Мамо, я не хочу, щоб ти виходила заміж за Богдана!, – вигукнула донька, що всі люди, що були в приміщенні, глянули на нас, як на диваків. – Люба моя, тихенько! Що ти собі надумала?, – взялась я заспокоювати Оленку, але нічого не допомагало. Батька моєї дочки не стало багато років тому. Оленка була зовсім маленькою. Я й не думала, що вона сприйме мої нові стосунки саме так!

– Мамо, я не хочу, щоб ти виходила заміж за Богдана!, – вигукнула донька, що всі люди, що були в приміщенні, глянули на нас, як на диваків. – Люба моя, тихенько! Що ти собі надумала?, – взялась я заспокоювати Оленку, але нічого не допомагало. Батька моєї дочки не стало багато років тому. Оленка була зовсім маленькою. Я й не думала, що вона сприйме мої нові стосунки саме так!

– Та вона ж просто маніпулює тобою, Марино!, – Богдан підвищив голос, а потім зітхнув, наче збирався сказати щось важливе.

Я дивилась на нього з нерозумінням. Як він міг так говорити про мою доньку? Вона ж просто дитина!

Все почалося кілька місяців тому, коли Богдан зробив мені пропозицію. Це був один із найщасливіших моментів у моєму житті. Ми вже почали планувати весілля: ресторан, декорації, сукня… Моя десятирічна донька Оленка мала бути подружкою нареченої. Вона навіть сама вибрала ніжно-рожеву сукню з мереживом, яку ми замовили спеціально для цього дня.

Та одного разу сталося те, чого я ніяк не очікувала.

– Мамо, – Оленка зайшла до мене в кімнату з насупленим личком, – а ти мене все одно любитимеш, коли вийдеш заміж за Богдана?

Я здивувалася.

– Оленко, звісно ж! Ти завжди будеш моєю єдиною донечкою.

– А він не відбере тебе у мене?

Я сіла поруч із нею, обійняла і спробувала пояснити:

– Богдан не хоче забрати мене. Ми будемо всі разом. Ти ж знаєш, як він тебе любить.

– Ні, – шепотіла вона, опустивши очі. – Він хоче, щоб ти була тільки його…

Я думала, це просто дитячі фантазії, ревнощі. Але потім стало гірше.

Оленка почала уникати Богдана. Вона відмовлялася з ним вечеряти, не хотіла, щоб він забирав її зі школи. Якось, коли він приготував для нас вечерю, вона тихенько прошепотіла мені:

– Мамо, не їж, він хоче зробити щось погане.

Я була приголомшена. Звідки такі думки у дитини?

Я спробувала поговорити з нею ще раз:

– Оленко, чому ти так думаєш? Богдан любить нас обох, він хоче, щоб ми були щасливі.

Вона лише затремтіла і втекла в свою кімнату.

А Богдан тим часом помічав усе.

– Вона відштовхує мене, Марино, – говорив він одного вечора, коли ми залишилися наодинці. – Я не розумію, чому вона так ставиться до мене.

– Це просто ревнощі, вона боїться змін, – намагалася я його заспокоїти, хоча сама починала сумніватися.

А потім стався інцидент, після якого все почало валитися.

Ми вирушили разом вибирати запрошення на весілля. Оленка спочатку йшла за мною, тримаючись за руку. Але коли продавчиня запитала, чи їй подобаються картки з сердечками, вона різко відповіла:

– Не хочу ніякого весілля!

Люди навколо здивовано обернулися. Я відчула, як у мене почервоніли щоки.

– Оленко, ми ж про це говорили…

– Ти зрадиш тата!

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Мого першого чоловіка, батька Оленки, не стало багато років тому. Вона була зовсім маленькою, коли це сталося. Звідки ж у неї такі слова?

Того ж вечора, коли ми повернулися додому, Богдан мовчки зібрав свої речі.

– Мені здається, вона ніколи не прийме мене, Марино.

– Але ми ж можемо це вирішити…

– Як? Я намагаюся. Але вона відштовхує мене. І я боюсь, що одного дня ти теж обереш її думку, а не наші стосунки.

Я не знала, що сказати.

Наступного ранку я зважилася на серйозну розмову з донькою.

– Оленко, чому ти так сказала в магазині?

Вона сховала обличчя у подушку.

– Я не хочу, щоб він був з нами.

– Але чому?

Тиша. І тільки через кілька хвилин вона прошепотіла:

– Тому що я боюся, що ти більше не будеш мене любити.

Ці слова розбили мені серце.

Я обняла її, намагаючись заспокоїти:

– Сонечко, ніхто ніколи не забере тебе в мене. Ти завжди будеш моєю донечкою. Але Богдан – добра людина. Він теж хоче бути частиною нашої сім’ї.

Оленка мовчала.

Того ж вечора я написала Богдану. Запросила його на розмову.

Він прийшов. Сів навпроти Оленки.

– Оленко, я знаю, що тобі важко. Але я дуже люблю твою маму і хочу, щоб ми всі були щасливі разом. Я не хочу тебе замінити. Я просто хочу бути частиною вашого життя.

Оленка знизала плечима.

– Ти все одно забереш її в мене.

Богдан зітхнув.

– Це неправда. Ми разом сильніші. Твоя мама любить тебе понад усе.

І тоді сталося несподіване.

Оленка запитала:

– А ти дозволиш мені обирати торт на весілля?

Богдан усміхнувся.

– Звісно!

Зараз я сиджу і думаю. Можливо, ми занадто поспішали? Чи можна побудувати нову сім’ю, коли дитина ще не готова?

Як ви вважаєте, чи можна поєднати нові стосунки і щасливе дитинство дитини? Чи, можливо, потрібно зачекати, поки дитина сама прийме зміни? Поділіться своїми думками, мені справді важливо почути вашу думку.

You cannot copy content of this page