– Мамо, ти ж вчора отримала пенсію? Правда? Може, позичиш нам? Для чого тобі гроші. В тебе все є!, – говорили по черзі то дочка то син. Вони прекрасно знали, коли в моїх рухах опиняється хоч і мізерна, але така “помічна” їм сума. І я віддавала, бо ж найрідніші мені люди. В них діти, гроші завжди треба. А одного дня я злягла і мене направили на стаціонар. – Антоніна то приїхала і навіть аптеку привезла. Але цього виявилося не достатньо

– Мамо, ти ж вчора отримала пенсію? Правда? Може, позичиш нам? Для чого тобі гроші. В тебе все є!, – говорили по черзі то дочка то син. Вони прекрасно знали, коли в моїх рухах опиняється хоч і мізерна, але така “помічна” їм сума. І я віддавала, бо ж найрідніші мені люди. В них діти, гроші завжди треба. А одного дня я злягла і мене направили на стаціонар. – Антоніна то приїхала і навіть аптеку привезла. Але цього виявилося не достатньо.

– Мамо, ми ж просили тебе не чіпати тієї шафи! – голос Антоніни лунав з телефону з нотками роздратування.

Я затисла слухавку міцніше до вуха, намагаючись стримати сльози.

– Я просто хотіла навести лад, Тоню… Хіба це так погано? – мої слова тремтіли, наче відлуння старих образ.

– Погано, мамо, бо тепер у нас з Кирилом все переплуталося. Не треба нам допомагати! Просто відпочинь.

Слухавку поклали. Тиша. Якби ж то можна було просто «відпочити»…

У мене двоє дітей – Антоніна молодша та Кирило. Виростила їх сама, після того, як мого чоловіка не стало, коли діти були ще зовсім малі. Пам’ятаю, як важко було поєднувати роботу, дім, виховання, коли ледве встигала забігти до магазину, де, крім оцту та консервованого горошку, майже нічого не було.

Я ніколи не нарікала. Жила заради дітей. Хто ще подбає про них, як не я? Рано вставала, готувала сніданки, відводила їх у садочок, потім працювала, ввечері знову – хатні справи, уроки, прання, приготування. Здавалося, що так буде завжди – нескінченне коло турбот.

Діти виросли. Вивчились. Створили свої сім’ї. І я… Я залишилася одна в нашій невеликій квартирі.

Спочатку було нічого. Антоніна приходила, допомагала, Кирило часто телефонував. Але потім… їх стало все менше. Телефон дзвонив рідше, візити зводилися до свята або дня народження.

Зате коли отримувала пенсію – обов’язково з’являлися.

– Мамо, може, ти нам трошки позичиш? Ми ж повернемо.

І я віддавала. Бо ж свої. Бо ж допомогти треба.

А потім… Сталося те, чого ніколи не чекала.

Я злягла.

Один дзвінок сусіда – і я вже в клініці, безпорадна, знерухомлена.

– Вам пощастило, – сказав лікар. – Але потрібно буде довго відновлюватись.

Довго… А хто мені допоможе?

Коли мене виписали, я думала, що діти підтримають. Але Антоніна була зайнята. Кирило – у відрядженнях. Вони привезли продукти, лишили “аптеку” – і все.

Згодом виявилося, що вони навіть не в курсі, як важко мені щодня.

Я ледь пересувалася, руки тремтіли. Не могла навіть чашку чаю налити без того, щоб не розлити.

Телефон мовчав.

Якось спробувала сама зателефонувати:

– Доню, мені треба до лікаря, щось дуже погано…

– Мамо, я зараз на роботі, ну ти ж доросла людина, знайди когось у сусідів…

Я знайшла.

Людей, яких ніколи не знала. Волонтерів.

Дівчинка Олена, яка прийшла вперше, принесла гарячий суп і фрукти.

– Як ви, пані Олено?

І я не стрималась. Розповіла.

Про недугу, про байдужість рідних, про самотність.

Вона слухала, потім мовчки взяла мою руку і сказала:

– Ви не самі.

Того вечора я вперше за довгий час заснула без сліз.

Антоніна й Кирило дізналися про це лише через місяць.

– Мамо, що за люди в тебе ходять? Тобі грошей не вистачає? Чому ти не сказала?

– Бо я вже казала…

Вони не знали, що відповісти.

А я й не чекала.

Тепер живу інакше.

Ціную кожен день.

Навчилась бути важливою для себе, а не тільки для інших.

І тепер я питаю вас:

Чи завжди ми цінуємо тих, хто поруч, поки не стає пізно?

You cannot copy content of this page