Моє життя ніколи не було легким, але я завжди знала, яку б долю нам не підготував Всевишній, ми в силі все пережити. Моя історія цьому і приклад.
– Любцю, ти сто разів подумай, перш ніж зважитися на третю дитину! Хіба ж твій Ромко прогодує таку ораву? Пожалій його. Він і так встає ні світ, ні зоря. Приходить з роботи затемна. Мені, як матері, боляче дивитися на нього” – застерігала моя свекруха.
– Ірина Іванівна, заспокойтесь! Ця дитина вже під серцем! Ви щось накажете зробити з нею? – не розуміла я позиції свекрухи.
-Ну, Любцю, зуміли ж ви з Романом, не запитавши нас, начудити, як діти малі. Тепер робіть собі що хочете! – Не вгамовувалася мати мого чоловіка.
– А у кого мені треба було питати дозволу? У вас? Це смішно! Може, і свічку вам в руки дати треба було? – вже закипала я.
Після того, як свекруха овдовіла, вона стала безцеремонно втручатися в наше життя. І ось, нарешті, дісталася до потаємного.
Коли Роман прийшов з роботи, я, звичайно, про все йому доповіла. Очі у мене були на мокрому місці. Чоловік відразу метнувся в кімнату своєї матері. Ми жили в одній квартирі. Я любила, коли чоловік войовничо захищав наше тепле гніздечко. Особливо перед Іриною Іванівною…
– Мамо, у тебе в кімнаті всі стіни обвішані іконами. Як ти можеш пропонувати Любі піти на такий крок? Вибач, але ти вже не розумієш, що коїш? – обурювався чоловік.
– Синку, я за тебе хвилююся! Ти ж з ніг валишся! Мені шкода і тебе, і Любу. – починала схлипувати свекруха.
– Ірина Іванівна! У моєї подруги немає і не буде дітей. Ніколи! Ось це горе! А нас з Романом Бог благословляє! Хіба можна відмовлятися? Це ж який гріх треба взяти на душу – позбутися дитинки! Так що не втрачайте даремно слів! – говорила я свекрусі, як мені здавалося, цілком очевидні для всіх речі.
– Добре, я буду мовчати. Хоч десятьох на світло приведіть! Де ж ви бачили безгрішних? У рай захотіли? Чи приймуть? – образилася Ірина Іванівна і демонстративно випровадила нас зі своєї кімнати. Роман наостанок огризнувся: “Мамо, я не хочу бути дровами для пекла”.
Так, нам з чоловіком було не легко. Двоє маленьких діточок нудьгувати не давали ні на хвилину. Однак, з дитинства у мене в голові була установка – Бог дасть дитину, дасть і на дитинку. Мабуть, моя бабуся допомогла твердо повірити в цю приказку. У неї було 11 дітей. Вона всіх зберегла у такий важкий час…
Я твердо вірила, що зможу підняти всіх дітей, дарованих мені Богом. Тим більше, у мене є чоловік, який зі мною заодно.
Свекруха тепер не помічала мене. Проходячи повз – “обдирала” поглядом. Допомагати стала трохи менше. Мовляв, дивись, невістонька, з двома-то й ледь справляєшся. Куди тобі третього? Скоро в грязі опинишся і будеш в ній валятися.
Народився наш Богданчик. Турбот і клопотів додалося… Ми своє життя доручили Богу. Через два роки, Роману, з огляду на його сімейний стан, завод з фонду виділив трикімнатну квартиру. В’їхавши в нове житло, ми з чоловіком спочатку спали на підлозі.
Розстеляли щовечора матрац і знесилені падали спати. Дітей укладали в їх ліжечка. І це було для нас блаженством! Ніхто косо не дивився, ні перед ким звітувати не треба. Живи та радій. Щасливому і на воді сметана. Роман кликав свою маму в гості. Свекруха вперто не приходила. Третього онука жодного разу не бачила.
Ми стали потихеньку обживатися. Роман на роботі пішов на підвищення. З грошима стало легше. Старші діти вчилися в школі, Богданчика водили в дитячий садок. Я влаштувалася в будівельну контору.
І раптом в нашу сім’ю побажав залетіти лелека! Ось такі чудеса, що дибки волосся стало! Ми з Романом його черговий приліт якось не планували. Однак, дають – треба брати. Страхів багато, а життя одне.
Народилися… двійнята! Марічка і Володя. Прийшла, нарешті, свекруха. Змилостивилася. Прискіпливо оглянула нашу квартиру. Ні бруду, ні розкиданих іграшок, ні голодних дітей не побачила. Колесо життя котилося і не давило. Помітила, що Володя – вилитий Роман в дитинстві. Взяла малюка на руки і… розплакалася. Ми з чоловіком задоволені перезирнулися. Лід в її серці розтанув. З тих пір свекруха, живе з нами.
Ірина Іванівна продала свою квартиру і подарувала нам невеликий бусик. На ньому ми всією сім’єю виїжджали на природу.
П’ять дітей – це не просто. Головне – розуміння і любов. У сім’ї у нас всяке бувало. І гіркі сльози, і нестерпні образи, і солодкі примирення. Любов забивалася в куточок, тікала з дому, погрожувала дитячими кулачками. Але завжди затихала, просила вибачення, поверталася… Звідки тільки сили бралися? Як то кажуть, Господь наситив – ніхто не бачив.
Лелека давно забув до нас дорогу. Тепер з Романом чекаємо онуків. Діти пообіцяли нас порадувати.
Все в Божих руках…
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook