Мамо, тихіше, а то Марина все почує, двері ж відчинені. Їй без того не дуже добре. – А ти про мене подумав? Думаєш я щаслива через цю ситуацію! Мало того, що вона не при надії, так ще й питань по її здоров’ю купа. Де ми такі гроші знайдемо?, – говорила свекруха. Михайло бачив, як я йшла з дому, і навіть не думав зупиняти. В цей час він втішав свою маму.
Мене звати Марина. Я хочу розповісти вам про те, що нещодавно сталося в моєму житті.
Я була заміжня. Але свекруха мене дуже не злюбила. А чоловік у всьому слухав свою маму.
Коли я побувала у лікарні та дізналася, що чекаю дитину, то я прибігла додому така щаслива.
– Уявляєш, Михайле, я при надії! Вже три місяці!
– Марино! Акуратніше! Ти ж знаєш, що у Михайла дуже болить спина, а ти на нього вішаєшся так! – Заявила мені моя свекруха.
Я важко зітхнула і пішла до своєї кімнати.
Я розуміла, що свекрусі на мене байдуже. Але я думала, що хоча б звістка про те, що в нас скоро буде дитина, її пом’якшить.
Але дива не сталося.
– Марино! Чому ти так реагуєш на всі слова моєї мами? Адже вона хоче, щоб у нас все було добре!
– Я знаю. А ти хоча б радий, що у нас буде дитина?
– Звичайно, – вимовив якось невпевнено Михайло.
Я була сиротою і виросла в дитячому будинку, і тому окрім свекрухи та чоловіка в мене нікого не було. Я багато разів намагалася порозумітися зі своєю свекрухою, але так і не досягла в цьому успіху.
Просто свекруха вважала, що я недостойна її чудового сина. І навіть те, що ми прожили разом із Михайлом уже п’ять років, нічого не змінило.
Я в цьому будинку почувала себе зовсім чужою.
Але я була щаслива від того, що незабаром у мене з’явиться дитина. Вона була дуже бажаною для мене.
Але через тиждень дещо змінилося, і тому я звернулася до лікаря.
Лікар мене оглянув і сказав:
– Мені дуже шкода, але лікарі помилилися! Ви не чекаєте дитину, у вас дещо гірше. Але ви не засмучуйтесь, ми обстежуємо і зробимо все від нас залежне. Швидше за все, вам доведеться лягти в клініку.
– Але ж у мене ще будуть діти?
– Я не хочу вас ощасливлювати даремно. Поки що важко сказати щось точно. Потрібно вас обстежити! Потім усе стане зрозумілим.
Я повернулася додому вся у сльозах. Я розповіла про все свекрусі та чоловікові.
– От бачиш! А я що тобі казала? У неї погана спадковість! Адже ми не знаємо, ким взагалі були її батьки! Тепер дитини не буде! А навпаки, буде у нас купа проблем! — лаялася свекруха.
– Мамо! Ну, тихіше, а то Марина почує! А їй так погано!
– А хіба мені добре? – говорила свекруха.
А мені так хотілося, щоб мене пошкодували і мені поспівчували, але в цьому будинку такої людини просто не було. Я зібрала свої речі і навіть, не прощаючись із чоловіком, пішла. У цей час Михайло заспокоював свою маму. Він бачив, як я йшла з речами, але він мене навіть не спробував зупинити.
Я йшла, не знаю, куди. Просто брела містом, куди очі дивляться. Потім я сіла на лавці в парку.
– Марино! Марино, невже це ти? – Почула я незнайомий голос.
– Вибачте, а ми хіба знайомі? — підняла я заплакані очі на якогось чоловіка.
– Ну, звісно ж, знайомі! Я – Мирослав! Ти мене забула, чи що? – засміявся хлопець.
Було видно, що він дуже радий нашій зустрічі. Я його нарешті впізнала.
– Мирославе! Як ти змінився! А мені казали, що ти переїхав жити до іншого міста!
– Так, я їхав. Але ж я повернувся! А ти, кажуть, вийшла заміж. А чому ти така засмучена? Ти плакала?
Я не витримала, розплакалася і все розповіла своєму другові. Він гладив мене по спині, заспокоював.
Я згадала, як він завжди захищав мене у дитячому будинку. Мирослав був старший за мене на три роки. Він завжди ділився зі мною гостинцями, які йому іноді привозила його бабуся із села.
Мені стало так спокійно на душі від дружньої участі та підтримки Мирослава.
– Не переймайся! Ти пам’ятаєш, як я вчив тебе в дитячому будинку, що ніколи не можна здаватися! Ти не плач! Заспокойся! А завтра ми з тобою сходимо в хорошу клініку. Наталя зараз працює медсестрою в дуже хорошій клініці.
– Дякую тобі велике! Я знала, що ти ніколи не залишиш мене!
– А свого чоловіка ти забудь! Він, значить, тебе зовсім не любить, якщо він тебе не підтримав у такий скрутний момент.
– Але мені нема куди йти! Мені нема де жити!
– Не переймайся! Я щось придумаю! Я поговорю зі своєю господинею. Може, вона дозволить тобі поки що пожити в її кімнаті?
Наступного дня нас зустрічала Наталя. Вона напоїла мене чаєм, а потім відвела до хорошого спеціаліста.
Мирослав тим часом молився, хоча він не знав жодної молитви. Але слова, які він говорив, виходили із самого серця. Він мені потім розповів, що з самого дитинства був закоханий у мене. Але так вийшло, що наші життєві шляхи розійшлися і тепер він мене зустрів знову. Мирослав вирішив, що тепер мене вже нікуди не відпустить.
– Ну що? – сказав Мирослав, коли побачив мене.
– Я нічого не розумію! – відповіла я.
– А що вам треба тут розуміти? Вітаю вас, юначе! Ваша дружина – чекає дитину. У неї немає нічого поганого в середині! Ваша дружина здорова і незабаром ви станете батьком прекрасної дівчинки!
Це була знову помилка, яка так дорого мені обійшлася.
– Дякую вам, лікарю! — сказав Мирослав і потис руку чоловіку в білому халаті.
– Приходьте за два тижні на плановий огляд! – сказав лікар.
Ми пішли з Мирославом у парк. Кожен із нас думав про своє. Я не знала, що робити далі. Але повернутися до свого чоловіка я точно не могла.
– Марино, ти ж розумієш! Ти, мабуть, уже здогадалася, що я тебе дуже люблю! І вже давно люблю, ще з дитинства!
– Ну що зараз про це говорити! Пізно вже!
– Ні! Не пізно! Виходь за мене заміж! Я розумію, що в мене поки що нічого немає! Але я доб’юся заради нас з тобою! Ти ніколи не пошкодуєш, що вийшла за мене заміж!
– Але ж у мене буде дитина!
– Не буде в тебе дитина, а в нас буде дитина! – сказав Мирослав.
Він міцно обійняв мене і поцілував.
І це найбільше щастя!
Фото ілюстративне
