– Мамо, зараз не сезон для роботи, всі на морі, – кинув Вадим, потягуючись на дивані. Я стиснула чашку чаю, відчуваючи, як у мені закипає безсилля. Мій син, розумний і талановитий, уже пів року не шукає роботу, і я не знаю, як змусити його вирватися з цього спокою.
Я сиділа за кухонним столом у нашій львівській квартирі, тримаючи в руках холодну чашку кави. За вікном гудуть трамваї, люди поспішають на роботу, а я дивлюся на цю чашку і думаю: де я помилилася?
Мій син, Вадим, уже пів року не може знайти роботу. Точніше, не шукає. Він прокидається після обіду, ліниво потягується і сідає за комп’ютер. Годинами грає в ігри, спілкується з друзями в інтернеті, а я… я відчуваю, як у мені росте тривога. Що буде далі? Чи залишиться він зі мною до пенсії, ховаючись від світу за екраном?
Коли Вадим був малим, ми з чоловіком, Тарасом, робили все, щоб він ні в чому не мав потреби. Ми не були багатіями, але я завжди намагалася дати йому найкраще: хорошу школу, репетиторів, навіть путівку на море, коли він закінчив університет. Він навчався на факультеті комп’ютерних наук у Львівській політехніці, і я пишалася кожною його оцінкою.
Вадим був розумним, допитливим, мріяв створювати програми, які змінять світ. Але після випуску щось пішло не так. Він повернувся додому, до нашої трикімнатної квартири на Сихові, і… зупинився. Ніби хтось вимкнув у ньому той запал, який я бачила раніше.
«Мамо, зараз тихий сезон, ніхто не наймає», — сказав він мені ще влітку, коли я вперше запитала, чому він не шукає роботу. Тоді я повірила. Думала, він просто потребує відпочинку після університету. Але літо минуло, настала осінь, а за нею зима, і нічого не змінилося. Вадим сидить у своїй кімнаті, де на стінах досі висять постери з його улюбленими іграми, а я не знаю, як до нього достукатися.
Моя свекруха, Ганна Петрівна, живе неподалік, у старому будинку біля площі Ринок. Вона часто приходить до нас, приносить домашні вареникиі, звісно, не може втриматися від коментарів. «Ярино, ви занадто його жалієте, — каже вона, поправляючи хустку на голові.
— У мої часи молоді люди йшли працювати, щойно закінчували школу. А Вадим? Він же розумний хлопець, чому він досі вдома?» Я киваю, бо що я можу сказати? Ганна Петрівна права, але її слова лише додають мені відчуття провини. Може, я справді дала Вадиму забагато свободи? Може, ми з Тарасом занадто його опікали?
Тарас, до речі, уже давно змирився. «Ярино, він сам розбереться», — каже він щоразу, коли я починаю хвилюватися. Але я бачу, що і його терпіння тане. Тарас працює інженером на заводі, приходить додому втомлений, а тут ще й син, який цілими днями сидить за комп’ютером. «Може, йому просто потрібен час?» — додає він, але я чую в його голосі сумнів. Час іде, а Вадим нікуди не рухається.
Одного вечора я не витримала. Вадим сидів у своїй кімнаті, сміявся, спілкуючись із кимось у навушниках. Я постукала у двері, хоча знала, що він не любить, коли я заходжу без дозволу. «Вадиме, можна поговорити?» — запитала я, намагаючись звучати спокійно. Він зняв один навушник і кинув: «Гаразд, мамо, що там?»
Я сіла на край його ліжка, оглядаючи кімнату. На столі валялися порожні пакети від чипсів, а монітор світився яскравими кольорами якоїсь гри. «Вадиме, я не розумію, чому ти не шукаєш роботу. Ти ж закінчив університет, у тебе є диплом. Чому ти сидиш вдома?» — я намагалася говорити м’яко, але в голосі проскочила нотка роздратування.
