«Мамо, я знову зустріла ідеального чоловіка, він обіцяє все змінити!» — вигукнула Олена, кидаючи пакет із підгузками на стіл. Я дивилася на Соломію і Тараса, які чекали її обіймів, і відчувала, як у середині мене стискається від думки, що вона знову обирає чужі обіцянки замість своїх дітей. Сьогодні ввечері вона зникне, а я залишуся з їхніми сльозами і новою загадкою — ким буде цей «ідеальний»?
Моя донька має двох дітей, і кожен із них – від іншого батька. Я – їхня няня, кухарка, вчителька і казкарка, а вона шукає щастя в нових стосунках. Я не скаржуся, але іноді втома пронизує мене так глибоко, що здається, ніби я розчиняюся в їхніх маленьких долонях.
Моя донька Наталя з’являлася вдома ненадовго. Вона приносила пакет молока, кидала на стіл пачку підгузок, гладила дітей по головах, питала, чи все добре, і поспішно йшла. Нові сукні, нові парфуми, нові побачення через додатки, вечері з подругами чи «хтось особливий» — так вона називала чергового кавалера. А я? Я залишалася на килимі, складаючи пазли з Соломією чи витираючи розлите какао з рук Тараса.
Я ніколи не уявляла, що в п’ятдесят п’ять знову буду прокидатися о шостій ранку, готувати бутерброди, шукати загублені шкарпетки і співати колискові. У Наталі двоє дітей — Соломія, якій п’ять, і Тарас, якому два. У кожного свій тато, і жоден із них не з’являється в нашому житті. Я стала тією, хто тримає все разом: забирає Соломію з садочка, годує Тараса, читає казки, перевіряє, чи не забула взяти змінний одяг.
А Наталя? Вона завжди в русі, завжди в пошуку. Нові стосунки, нові надії, нові обіцянки. Я ж чекаю, коли вона зупиниться. Може, тоді вона побачить, як швидко ростуть її діти. Може, тоді вона зрозуміє, що втрачає. Але скільки я ще зможу так тягнути?
«Бабусю, де моя лялька з косичками?» — гукнула Соломія з кімнати, копирсаючись у ящику з іграшками.
«А я хочу сік, не молоко!» — додав Тарас, тягнучи мене за поділ сукні.
Я з кухні відповіла, що ляльки самі не тікають, а сік буде після сніданку. Потім поклала бутерброди в ланчбокси, перевірила, чи є в сумці вологі серветки. Тарас, як завжди, розмазував кашу по столі, а Соломія вже вдруге перевзувалася, бо «рожеві кросівки крутіші». Годинник показував 7:28. Ми мали вийти за десять хвилин, але, як завжди, були не готові.
«Де твоя мама?» — запитала я вголос, хоча знала, що Наталі немає. Вона залишила записку на холодильнику: «Мамо, я рано поїхала, у Вадима важлива зустріч, допоможу йому. Зайду ввечері. Цілую!»
Вадим — це новий. Я навіть не намагалася запам’ятовувати його історію. У Наталі був дар знаходити чоловіків, які обіцяють золоті гори, але зникають, щойно настають труднощі.
«Бабусю, Вадим буде нашим новим татом?» — раптово спитала Соломія, тримаючи в руках ляльку.
Я присіла поруч, погладила її по волоссю і відповіла, як завжди:
«Ні, сонечко. Вадим — просто мамин друг».
Але в середині мене щось стискалося. Я схопила рюкзаки, сумку з підгузками і зітхнула. Попереду був ще один звичайний день.
Батька Соломії, Богдана, я бачила лише раз. Він приїхав до нас у Полтаву на старенькому «Опелі», тримаючи в руках букет ромашок. Молодий, із широкою посмішкою і модною зачіскою, він здавався хлопцем, який ще не виріс із маминої опіки. Наталя тоді сяяла. Вона вірила, що він — її доля.
«Мамо, він особливий, — казала вона. — Не такий, як усі. Він хоче сім’ю, хоче бути з нами».
Я кивала, хоча в середині мене щось насторожувало. Йому було двадцять три, він працював то вантажником, то кур’єром, але розповідав про «великі плани». Після народження Соломії він протримався місяць. Приносив Наталі чай, фотографував доньку, викладав у соцмережі дописи з хештегами #тато #щастя. Але коли почалися нічні плачі, коли Наталя перестала встигати за собою, він почав «затримуватися на роботі».
«Йому потрібен час, — виправдовувала його Наталя. — Він молодий, йому треба звикнути».
Час розтягнувся на тижні, потім на місяці. На перший день народження Соломії він надіслав смайлик із клоуном. Потім перестав відповідати. Я дивилася на Соломію, яка спала, тримаючи в руці плюшеву іграшку, і знала: я не дозволю їй відчувати себе покинутою.
