— Мамо, я змінила замки. У тебе більше немає ключів до нашого будинку, — сказала я, тримаючи телефон так міцно, що пальці побіліли.
Тиша на тому кінці слухавки була оглушливою. Я чула, як мама різко вдихнула, ніби мої слова зачепили її.
— Що?! — нарешті вигукнула вона. — Уляно, ти що, з глузду з’їхала? Після всього, що я для тебе зробила?
— Ні, мамо. Я просто хочу сама вирішувати, що відбувається в моєму домі. У моєму житті, — мій голос тремтів, але я продовжувала. — Я не хочу, щоб ти приходила без попередження і переставляла мої речі.
— Я тобі допомагала! — її голос зірвався на крик. — Хто забирає твоїх дітей із садочка, коли Данило у відрядженні? Хто варить їм суп, коли вони погано почуваються? А ти так зі мною? Накидаєшся на рідну матір?
— Я не накидаюся, — я змусила себе говорити спокійно. — Я тебе люблю. Але я більше не дозволю тобі контролювати моє життя. І не хочу, щоб мої діти колись боялися мене так, як я боялася тебе.
Вона кинула слухавку. Звук гудків у трубці різонув по вухах, а в мене тремтіли руки. Я стояла посеред кухні, і мені хотілося то плакати, то кричати. Але я знала: назад шляху немає.
Мені тридцять п’ять, у мене двоє дітей — Софійка, якій шість, і Матвійко, якому чотири, — чоловік Данило, і дім, який ми купили три роки тому на околиці Львова. Це сучасний будинок у тихому районі, з маленьким садком, де діти можуть бігати, і сусідами, які завжди вітаються.
На перший погляд, усе виглядає ідеально. Усе, що, за словами моєї мами, я “повинна” мати, щоб бути щасливою. Але щастя — це не те, що я відчуваю. Бо щодня, коли я намагаюся бути собою, мама нагадує мені, що я все ще її маленька дівчинка, яка нічого не може вирішити самостійно.
Ми з Данилом купили цей будинок частково за власні заощадження, частково в кредит на 300 000 гривень. Але мама наполягла, щоб додати ще 50 000 гривень зі своїх заощаджень. “Це для ваших дітей,” — сказала вона тоді, і я погодилася. Я думала, це просто допомога.
Але тепер вона вважає, що цей будинок частково її, і вона має право вирішувати, як ми в ньому живемо. Вона навіть переконала мене дати їй ключі — “про всяк випадок,” — казала вона. Я наївно повірила, що це лише для надзвичайних ситуацій. Але минулого тижня я зрозуміла, як сильно помилялася.
— Уляно, ти знову дала Софійці печиво перед обідом? — мама увійшла до кухні без стуку, тримаючи в руках пакет із домашніми яблуками. Я саме різала овочі для супу, а діти малювали за столом.
— Мамо, це було одне печиво, — я спробувала посміхнутися, щоб розрядити напругу. — Вона попросила, я не бачу в цьому проблеми.
— Одне печиво сьогодні, два завтра, а потім у неї зіпсуються зуби, — мама поставила пакет на стіл і почала розкладати яблука. — Я ж казала, краще зварити компот. У мене в погребі ще є яблука, чому ти їх не взяла?
— У нас немає часу їздити до тебе за яблуками, — тихо відповіла я, відчуваючи, як у мені наростає знайоме відчуття безпорадності.
— Часу? — мама пирхнула. — Якби я не приносила вам продукти, ви б усі голодували. Данило весь час у відрядженнях, а ти… — вона зупинилася, але її погляд говорив усе: “Ти не справляєшся.”
Я мовчала. Софійка підняла очі від малюнка і запитала:
— Бабусю, ти залишишся їсти суп із нами?
Мама посміхнулася до неї, але мені кинула суворий погляд.
— Звичайно, сонечко. Але спершу я допоможу мамі навести лад на кухні. Бо тут усе стоїть не на своїх місцях.
Я відчула, як обличчя палає. Це була моя кухня, мій дім, але щоразу, коли мама приходила, я знову ставала п’ятнадцятирічною дівчинкою, яка забула зробити уроки.