Він зітхнув, ніби я вкотре повторюю одне й те саме. «Мамо, я шукаю. Але зараз важко. Компанії хочуть досвід, а в мене його немає. І взагалі, у Львові нормальної роботи для програмістів мало». Його слова звучали як заготовлена відповідь, яку він повторював уже не раз.
«Важко?» — я відчула, як у мені закипає гнів. — «Вадиме, ти навіть не намагаєшся! Ти цілими днями граєш або сидиш у чатах. Ти думаєш, я цього не бачу?»
Він відвів погляд, і це мене ще більше розізлило. «Ярино, не починай, — кинув він, називаючи мене по імені, як робив, коли не хотів серйозної розмови. — Я знаю, що роблю». Але я бачила, що він сам у це не вірить.
Той вечір закінчився тишею. Вадим повернувся до своєї гри, а я пішла на кухню, де знову сіла за стіл і дивилася на холодну каву. Я відчувала себе безсилою. Може, я занадто тисну на нього? Може, йому справді потрібен час? Але скільки ще я можу чекати?
Наступного дня я вирішила поговорити з Ганною Петрівною. Вона, як завжди, сиділа у своїй маленькій квартирі, п’ючи чай із ромашкою. «Ганно Петрівно, я не знаю, що робити, — зізналася я, тримаючи в руках горнятко. — Вадим ніби відгородився від світу. Я боюся, що він так і залишиться вдома».
Вона подивилася на мене поверх окулярів. «Ярино, ви з Тарасом дали йому забагато. У мої часи діти знали, що треба працювати, щоб вижити. А Вадим? Він знає, що ви його завжди підтримаєте. Треба його підштовхнути». Її слова боліли, але я знала, що вона має рацію.
Я повернулася додому з думкою, що треба щось змінювати. Того ж вечора я знову зайшла до Вадима. Цього разу він не грав, а сидів, гортаючи якісь сайти з вакансіями. Може, це був знак? «Вадиме, я хочу тобі допомогти, — почала я обережно. — Давай разом подумаємо, що ти можеш зробити. Може, є якісь курси, які допоможуть тобі отримати досвід?»
Він подивився на мене, і я побачила в його очах щось нове — не гнів, не байдужість, а втому. «Мамо, я не знаю, чи я взагалі хочу бути програмістом, — тихо сказав він. — Усі думають, що я повинен, але я… я просто не знаю, чого хочу».
Його слова вразили мене. Я завжди думала, що Вадим знає, ким хоче бути. Він же сам обрав цей факультет, сам мріяв про кар’єру в IT. Невже я так погано його знала? «Тоді давай шукати разом, — запропонувала я. — Може, ти спробуєш щось інше? Є багато можливостей. Але ти мусиш почати».
Вадим кивнув, але я бачила, що він досі сумнівається. Наступні тижні були важкими. Я намагалася не тиснути, але й не відступала. Ми разом переглядали вакансії, я записала його на безкоштовний онлайн-курс із тестування програмного забезпечення, який міг стати першим кроком. Вадим пішов на одну співбесіду, але повернувся розчарованим — йому відмовили через брак досвіду. «Бачиш, мамо, я ж казав», — кинув він, але я не дала йому здатися.
Минуло кілька місяців, і я помітила зміни. Вадим почав вставати раніше, більше часу проводив за навчанням, ніж за іграми. Одного дня він прийшов додому і сказав: «Мамо, мене взяли на стажування. Це не багато платять, але це початок». Я ледве стримала сльози. Це був маленький крок, але для мене він означав усе.
Та я досі не знаю, чи правильно я роблю. Чи не тисну я на нього занадто сильно? Чи не даю йому забагато свободи? Може, я мала бути суворішою, як Ганна Петрівна, чи м’якшою, як Тарас? Я хочу, щоб Вадим знайшов свій шлях, але як мені знати, коли відступити, а коли підштовхнути? А ви б як вчинили на моєму місці?
