— Мамо, я рада тебе бачити, — промовила Ярина, стоячи біля старого пошарпаного паркану, на якому висіли ікони, ніби обереги. На ній була лише легка, вицвіла на сонці сорочка, а ноги — босі, хоча земля вже була мокрою і прохолодною від осінньої мряки.
Поруч, також босоніж, стояли двоє малих діток, їхні очі дивилися на мене з неприхованою цікавістю й водночас настороженістю. Це були мої онуки, яких я бачила вперше в житті.
— Бачиш, у мене все гаразд. Нам нічого не потрібно, нічого матеріального. Віддай усе Олені та її дітям. Нам вистачає того, що маємо тут, на землі. У хату не покличу, бо ми нікого не пускаємо у свій “храм”. Нам, — вона кивнула в бік похмурого, мовчазного чоловіка, який щойно вийшов, а потім одразу ж повернувся в тінь веранди, — тут добре. Не хвилюйся за мене і їдь собі з миром.
— Яринко, донечко, — прошепотіла я, не в змозі відвести погляду від її босих ніг. Це було так боляче. Це було так не схоже на ту мою Ярину, студентку, повну амбіцій і мрій про “велике” місто.
— Прощавай, мамо. Бережи себе, — сказала вона, розвернулася і, легко ступаючи по холодній землі, пішла до хати, а діти миттю кинулися за нею, зникнувши у дверях старого будинку. Я стояла, ніби вкопана, рука з пакетами подарунків і конвертом, де були гроші, так і зависла в повітрі. Це було моє повернення додому після п’ятнадцяти років вимушеної розлуки.
Моя молодша дочка на ім’я Ярина, коли вийшла заміж, мовби розчинилась у повітрі. Я багато років працювала в іншій країні — на сонячній Мальті, не маючи змоги приїхати додому сім років. Причина була поважна: у мене були двоє дуже стареньких підопічних, літня пара, які так до мене звикли, що я просто не могла залишити їх.
Про життя своїх двох доньок, старшої Олени та молодшої Ярини, я дізнавалася лише під час рідкісних, але таких важливих для мене, відеодзвінків. І ось, нарешті, я приїхала, привезла гроші, які збирала для них. А коли попросила у старшої дочки адресу, де живе Ярина, Олена відвела очі, знітилася і попросила мене ні в якому разі не їхати в те забуте богом село.
Мені зараз п’ятдесят шість, і ось уже п’ятнадцять років я живу і працюю за кордоном. У мене був гарний, міцний шлюб, мій чоловік, якого звали Петро, був моєю надією і опорою. У нас підростали дві “квіточки”, дві донечки. Але одного дня Петра раптово не стало. Майже одразу після цього мене скоротили на роботі, і наше життя перетворилося на суцільну фінансову боротьбу.
Я ледве дочекалася того часу, коли мої дівчата стали більш-менш самостійними і вступили до університету. Зібравши волю в кулак, я заручилася підтримкою моєї мами й найкращої подруги, які пообіцяли, що будуть допомагати моїм дітям, а сама поїхала на Мальту на заробітки. Головним моїм стимулом було бажання забезпечити моїх рідних — дочок і вже стареньку маму.
Роки виснажливої праці на чужині не були марними. Сьогодні обидві мої дівчинки мають власні квартири в обласному центрі й можуть похвалитися непоганими машинами. Але ось їхнє особисте життя пішло абсолютно різними стежками. І те, що сталося з моєю молодшою, Яриною, — це щось таке, що я не можу вмістити у свій розум.
Моя старша, Олена, вийшла заміж за чудового хлопця, Сергія. Він працює в солідній компанії, він дуже відповідальний, чесний і надзвичайно турботливий, просто обожнює мою Олену. Вони живуть у квартирі, яку я купила доньці, хоча Сергій повністю утримує сім’ю, бо Олена поки що займається вихованням наших онуків-погодок, яким сім та вісім років.
Моя ж Ярина “зникла”, щойно вийшла заміж. Я жодного разу не бачила її чоловіка, не чула її голосу в слухавці відтоді, як у неї з’явився цей Вадим. Я дізналася про нього вже від Олени. Старша дочка тоді мені сказала, що Ярина зустріла своє “справжнє” кохання, вони тихенько розписалися і поїхали жити у віддалене село на Сумщині.
Вона живе там зі своїм дивним чоловіком без будь-яких сучасних приладів, без “зав’язків” із “великим” світом. Але Олена завжди мене запевняла, що час від часу відвідує сестру і що “все добре”. Насправді, як виявилося, це “добре” було дуже-дуже відносним поняттям.
Як я вже казала, я не могла приїхати сім років. Про життя дочок знала лише з відеодзвінків, які часто були короткими і не дуже інформативними.
І ось, мої підопічні полинули на небеса. До нової роботи я ще не приступила, і це дало мені шанс. Я приїхала. Привезла гроші, які розділила між доньками порівну. Але вдома на мене чекали новини, які мене дуже засмутили. Виявилося, молодша Ярина давно віддала свою міську квартиру в оренду, але гроші з орендної плати, за її власним бажанням, забирає Олена. Ярині вони, мовляв, не потрібні.