Того вечора, коли Данило повернувся з роботи, я сиділа за столом, перебираючи спеції, які мама знову переставила. Він кинув сумку біля дверей і глянув на мене.
— Уляно, ти знову перекладала спеції? — він кивнув на баночки, що тепер стояли в ідеальному порядку біля плити.
— Ні, — я зітхнула. — Це мама була.
— Знову? — Данило насупився. — Вона що, живе тут? Чому вона постійно приходить без попередження?
— Вона залишила продукти, — я спробувала виправдатися, хоча сама не знала, чому захищаю її. — І просто… переклала дещо.
— Це не її дім, Уляно, — його голос став різкішим. — Вона поводиться так, ніби ми їй щось винні. Ти ж бачиш, як це виглядає? Вона ставиться до тебе, як до дитини, а ти дозволяєш.
Я відвела погляд. Він мав рацію, але я не знала, як це зупинити.
— Іноді я шкодую, що ми взагалі взяли від неї ті 50 000, — тихо сказала я.
Данило зупинився. Він подивився на мене так, ніби вперше за довгий час побачив.
— То, може, час щось із цим зробити? — його голос був холодним, але в ньому відчувалася надія. Він не чекав моєї відповіді, просто взяв сумку і вийшов у сад.
Я залишилася сама, дивлячись на ідеально викладені спеції. У голові крутилися спогади: як мама вирішувала, у яку школу я піду, як забороняла мені дружити з Оленкою, бо та “погано впливала”. Я завжди намагалася бути слухняною. Завжди хотіла, щоб вона мною пишалася. Але тепер я зрозуміла: цього ніколи не буде достатньо.
Наступного дня я вирішила поговорити з мамою. Вона прийшла, як завжди, без попередження, з черговою банкою домашніх огірків.
— Мамо, можемо поговорити? — я набрала в груди повітря, відчуваючи, як серце калатає.
— Що таке? — вона поставила банку на стіл і глянула на мене з підозрою. — Щось із дітьми?
— Ні, з дітьми все гаразд, — я змусила себе говорити спокійно. — Я хочу, щоб ти перестала приходити без попередження. І перестала переставляти мої речі. Це мій дім, і я хочу сама вирішувати, як тут усе буде.
Мама насупилася, її губи стиснулися в тонку лінію.
— Що ти маєш на увазі? Я ж тобі допомагаю. Ти бачила, як у тебе спеції стояли? Жодного порядку!
— Але це мій порядок, — я намагалася не підвищувати голос. — Я вдячна за твою допомогу, але ти не можеш контролювати все в моєму житті.
— Контролювати? — вона склала руки. — Уляно, якби не я, ти б не впоралася. Хто забирає Софійку з садочка? Хто купує вам продукти, коли Данило у відрядженнях? Ти хочеш сказати, що я тобі заважаю?
— Я не кажу, що ти заважаєш, — я відчула, як голос тремтить. — Але я хочу сама вирішувати, що потрібно моїй сім’ї.
— Після всього, що я для тебе зробила? — мама відвернулася до вікна, її голос став тихим і образливим. — Я не думала, що ти так зі мною вчиниш.
Вона вийшла, грюкнувши дверима. Я залишилася стояти посеред кухні, відчуваючи себе винною і водночас вільною. Але це відчуття швидко зникло, коли я згадала, як часто такі розмови закінчувалися її мовчанням і моїм каяттям.
Через кілька днів я випадково почула розмову, яка перевернула все. Я поверталася з магазину, коли почула мамин голос із вітальні. Двері були прочинені, і вона розмовляла по телефону з тіткою Марією.
— Кажу тобі, Уляна не впорається, — її голос був спокійним, але різким. — Вона завжди була слабкою. Данило скоро не витримає, і що тоді? Софійка і Матвійко залишаться зі мною, бо вона не зможе сама. Їхній дім — це хаос, а шлюб? Я не впевнена, чи вони взагалі розмовляють.
Я отетеріла. Мені стало зле, ніби хтось вилив на мене відро холодної води. Невже вона так про мене думає? Я зайшла до вітальні, і мама різко обернулася, побачивши мене.
