Ніна 20 років тому розлучилася з чоловіком, переїхала в селище до мами в будинок. Доглянула маму. Діти вже виросли на той час, навчалися у вишах. Ніна опустілий будинок зачинила і поїхала на заробітки в Італію, однокласниця покликала.
Працювала усім, чим можна: прибиральницею, покоївкою, доглядальницею, масажисткою навіть потім, коли курси закінчила. А ще збирала оливи, ківі, апельсини, цукіні…
Діти – син Кирило і дочка Люда, між якими всього два роки різниці, залишилися в Україні. Ніна десь раз на два-три роки виривалася додому.
Діти створили власні родини, але легше не стало. Дочка люда в іншу область переїхала до чоловіка, а син по орендованих квартирах тинявся з дружиною і дитиною.
Продала тоді однушку, яка залишилася після розлучення і розміну їхньої з чоловіком двокімнатної, додала грошей і купила Кирилові і його родині нову двокімнатну, оформила на сина, з ремонтом допомогла. Ну а що? Невістка в декреті, у Кирила маленька зарплата.
А через два роки Кирило розлучився. Квартиру першій дружині й дитині залишив, а колишня на аліменти не подавала за те. Пішов на орендовану, хоча Ніна пропонувала йому в селищі у бабусиній хаті пожити. Але Кирило до села не звик, та і на роботу їздити в місто, бо в селі з роботою нормальною глухо.
Знову пнеться Ніна. А Кирило тим часом вдруге одружується. Ну а що? Молодий же. Сім’ю хочеться. От і зустрів знову дівчину хорошу.
Подзвонила Ніна дочці Люді, яка тим часом у рідне місто теж з чоловіком повернулася, але з Людою простіше, у неї чоловік забезпечений, власну квартиру швидко купили, живуть добре.
– Куплю я, доню, Кирилкові будинок, він там щось трохи сам зібрав, та я додам. Але оформимо на тебе, а ти потім на нього дарчу, щоб, якщо знову розлучення, дружина друга вже на житло не претендувала. А тобі потім хату в селі відпишу, вона ще дуже хороша, ще ж ремонт зроблю там як повернуся!
Так і вирішили, так і зробили. Але Кирило так образився, куди ж там! Бачте, не на нього, а на сестру спочатку будинок оформили, а він тільки спадкоємець по дарчій…
Дувся на Ніну страшенно, навіть коли мама знову і знову грошенят підкидала.
Помирилися лише, коли Ніна на два тижні наприкінці весни приїхала, новосілля у Кирила справили всією родиною великою. І полетіла назад, аби ще на ремонт маминої хати заробити… Щоб приїхати доживати на Батьківщину рідну, у двір свого дитинства.
Там, у селі, Степан її чекає вже стільки років, однокласник колишній, овдовів 10 років тому. А у них кохання у школі ще перше сталося, та не судилося тоді, розвела доля… Але тепер, можливо, тепер є них шанс?.. Принаймні, вони у це вірять. І чекають, обоє.
А тут вчора Кирило подзвонив. Слово за словом, а потім:
– Мамо, я ще машину хочу, бо айфона ж взяв, – тараторив Кирило, навіть не подякувавши за останній грошовий переказ. – І мамо, на майбутнє, давай всю нерухомість одразу ділити порівну, на мене і на Людмилу, без оцих ваших махінацій. Будинок вже бабин, думаю, переоформи на нас, добре?
У далекій Італії Ніна втомлено слухала сина, в очах зрадливо щипало. Вона ж іще жива! І так захотілося все тут покинути, прямо зараз. І до мами в хату полинути, в яку вже є, без ремонтів…
Ніна тихо, не попрощавшись з Кирилом, поклала трубку. Хвилину посиділа в тиші. Набрала Степана.
Гудок, ще гудок.
– Привіт, мила!.. Та звісно!.. Давно пора. Я дні лічитиму!
Автор – Олена Мірошниченко.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
