– Мамо, ти ж не вічно житимеш, пора б уже заповіт оформити, – кинув Тарас, не відриваючи очей від телефону. Я стиснула чашку з чаєм, відчуваючи, як стискається серце від їхньої жадібності. Вони думають, що я не бачу їхніх планів, але я готую дещо, що змусить їх замислитися.
Мої діти чекають, коли я залишу цей світ, але я ще не сказала останнього слова.
Через усе життя я ткала для своїх дітей міцну сітку безпеки. Кожна заощаджена копійка, кожна безсонна ніч, кожен компроміс із власними мріями – усе було для них. Я виростила їх у домі, де не бракувало тепла, освіти, можливостей. Але тепер, сидячи в тиші своєї кухні, я чую їхні шепоти за стіною. Вони не про мою старість турбуються, а про те, що їм дістанеться після мене. Вони думають, що я не знаю. А я готую для них сюрприз, який змінить усе.
Дім, збудований на любові
Я, Олена, завжди вірила, що сім’я – це фундамент, на якому тримається життя. У свої 72 роки я можу сказати, що віддала своїм дітям – Марії та Тарасу – усе, що мала. Мої молоді роки були сповнені праці: вдень я викладала в школі, а ввечері брала переклади, щоб заробити додаткову копійку. Пам’ятаю, як поверталася додому пізно вночі, коли діти вже спали, і тихо заходила до їхньої кімнати. Я поправляла ковдри, дивилася на їхні безтурботні обличчя й думала: “Це того варте”.
Коли Марія просила нову сукню на випускний чи Тарас мріяв про поїздку на спортивний табір, я ніколи не казала “ні”. Я відмовлялася від власних бажань – нової сукні, відпустки, навіть чашки кави в кафе, – щоб вони мали все, що потрібно для щасливого дитинства. Я платила за їхні університети, допомагала з першими квартирами, підтримувала, коли вони починали власне життя. Мені здавалося, що я будую для них міцний міст у майбутнє, і одного дня вони повернуться до мене з вдячністю.
– Мамо, ми завжди будемо поруч, – казали вони, коли були молодшими. Я вірила. Кожен їхній сміх, кожна подяка за нову книжку чи спільну вечерю здавалася мені підтвердженням, що я все роблю правильно. Але десь на шляху щось змінилося. Вони виросли, а разом із ними виросла їхня байдужість. Я бачила, як їхні погляди блукають по моєму будинку – по старовинному серванту, по картинах, які я колись купила на блошиному ринку, по землі за містом, яку я берегла як пам’ять про батьків. Вони вже ділили мої речі, хоча я ще сиджу за цим столом, п’ю чай і дихаю.
Перші тріщини
Перший тривожний дзвіночок пролунав два роки тому, під час сімейної вечері. Ми сиділи за столом, я готувала їхню улюблену страву – голубці, як колись у дитинстві. Тарас раптом сказав, ніби між іншим:
– Мамо, а може, продати ту ділянку за містом? Вона ж просто стоїть, а там можна було б щось заробити.
Я відчула, як серце стиснулося, але відповіла спокійно:
– А що я робитиму з тими грішми? Мені вистачає пенсії.
Марія швидко додала, не дивлячись мені в очі:
– Ну, знаєш, дім старий, треба ремонт. Або ще щось. Ми б тобі допомогли.
Її слова звучали як ділові перемовини, а не як турбота. Того вечора я вперше відчула холод у їхніх голосах. Після цього розмови про спадщину почали з’являтися частіше. То Тарас питав про мої заощадження, то Марія цікавилася, чи оформила я заповіт.
– Мамо, тобі треба все впорядкувати, – казали вони, наче я вже не здатна думати самостійно.
Я почала помічати, що їхні візити стали рідшими. Раніше вони приходили, щоб розповісти про роботу чи дітей, посміятися, згадати старі часи. Тепер же вони з’являлися лише тоді, коли треба було щось підписати чи обговорити “практичні” справи. Одного вечора я почула, як вони шепочуться в іншій кімнаті.
– Треба її переконати оформити довіреність, – сказав Тарас.
– Не поспішай, вона ще міцна, але довго не протягне, – відповіла Марія.
Я стояла за дверима, тримаючи в руках чашку з ромашковим чаєм, і відчувала, як тремтять пальці. Це були мої діти – ті, для кого я пожертвувала молодістю, сном, мріями. А вони вже бачили мене в минулому, наче я – лише перешкода на шляху до їхніх планів.
У темряві кухні
Того вечора я не могла заснути. Сиділа в темряві на кухні, слухаючи тишу будинку, який колись був сповнений дитячого сміху. На столі лежала записна книжка Марії, яку вона забула. Я відкрила її – і побачила список. Номери телефонів юристів, оцінювачів майна, навіть приблизну вартість моєї ділянки. Вони вже все спланували. У їхніх очах я була не мамою, а набором активів, які треба розподілити.