«У тебе є я, моя маленька, — шепотіла я. — І цього досить».
Батько Тараса, Назар, з’явився в нашому житті, як спалах. Наталя познайомилася з ним у кафе в центрі Полтави. Він був старший, тридцять п’ять, із впевненою усмішкою і дорогими кросівками. Працював менеджером у фірмі, яка торгувала технікою, любив розповідати про свої поїздки за кордон. Наталя була в захваті.
«Мамо, він знає, чого хоче, — казала вона. — Він не хлопчик, як Богдан. Назар — чоловік».
Я хотіла вірити. Але щось у його очах мене бентежило. Він був занадто гладенький, занадто ідеальний. Коли Наталя завагітніла, він спочатку обіцяв усе владнати. Привіз коробку з дитячим одягом, навіть купив коляску. Але через місяць почав уникати розмов.
«Зараз не найкращий момент, — сказав він якось, крутячи в руках ключі від машини. — У мене проєкти, кредити… Може, пізніше?»
Наталя мовчала, тримаючи руки на животі. Я не витримала:
«А звідки в тебе машина, якщо ти вічно в боргах?»
Він знизав плечима, а Наталя кинула: «Мамо, не починай».
Незабаром він поїхав «на заробітки» до Польщі. Залишив коляску і кілька непогашених платежів за неї. Тарас народився з очима, схожими на його. Іноді, коли він посміхається, в середині мене щось щемить. Але я не дозволяю собі думати про Назара. У нього своє життя. А в нас — своє.
Мої дні в Полтаві проходили за чітким розкладом. Ранок: підйом, сніданок, садочок для Соломії, прогулянка з Тарасом. День: прання, прибирання, ігри, обід. Вечір: казки, колискові, іноді сльози, коли Соломія питала, чому мама так рідко буває вдома. Наталя з’являлася, як вихор: обіймала дітей, розповідала щось веселе, залишала пакет із продуктами і зникала.
Одного разу я не витримала. Ми сиділи на кухні, пили холодний чай. Діти спали, а я дивилася на її ідеальний манікюр і нову сукню.
«Наталю, ти бачиш, як вони ростуть? — запитала я. — Соломія вчора сказала, що ти її «гостьова мама». Це нормально?»
Вона відвела погляд.
«Мамо, я стараюся. Ти ж знаєш, як мені важко. Вадим… він обіцяє, що все буде інакше. Він хоче серйозних стосунків».
«А діти? — тихо спитала я. — Вони тебе чекають».
Вона встала, схопила сумку і пішла. Двері грюкнули. Два дні її не було. Соломія захворіла, Тарас не спав ночами, а я сиділа на дивані, тримаючи їх обох, і думала: може, я десь помилилася? Може, я занадто її підтримувала? Може, я дала їй відчути, що я завжди буду поруч, що я все витримаю?
Наталя повернулася на третій день. Без макіяжу, у старій кофті, із пакетом яблук і печивом для дітей. Соломія кинулася до неї, Тарас тягнув ручки, сміючись. Я дивилася на це і відчувала радість, змішану з болем. Вони її любили. Вони не тримали образи. Тільки я відчувала щось глибоко в середині себе. І не знала, як це заглушити.
«Вибач, — сказала вона, коли ми залишилися на кухні. — Я знаю, що ти все тягнеш. Знаю, що тобі важко. Але я намагаюся, мамо».
«Що ти намагаєшся зробити? — запитала я, миючи тарілки. — Знайти нового чоловіка чи бути мамою?»
Вона опустила очі.
«Я хочу, щоб мене любили, — тихо сказала вона. — Щоб хтось залишився. Не так, як Богдан чи Назар. Але я… я не знаю, як усе поєднати. Діти мене люблять, але я не можу бути такою, як ти».
Я обійняла її. Не тому, що пробачила. А тому, що втомилася. Тому, що знала: я не можу її змінити. Але я можу бути поруч із дітьми. І поки що цього досить.
Того вечора, вкладаючи Соломію спати, я слухала, як вона просить розповісти казку про принцесу. Тарас заснув, притулившись до мене. Я дивилася на їхні обличчя і думала: я — їхня опора. Але що буде, коли мої сили закінчаться? Чи побачить Наталя колись, що її діти — це не тягар, а скарб? Чи зможу я одного дня відпустити її, щоб вона сама несла відповідальність? І чи вистачить у мене терпіння чекати, поки вона це зрозуміє?
Якщо ця історія торкнулася вас, поділіться нею з тими, хто, на вашу думку, теж її оцінить. Кожен ваш репост допомагає мені писати далі, а також дарує цій розповіді нове життя. Дякую за підтримку!
