірмі, зарплата в неї добра, але троє дітей – це троє дітей. Вона мусила перелаштовувати свій робочий графік, щоб мати змогу хоч частину дня бути з ними. Я ж, користуючись своїми відмінними навичками початкової школи, повністю взяла на себе побут і організацію дитячого дозвілля.
Моя пенсія, яка мала бути тихою гаванню, перетворилася на безперервну вахту. Щоранку, незалежно від того, вихідний чи будній, мені доводиться підійматися о шостій. Іванка вже встигає випити свою каву і швидко зникнути за дверима. Я готую сніданок: каші, омлети, сирники – на будь-який смак, бо в трьох дітей завжди різні побажання.
-Бабусю, а я хочу макарони! – вигукує Софійка, як правило, тоді, коли я вже розливаю кашу.
Потім збори до садочка і школи. Андрійко, якому сім, занадто довго шукає свої шкарпетки, а Надійка, в одинадцять років, уже підліток, і її настрій – це окрема кліматична зона.
– Усе, поспішаємо! Випий своє молоко, Надійко! – знову і знову повторюю я, відчуваючи себе вчителькою, яка знову веде другий клас на фізкультуру.
Після того, як я їх розвожу, у мене є лише кілька годин. Я не можу прилягти, як мені хотілося, адже в доньчиній квартирі завжди є робота. Прати, прасувати, прибирати, готувати обід на дітей і вечерю на Іванку. Вона приходить виснажена, і я її, звісно, не “напрягаю” домашніми справами.
Ситуація ускладнюється, коли хтось із них занедужує. Уявіть, троє дітей. Щойно Андрійко принесе зі школи нежить, за два дні з температурою вже лежить Софійка, а потім ще й Надійка скаржиться на головний біль. Іванка, звичайно, взяти лікарняний не може – робота серйозна, контракти, звіти.
– Мамо, ти ж краще знаєш, що робити. У тебе сорок років досвіду! – каже вона мені телефоном, поки я міряю температуру.
Я краще знаю. Але я вже не маю того здоров’я, щоб бути нічним черговим. Я п’ю вітаміни, намагаюся висипатися, але мій рівень втоми вже досяг критичної межі. У свої шістдесят з гаком я почуваюся, як у двадцять, але з тією різницею, що в двадцять я від цього отримувала зарплату і мала перспективи.
Зараз у мене лише пенсія, якої мені ледве вистачає на ліки та іноді на якийсь подарунок онукам. Я їм купую гарні фрукти, дорогі, адже вони повинні харчуватися якісно. Кілограм полуниці по 250 гривень чи гарне філе індички для дитячого супу – ось мої витрати.
Але найбільше мене засмучує те, що ця ситуація стала не тимчасовою допомогою, а постійною послугою. Іванка почала користуватися моєю добротою.
– Мені сьогодні конче треба “провітрити голову”. У мене був дуже важкий день, – каже вона, коли я вже мріяла, що зможу хоч на годинку ввечері присісти з книжкою.
Вимкнути голову. Я чую цю фразу щотижня. Вона йде на каву з подругами, або на “культурний відпочинок”, як вона це називає. А я залишаюся. Вечірні казки, перевірка уроків, купання, заспокоєння, коли всі троє влаштовують “концерт” перед сном.
Одинадцятирічна Надійка, хоч і доросла, але потребує уваги й підтримки через розлучення батьків. Андрійко потребує допомоги з “домашкою”. Софійка просто потребує постійного контакту.
Я намагалася поговорити з Іванкою. Запропонувати їй найняти няню хоча б на кілька вечорів на тиждень, щоб я могла побути вдома.
– Доню, я люблю їх, але мені теж потрібен час для себе. Я ціле життя працювала, і мені просто важко.
Іванка починає ображатися, і її тон одразу стає холодним.
– Мамо, а ти думаєш мені легко? Я одна тягну трьох дітей, мені треба працювати, щоб усіх забезпечити. А в мене навіть немає часу на особисте життя! Тобі хоча б не треба думати, де взяти гроші на оплату гуртків, – відповідає вона.
Вона завжди переводить розмову на свій біль, на свої труднощі, змушуючи мене відчувати себе егоїсткою. Вона не розуміє, що гроші – це одне, а сили і здоров’я – зовсім інше. Я не машина, і мій ресурс не безмежний. Я хочу, як і будь-яка інша пенсіонерка, нарешті насолодитися своїм віком.
Я мріяла зайнятися вишивкою, відвідувати басейн. Я навіть записалася на йогу, але за два місяці була лише тричі – завжди хтось із онуків хворів або Іванці “терміново” треба було “звільнити вечір”.
Я втомлена. Я не пам’ятаю, коли востаннє спокійно сиділа на лавці в парку, не поспішаючи нікуди, не думаючи про те, що потрібно бігти, бо скоро прийде час забирати малих. Моя голова постійно зайнята списком справ: купити ті зошити, полагодити той рюкзак, приготувати три різні страви.
Цей список нескінченний. Я відчуваю, що моя донька перетворила моє бажання допомогти на обов’язок, який я вже не маю сили виконувати.
Я бачу, що вона справді втомилася від свого нового, складного життя. Вона справді має право на відпочинок, на те, щоб відновити свої сили. Але хіба я, її мати, не маю такого ж права? Хіба мій внесок у цей світ, моя сорокарічна служба освіті, не дає мені права на спокійну старість?
Я люблю своїх онуків. Вони – мій скарб, моє продовження. Але я також ціную свою незалежність і своє здоров’я. Я не знаю, як знайти ту золоту середину між допомогою доньці, яку я люблю, і збереженням власного життя, яке мені залишилося.
Як донести до неї, що моя допомога не повинна коштувати мені мого останнього запасу сил? Я вже не можу просто “розвалюватися з ніг”, а потім тихенько відновлюватися. Цей вік вимагає іншого підходу.
Я дивлюся на себе в дзеркало. Сітка зморшок навколо очей, втома, яка не зникає навіть після сну. Я не хочу бути джерелом енергії, яке просто вичерпується. Я хочу бути бабусею, яка дарує любов і іноді час, а не цілодобовим аніматором, кухарем, прибиральницею і нянею в одному обличчі. Я хочу повернути собі своє життя.
Чи можливо це, не образивши рідну доньку? Чи можливо пояснити Іванці, що мій відпочинок – це не примха, а нагальна потреба, адже я вже віддала все, що могла, і тепер маю дбати про себе? Як правильно розставити межі, щоб не стати для неї просто зручним, безкоштовним ресурсом, але й не відмовити їй у підтримці в ці важкі часи?
А ви, дорогі читачі, які межі ставите ви між допомогою дітям та власним, заслуженим відпочинком?
