Коли я тільки народилася в 1984 році, тата направили служити в російський Краснодар і ми виїхали в Росію, де я й виросла.
Але найбільшим щастям було для мене проводити літо в бабусі й дідуся в Україні, в селі на Полтавщині.
Як цвірінькали горобці під стріхою на світанку, як пахло з кухні бабусиними яблучними пиріжками, як гуділи бджоли над дідусевими вуликами, як вигравало сонечко на синіх-пресиніх хвильках Ворскли в зелено-смарагдових берегах!
Там, в селі, я і познайомилася з майбутнім чоловіком. Роман чекав мене від літа до літа, а я летіла до нього щочервня на крилах першого і мого єдиного кохання.
Навчатися ми обоє вступили в Києві: я на журналістику, Рома у військовий виш.
Звичайно, батькам моїм не дуже сподобалося, що я повернулася в Україну, вони хотіли аби я була десь поруч з ними або поїхала вчитися й підкорювати Москву.
Але мені потрібно було інше, і я чітко знала що: Україна і мій Роман.
Ми з Ромою одружилися, купили згодом квартиру, стали батьками двох чудових діток, сина й донечки.
Живемо в Броварах недалеко від столиці, дуже любимо наше чудове затишне містечко.
Я журналіст-фрілансер, Рома служить в Києві.
Раніше мої батьки їздили раз на рік до нас, і я з дітьми була у них ще до 2014-го, а потім сказала, що рф для мене як держава більше не існує.
Але батьки продовжували навідувати нас аж до останніх подій. Тато мій давно вже пенсіонер, мама ще працює.
Коли в Україні це почалося, вони все розуміли правильно, засуджували свою владу і тих, хто це підтримував.
Дзвонили щодня, переживали. Тобто всі ці 8 місяців ми продовжували спілкуватися.
Я знаю, що батьки навіть намагалися пояснювати своєму оточенню, що відбувається в Україні насправді, але потім до тата прийшли з попередженням…
Ми ж залишалися і залишаємося вдома. Правда, ще весною, поки Роман був на передовій, я з дітьми виїжджала в Європу, в Польщу й Німеччину. Але не як біженці, а просто скоріше розвіятися трохи, бо мене запросили друзі, яких я маю в декількох країнах – в тих, які назвала, а ще у Франції, Португалії, Голандії.
Але далі Німеччини я з дітьми не поїхала і ми повернулися додому.
Справа в тому, що поїздка за кордон зараз – це зовсім не те, що раніше, коли я їздила по роботі в рамках різних проєктів. Тоді це було в радість, а на даний час… Та ви розумієте: все там не в радість, ніякої краси не помічаєш, коли на Батьківщині таке…
І ось – події останніх днів: після 10 жовтня ми майже щодня чуємо звуки вибухів.
І мама почала мені писати про те, що мені з дітьми треба кудись виїхати. Радила їхати спочатку на зиму в Німеччину й таке інше. Я їй чемно пояснювала, що не поїду без чоловіка, що чекаю третю дитинку, що ми тут вдома і нам попри все саме тут найкраще.
А вчора ввечері мама подзвонила, і одразу почала без вступу:
– Оленко, послухай, у мене до тебе серйозна розмова! Ти маєш з дітьми переїхати до нас! Ми з татом дуже за вас переживаємо, тато на заспокійливих!
– Мамо, у мене чоловік – український військовий, захисник! Що ти несеш, яке до вас? – відповіла я мамі роздратовано. Тут і так не солодко, а вона з цією нісенітницею.
– Так подавай скоріше на розлучення! За дітей – і до нас! Я знаю, що говою! У вас там зими нормальної не буде, та й взагалі нормального життя. Поки вас не звільнять і ми не станемо одним народом, як було раніше і як має бути. Краснодар – прекрасне місто, ти полюбиш його! Діток виростимо, ми ще з татом не старі. А Роман твій – не головне, він нам ніколи особливо не подобався. А зараз так і зовсім не за те бореться…
Я не дослухала, поклала слухавку. Навіть не плакалося. Осиротіла в мить.
Автор – Олена К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
