– Мамо, як я знайду няню на один день? Ти знаєш, скільки це коштує? – Ярина була обурена моєю вимогою мати чотири вільні дні на тиждень, не розуміючи, що мій “безкоштовний” час коштував мені значно більше
Я планувала стати “релаксуючою” пенсіонеркою, а стала “безкоштовною нянею” для онуків. Мої нові правила не сподобалися доньці
Одного ранку я подивилася на себе в дзеркало і не впізнала. Замість усміхненої жінки, яка ось-ось почне насолоджуватися заслуженим відпочинком, на мене дивилася виснажена тінь із мішками під очима та постійно стурбованим виразом обличчя.
Я планувала довгі прогулянки, читання, малювання, подорожі, врешті-решт! Життя, де я нарешті можу приділяти час собі та своєму чоловікові Борису. А натомість?
Натомість моє життя перетворилося на суцільний “день бабака” між дитячими майданчиками, кашами, горщиками та дитячими хворобами. Моя донька Ярина, здавалося, просто забула, що у мене є власні плани. У неї двоє чудових діток, мої онуки: шестирічний Матвій і дворічна Софійка. І, судячи з усього, я була призначена їхньою цілодобовою, безкоштовною, незамінною нянею.
Я, чесно кажучи, просто фізично відчувала, як мої мрії розчиняються, мов цукор у гарячому чаї, перетворюючись на сироп втоми та обов’язків. Найбільше боліло те, що мої старання сприймалися як належне, як даність.
Якщо я навіть натякала, що мені потрібно взяти “вихідний” або “вільний вечір”, Ярина дивилася на мене так, ніби я оголосила про кінець світу. “Мамо, а як же ми? Ти ж бабуся!” – це був її головний аргумент, що змушував мене знову відчути провину і знову кидатися допомагати.
Чоловік, Борис, теж почав помічати, що ми майже не бачимося, крім пізнього вечора, коли я, впавши без сил, уже не могла говорити про щось, крім онуків. Одного вечора він поклав руку мені на плече і сказав слова, які стали початком мого бунту.
Це сталося на початку вересня. Ранок був прохолодний, але сонячний. Я вже пів години намагалася знайти загубленого динозавра Матвія, водночас однією рукою підігріваючи пюре для Софійки, яку Ярина привезла до нас о сьомій ранку, поспішаючи на роботу. Борис сидів за столом, пив каву і читав новини на планшеті.
– Люба, подивися на себе, – тихо промовив він, не відриваючи очей від екрана.
Я підняла погляд від іграшкової купи.
– Що?
– Ти виглядаєш як людина, яка не спить останні три роки. А ти ж лише пів року на пенсії. Пам’ятаєш, як ми мріяли поїхати до Карпат восени?
Мрії про Карпати гострим болем відгукнулися в моєму серці. Ми так хотіли побачити золоту осінь у горах!
– Пам’ятаю, Борисе, – ледь чутно відповіла я.
– Тоді скажи мені, коли ти збираєшся відпочивати? Коли діти підуть до школи, садочка? Вони вже там. А ти все одно з ними зранку до вечора. Ти виснажила себе, Олено. І це вже не допомога, це твоя робота, за яку тобі ніхто не платить, крім оцього от, – він кивнув на сплячу Софійку, – що, звичайно, дуже цінно, але не замінить твого власного життя.
Його слова, такі спокійні та справедливі, пробили мою броню втоми. Уперше я дозволила собі по-справжньому розсердитися. Не на Ярину, а на себе, за те, що дозволила так змінити своє життя.
Того ж дня, коли Ярина ввечері приїхала за дітьми, я запропонувала їй сісти поговорити. Ярина одразу напружилася, відчувши, що розмова буде непростою.
– Мамо, що сталося? Ти якась… дивна, – сказала вона, поспішно пакуючи дитячі речі.
– Нічого “дивного”, Ярино. Я просто хочу поговорити про те, як ми організуємо догляд за дітьми з наступного місяця.
Ярина перестала складати іграшки і повністю обернулася до мене. Її обличчя виражало суміш здивування і легкого обурення.
– Що значить “організуємо”? Я думала, все організовано. Ти ж завжди…
– Я завжди була готова допомогти, і це не зміниться. Я обожнюю Матвія і Софійку, ти це знаєш. Але, доню, я вийшла на пенсію, щоб мати час на себе, а не працювати нянею без вихідних і перерв. Наші з Борисом плани відкладені на невизначений термін. Я фізично не встигаю нічого, крім онуків.