Олена мені показала, що не витратила жодної копійки з цих грошей, а зберігає їх на окремому рахунку. Каже, щоб за потреби віддати Ярині чи її дітям, яких уже, уявіть собі, троє. Далі моя старша дочка почала просто уникати прямих відповідей на мої запитання про Ярину і її життя.
Навіть телефону молодшої сестри в Олени не було. Вона просто іноді сама її відвідувала. А коли я прямо запитала адресу, Олена знітилася і, як я вже згадувала, попросила мене не їхати в те село.
Звісно, я поїхала. Який вибір був у матері? Те, що я побачила, просто вибило мене з колії. Я не можу оговтатися досі, хоча минув уже тиждень після мого візиту.
Хата, де живе моя Ярина, стоїть на самому краю тихого села, далеко від інших будинків. Її чоловік, Вадим, — дуже худорлявий чоловік, якому далеко за п’ятдесят, він старший за мою дочку на двадцять п’ять, а то й більше років. Будинок старий, але міцний. Усі “зручності” — на вулиці, колодязь — просто у дворі. У них із Вадимом уже двоє дітей, яких Ярина народила вдома, без лікарів. А третя дитина — це, як виявилося, дитина Вадима від першого шлюбу, яка теж живе з ними. Олена мені пояснила, що молодший онук має два роки, а старшому — чотири.
Коли загавкав їхній великий пес, прив’язаний біля самої хвіртки так, що просто так у двір не зайдеш, до мене вийшла Ярина. За нею вибігли в самих сорочечках і штанцях, босі, діти — мої онуки. Ярина теж була в старій, робочій сукні. Олена мені потім пояснила, що вони так ходять цілий рік.
— Ярино, чому ж ти боса?! — запитала я, відчуваючи, як у горлі з’явився неприємний “комок”.
— Нам так зручно, мамо. Це “загартовує” наш дух, — спокійно відповіла вона, дивлячись мені прямо у вічі. Її погляд був спокійний, майже відчужений, і це лякало мене більше, ніж убогість їхньої хати.
Виявляється, моя дочка, той чоловік і діти живуть як “відлюдники”, вони не звертаються до лікарів, ігнорують будь-яку сучасну техніку, не користуються ні телефонами, ні навіть радіо. Що саме відбувається в їхній хаті, ніхто не знає. Я теж не дізналася, бо Ярина мене зайти не запросила. Олена, як вона мені розповіла, теж буває тут лише біля паркану, щоб “переконатися, що з сестрою все гаразд”.
Вадим, побачивши мою машину і мене, мовчки зайшов у хату і більше не виходив. Грошей і подарунків для дітей, які я привезла, Ярина не взяла. Вона сказала мені ті слова, які я вже згадувала на початку, — що їм нічого не треба, що в них “свій храм”, і щоб я “їхала з миром”.
Коли вона йшла, а діти побігли за нею, я глянула на термометр у машині: було десь плюс п’ять, а вони були босі. Мій розум відмовлявся це сприймати.
Ви можете уявити, в якому я зараз стані? Мені за десять днів треба повертатися на роботу до моїх нових підопічних на Мальту.
Я розумію: дочку, можливо, треба “рятувати” від цього шлюбу, але ще важливіше — треба рятувати дітей, моїх онуків. Але як це зробити? Я не маю жодного уявлення. В ідеалі я б хотіла забрати онуків до себе, вивезти їх, щоб вони мали нормальне життя, освіту, медичний догляд. Але ж як забрати дітей у рідної матері?
Олена тільки розводить руками. Каже, що намагалася переконати Ярину повернутися в місто, але та навіть слухати не хоче.
— У неї там сім’я, мамо, і її “храм”, — сумно каже Олена. — Вона вважає, що ми всі тут, у місті, живемо “неправильно”, “матеріально” і “гріховно”. Вона відмовляється від усіх благ, які ти для неї заробила.
Я їздила до сільського голови, до місцевого фельдшера, запитувала про Вадима і їхню сім’ю. Мені сказали, що Вадим — тихий, але “дивний” чоловік, який “захопився” якимись “духовними” ідеями. Діти нібито не голодують, але живуть дуже відокремлено, як “лісові” люди. Фельдшер сказала, що бачила дітей лише здалеку, і вони “не виглядають нещасними”, але “який може бути догляд, коли вони босі ходять у таку погоду?”
— Це їхній вибір, — з жалем пояснила мені Олена. — Ярина каже, що їх не “зламає” наше суспільство.
Я розумію, що втручання може зруйнувати останні нитки нашого спілкування. Але хіба я можу залишити своїх онуків жити в таких умовах, без освіти та медичного догляду, з такою ідеологією? Хіба це той вибір, який мати може підтримати?
Я повернулася до Олени, до її затишної квартири, а в душі — порожнеча і розпач. Я не знаю, що робити. Часу дуже мало. Як матері, яка пройшла такий важкий шлях заради своїх дочок, мені зараз потрібна порада. Що б ви зробили на моєму місці? Як можна діяти, щоб не порушити закон, але врятувати дітей від такого, як на мене, “дикого” життя?
