fbpx

– Мамо, їдь до мене! Я знайшла тобі хорошу роботу! Їм потрібен догляд за старим чоловіком. Робота добре оплачується! – Мені не було чого втрачати. Від такого чоловіка, як Славік, я давно мріяла втекти, а тут така нагода. В голові часто крутились його слова: – Якби не я, ти б все життя корів доїла у своєму селі. І ось я вже в Італії, біля Роберто, який не такий вже й старий

Я зустріла Славіка на танцях. Міський хлопчик приїхав у гості до бабусі та дідуся на вихідні. Не одна мріяла, щоб цей красень звернув на неї увагу. А він вибрав мене. Ми танцювали цілий вечір, а потім вирушили на романтичну прогулянку лісом. Там все у нас і сталося…

Наступного дня Славік поїхав у місто, і через два місяці я зрозуміла, що він залишив “сувенір”. Я чекала дитину! Тоді я дуже зраділа, бо думала, що Славік знову буде поруч, тільки тепер на все життя! Ми разом будемо виховувати свою дитину…

Але батько не поділяв мого ентузіазму. Він негайно побіг до бабусі та дідуся мого коханої, і вони, як почесні люди, поставили перед собою мету влаштувати наше весілля. З того, що я дізналася пізніше, мій омріяний принц заперечував будь-які стосунки зі мною, і його батьки вірно слідували за ним.

– Наш син? З нею?! Такою простою сільською дівчиною? У нього є такі друзі, що він навіть на неї не подивився б!

Однак весілля відбулося, в основному, завдяки бабусі та дідусю Славка. Я жила  за декілька кілометрів від Львова, у великому будинку моїх свекрів, з їхнім єдиним сином. З самого початку я почувалася відкинутою. На кожному кроці мені говорили, що я ніхто, що змарнувала своє життя і ймовірну кар’єру для Славіка. Я плакала в кутках, але не могла розраховувати і на прихисток чоловіка.

– Що ти ревеш? Ти сама цього хотіла. Твоя родина має бути щаслива, що я одружився з тобою, я звільнив тебе, без мене ти б до кінця життя доїла корів.

Коли на світ з’явились наші близнюки, Нестор та Оксанка, в кращу сторону нічого не змінилося. Якби не діти, я втекла б звідти просто на вулицю. Славік робив усе, що йому заманеться…

Але бували випадки, коли він був приємний. Тоді, коли він зустрів свою коханку.

Наші діти росли в таких умовах. Незважаючи на це, вони добре вчились. Після закінчення середньої школи Нестор поїхав вчитися до столиці. Оксана, бажаючи заробити гроші, а може просто, щоб втекти з дому, поїхала на роботу до Італії. Там вона знайшла роботу нянею. Через кілька тижнів вона мені зателефонувала.

– Мамо, їдь до мене! Я знайшла тобі хорошу роботу! Їм потрібен догляд за старим чоловіком. Робота добре оплачується!

Після довгих роздумів і чергової сутички з моїм чоловіком я вирішив поїхати до Італії. Я жила у маленькому будиночку в передмісті Риму. Як сказала Оксанка, я опікувалася за старшим чоловіком, який після відходу дружини потребував догляду.

Я була його медсестрою, кухаркою, прибиральницею, а з часом і його супутницею для розмови; бо виявилось, що я надзвичайно швидко вивчила італійську. Роберто був журналістом, хвороба означала, що йому доводилося працювати вдома. Він писав колонки та коментарі, а я була першим рецензентом його робіт.

Мені сподобалась моя нова робота і це місце. Я повернулася до життя, я стала щасливішою, і найголовніше я почувалася поважною, потрібною і оціненою.

– З тих пір, як я познайомився з тобою, Маріє, я знову відчуваю, що життя все ще може мати сенс! – зізнався мені Роберто.

Вперше за багато років я була щаслива. Час минав дуже швидко. Дочка повернулася до України і… раптом телефонний дзвінок від свекрухи. “Марічко, повертайся! Славік… автомобіль… не впорався…! Ти нам потрібна вдома!”

Мене дуже хвилювала ця інформація. Я знала, що ситуація має бути серйозною, оскільки сама свекруха мені зателефонувала і так чемно розмовляла зі мною.

– Я повертаюсь! – вирішила спонтанно.

Роберто був розчарований.

– Боюсь, ти не повернешся, Маріє, – зізнався він. – Будь моєю дружиною. Ми почнемо спільне життя!

– Мені потрібно повернутися додому! – повторила я. – Славік хворий, а я все ще його дружина. Мені дуже приємно з тобою, але якщо він потребує моєї допомоги, я повинна це зробити. Мені також потрібен час, щоб подумати над твоєю пропозицією. Це не так просто, як ти думаєш, прошепотіла я.

Після повернення до України виявилося, що чоловік був прикутий до ліжка. Він сильно змінився, схуд, мав проблеми з мовою та основними видами діяльності. Я піклувалася про нього, як могла, хоча він і не заслуговував такої допомоги.

Як не дивно, але ситуація вдома почала повільно змінюватися. Свекруха зверталася до мене з повагою. Славік, проходячи інтенсивну реабілітацію, повільно ставав на ноги. Він навчився говорити, рухатись і… жити знову. Це було так, ніби мій чоловік знову народився зовсім іншою людиною.

– Що б я робив без тебе, Марічко! Ти мій ангел охоронець, ти завжди ним була… просто я тебе не цінував, – сказав він одного разу. – Вибач, я обіцяю тобі, що ми компенсуємо всі ці роки…

Сльози наповнили очі, але я не зовсім вірила, що мій чоловік змінився. До того ж я сумувала за Роберто, який часто дзвонив і заохочував повернутися. Він сказав, що сумує за мною і не поправляється вдома. Тож я запропонувала послати свою родичку допомогти йому.

– Гаразд, але лише на кілька місяців! Тоді я чекаю на тебе, Маріє.

Тамара ​​невдовзі пішла. Спочатку вона часто телефонувала з питаннями щодо догляду за Роберто. З часом дзвінків було все менше, як від неї, так і від Роберто…

– Марічко, ти хочеш приїхати до Києва, ми відвідаємо Нестора, а потім, можливо, на кілька днів до моря, до нашої улюбленої Одеси? Ти трохи відпочинеш… – запропонував чоловік.

Я з часом забула про Роберто. Нещодавно одна з тіток повідомила мене, що Тамара ​​нарешті повертається з Італії. До цього вона планувала майбутнє разом з Роберто, який, як повідомляється, був зачарований її персоною. Однак через деякий час закоханий італієць перетворився на сварливого старика, з яким спільне життя було неможливим… А я? Я зробив вдалий вибір!

Сьогодні ми зі Славіком щасливі бабуся та дідусь.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page