— Я все чула, — сказала я, намагаючись тримати голос рівним.
— Уляно, це не те, що ти думаєш… — вона почала виправдовуватися, але я перебила.
— Ти сказала, що я не впораюся. Що мої діти залишаться з тобою, бо Данило мене покине. Ти чекаєш, поки я провалюся, щоб довести, що без тебе я ніщо.
Вона зблідла. Вперше я побачила в її очах не гнів, а розгубленість.
— Я просто хочу тобі допомогти, — пробурмотіла вона.
— Ні, мамо. Ти хочеш, щоб я залежала від тебе. Завжди. Але я більше цього не дозволю.
Я вийшла, залишивши її стояти посеред вітальні. Уперше я відчула, що можу дихати вільно.
Того вечора я пішла до своєї подруги Наталі. Вона завжди вміла слухати, не засуджуючи. Я сиділа на її кухні, тримаючи чашку чаю, і розповідала все, що накопичилося.
— Я більше не можу, — сказала я, відчуваючи, як сльози печуть очі. — Мама думає, що я невдаха. Що без неї ми з Данилом розпадемося. Я навіть не знаю, де він зараз. Може, вона й права.
— Ви розлучаєтеся? — спокійно запитала Наталя, простягаючи мені печиво.
— Ні, — я похитала головою. — Але я відчуваю, що моє життя не моє. Вона досі вирішує, що мені робити, як виховувати дітей. Пам’ятаєш, як вона не дозволяла мені дружити з тобою, бо ти слухала рок-музику?
Наталя засміялася.
— О, так. Вона казала, що я “не той вплив”. Але, Уляно, ти вже не дитина. Ти мати, дружина. Може, час перестати бути лише її дочкою?
Її слова влучили в ціль. Я зрозуміла, що якщо не зупиню це зараз, мої діти виростуть із таким самим страхом сказати “ні”, який був у мене.
Наступного дня я зателефонувала слюсареві. “Хочу поміняти замки. Сьогодні,” — сказала я. Він приїхав за годину, і поки він працював, я відчувала, як серце б’ється швидше. Це був маленький крок, але він здавався величезним. Коли слюсар закінчив, він вручив мені два комплекти ключів. Я сховала один у кишеню, а другий поклала на стіл.
Потім я зателефонувала мамі.
— Алло? — її голос був настороженим.
— Мамо, я змінила замки. У тебе більше немає ключів до нашого будинку.
Тиша. Потім крик.
— Що?! Ти геть розум втратила?
— Ні. Я просто хочу мати контроль над своїм життям. Над своєю сім’єю.
— Після всього, що я для тебе зробила? — вона майже кричала. — Ти так зі мною поводишся?
— Я тебе люблю, мамо. Але я більше не дозволю тобі вирішувати за мене. І не хочу, щоб Софійка чи Матвійко боялися мене так, як я боялася тебе.
Вона кинула слухавку. Я стояла посеред кухні, тримаючи телефон, і відчувала, як тремтять руки. Але цього разу я не відчувала провини. Я відчувала силу.
Того вечора Данило повернувся додому. Він побачив нові замки і довго дивився на мене.
— Ти це зробила? — тихо запитав він.
Я кивнула. Він не обійняв мене, але й не пішов. Він залишився. І це було початком.
Минуло кілька тижнів. Мама не дзвонила, і я не знала, чи це добре, чи погано. Я почала помічати дрібниці: як приємно готувати вечерю, не боячись, що хтось скаже, що я роблю це неправильно; як радісно слухати сміх Софійки і Матвійка, знаючи, що я сама вирішую, що для них найкраще. Данило став частіше залишатися вдома, і ми почали більше розмовляти. Не про маму, а про нас. Про те, ким ми хочемо бути.
Але я все ще думаю: чи правильно я вчинила? Чи могла я знайти інший спосіб? Я знаю, що мама хотіла мені добра, але її добро душило мене. І я хочу запитати вас, читачів: як ви встановлюєте межі з близькими, які хочуть контролювати ваше життя? Як ви знаходите баланс між любов’ю до них і любов’ю до себе?