Спочатку я плакала. Сльози падали на стіл, змішуючись із холодним чаєм. Але потім щось у мені змінилося. Я згадала, як у молодості боролася за кожну копійку, як вистояла, коли чоловік залишив нас, як піднімала двох дітей самотужки. Якщо я тоді змогла, то й тепер зможу. Я вирішила, що не дозволю їм вирішувати мою долю. Якщо вони можуть планувати за моєю спиною, я теж можу. І я буду на крок попереду.
Моя тиха гра
Наступного дня я почала діяти. Я навмисне стала виглядати слабшою. Повільніше ходила, частіше сідала в крісло біля вікна, зітхала, наче мені важко.
– Мамо, ти погано виглядаєш, – казала Марія, ховаючи тривогу за удаваною турботою.
– То старість, доню, – відповідала я тихо, прикриваючи очі, ніби засинаю.
Тарас приносив документи, які я “обіцяла” підписати.
– Мамо, це просто формальність, – казав він, простягаючи папери.
– Ох, потім, голова болить, – відповідала я, відмахуючись.
Але, коли вони думали, що я сплю, я була активніша, ніж будь-коли. Я відвідала нотаріуса, переоформила документи на будинок і заощадження. Ділянку я продала ще рік тому, а гроші поклала на рахунок, про який ніхто не знав. Я почала перевіряти їхню відданість. Просила дрібні послуги – купити ліки, завезти мене до лікаря. Кожного разу я бачила, як вони кривляться.
– Мамо, я ж на роботі, невже не можеш сама? – бурчав Тарас.
– Постараюся, синку, – відповідала я, приховуючи посмішку.
У дзеркалі я бачила не стару жінку, а бійця, який готується до фінальної битви. Вони думали, що я слабка, але я лише чекала слушного моменту.
Я запросила їх на вечерю в неділю. Накрила стіл, як у старі добрі часи – з вишитою скатертиною і домашнім пирогом. Одягла свою найкращу сукню, розчесала сиве волосся. Вони прийшли, сповнені очікуваннями.
– Хочу поговорити про майбутнє, – почала я спокійно.
Їхні очі загорілися. Марія поправила зачіску, Тарас дістав теку з документами.
– Це добре, мамо. Ми якраз хотіли… ну, знаєш, усе впорядкувати, – сказав він, ледь стримуючи посмішку.
– Щоб тобі не довелося хвилюватися, – додала Марія.
Я кивнула, посміхаючись.
– Я вже все впорядкувала. У нотаріуса, – сказала я, дивлячись їм у вічі.
Їхні посмішки зникли.
– Як… сама? – перепитала Марія, її голос тремтів.
– Так, сама. Ви ж думали, що я вже не при тямі, правда? – я говорила спокійно, але твердо. – Я чула ваші розмови. Бачила ваші списки. Ви чекали, коли я зникну, щоб поділити мої речі. Але я ще тут.
Тиша заповнила кімнату. Тарас почервонів, Марія опустила очі.
– Мамо, ми просто… турбувалися, – пробелькотіла вона.
– Турбувалися б, якби я була для вас мамою, а не перешкодою, – відрізала я.
Я поклала перед ними конверт.
– Тут контакти нотаріуса. Якщо хочете знати, що буде після мене – звертайтеся до нього. А тепер ідіть.
Вони пішли, не сказавши ні слова. Я дивилася, як вони виходять, і відчувала дивний спокій.
Мій останній акорд
Після того дня вони не приходили місяць. Дзвонили, але я не відповідала. Не тому, що хотіла їх покарати – я просто більше не мала що сказати. Усе було сказано за тим столом. Я показала їм, що я не беззахисна старша жінка, якою вони мене вважали. Я була Оленою – тією, що вистояла в найтемніші часи і не зламалася.
Нотаріус отримав чіткі інструкції. Будинок після мого відходу піде на благодійну організацію, яка допомагає самотнім матерям. Гроші з ділянки я передала подрузі, яка доглядала мене під час недуги. Єдина річ, яку я залишила дітям, – це старенький годинник мого батька. Я залишила його для онучки, Софії, яка ще інколи приходила і розповідала мені про свої мрії.
Мої діти, мабуть, ще довго пам’ятатимуть той вечір. Можливо, вони здивуються, коли дізнаються, що я залишила після себе. Але я дала їм усе, що мала, – любов, дім, можливості. Вони ж обрали жадібність замість вдячності.
А ви, читачі, як би ви вчинили на моєму місці? Чи пробачили б своїх дітей, чи, як я, вирішили б зіграти за власними правилами?