Я зробила глибокий вдих і промовила свою головну вимогу, яку обмірковувала цілий день.
– З першого числа я буду доглядати за дітьми лише три дні на тиждень: у вівторок, середу і четвер. Повний день, як ти звикла. У п’ятницю, суботу, неділю і понеділок – це мої вихідні. Ярина, ти повинна знайти когось на решту днів або організувати свій графік.
Мовчання було гучним. Ярина дивилася на мене, наче я щойно оголосила про продаж нашої квартири.
– Мамо, ти жартуєш? Як я знайду няню на один день? Ти знаєш, скільки це коштує? Та й кому я довірю Софійку? Тільки тобі!
– Я знаю, скільки це коштує, доню. І розумію, що знайти няню непросто. Але ти і твій чоловік працюєте, ви маєте отримувати гарну зарплату. Я, на жаль, більше не можу бути вашим “планом А” щодня. Три дні на тиждень – це багато, це більше, ніж у більшості батьків. А щодо довіри – напевно, є багато чудових, відповідальних жінок, які професійно займаються доглядом за дітьми.
На обличчі Ярини почали з’являтися сльози, і я відчула, як моє серце стискається. Це було важко, але я розуміла, що повинна триматися.
– Ти просто не хочеш мені допомагати. Ти хочеш нас залишити! – її голос затремтів.
– Ні, Ярино, я хочу жити. І хочу, щоб ти навчилася балансувати своє життя. Ми можемо допомогти вам фінансово, щоб вам було легше оплатити няню. Наприклад, ми можемо давати тобі… скажімо, п’ять тисяч гривень на місяць. Це буде наш внесок у виховання, щоб покрити частину витрат на професійну допомогу. Але наш час – це те, що ми повинні залишити собі. Борис має повне право насолоджуватися дружиною на пенсії.
Цей компроміс – пропозиція грошей замість часу – на мить спантеличив Ярину.
– П’ять тисяч… – прошепотіла вона. – Це менше, ніж ти заощаджуєш на мені. Няня бере… – вона назвала досить значну суму, що, орієнтуючись на наш час, становила близько трьохсот гривень за годину.
– Так, це менше. Але це додаткові гроші. Решту ви повинні доплачувати самі. Це ваші діти, Ярино.
Ярина, ображена і розчарована, забрала дітей і поїхала. Вона не дзвонила наступні два дні. Мій “вихідний” був тихий і порожній. Я нарешті змогла спокійно прибрати, приготувати вечерю з Борисом, яку ми планували, і, увага, почати читати ту саму книжку, що лежала в мене пів року!
На третій день вона подзвонила. Голос був сухий і холодний.
– Гаразд, мамо. Я знайшла дівчину. Але ти маєш знати, що мені довелося відмовитися від деяких змін на роботі, щоб мати змогу платити їй.
– Це твій вибір, доню. Або ваш із чоловіком, – м’яко відповіла я. – Ми будемо чекати дітей у вівторок.
Тиждень пройшов у новому ритмі. У вівторок, середу і четвер я, звичайно, втомлювалася, але знала, що попереду чотири дні повного відпочинку. І це знання давало мені силу. У п’ятницю вранці я прокинулася, зварила собі запашну каву і відчула себе вільною. Уперше за довгий час.
Ярина ображалася ще кілька тижнів. Наші розмови були короткими і стосувалися переважно онуків. Але зрештою, я помітила зміни.
Ярина почала краще планувати. Вона більше не розраховувала на мене, як на паличку-виручалочку, яка завжди під рукою. Вона почала проводити вихідні з дітьми і чоловіком, від чого, на мій погляд, їхня сім’я лише виграла. Коли вона привозила Матвія і Софійку, то стала розповідати мені про них більше, а не просто “залишаю і біжу”.
Я ж із Борисом уже замовили квитки до Карпат. Золота осінь не чекатиме. Я знову відчувала смак свого життя. Можливо, це було надто, але це спрацювало. Мої нові правила врятували моє здоров’я, мій шлюб і, як це не парадоксально, покращили мої стосунки з донькою. Вона нарешті побачила мене не як інструмент для догляду, а як людину, яка також має власні потреби та бажання.
А ви, дорогі читачі, стикалися з подібною ситуацією? Як вам вдалося встановити межі у стосунках із дорослими дітьми, коли йдеться про допомогу з онуками?
