Сміття з хати виносити наче не заведено, але хочеться висловитися. Знаєте, що таке народження першої дитини? Я знаю. Старші подруги заспокоюють, кажуть, що з другою дитиною буде проблем і хвилювань уже менше, але зараз їх вистачає. За Соломійкою потрібне око та око.
Дитина у мене дуже товариська і грайлива. Жвава, допитлива дівчинка. Любить гратися, розмалювати стіни, погагяти кота, гратися з їжею. Ну ви знаєте. Її тато постійно на роботі та доньку бачить рідко. Тому всі мої охи та зітхання сприймає як щось напускне. Не розуміє, як важко мені з дитиною, хоч я її, звичайно ж, безмірно люблю.
Спершу було ще гірше: памперси та нічні підйоми. Крики та сльози абсолютно без причини. Але до цього ми були морально готові, адже передачі та фільми готують нас до постійного напруження, коли виховуєш немовля.
Але якщо дитині вже 4 роки? Я думала, у цьому віці стане трохи простіше і я зможу більше приділяти часу своїм справам. Дякую, хоч садок є.
Так от, окрім чоловіка, мені допомагала ще й мама. Це було раніше. Вона іноді приходила до нас посидіти з онукою. Давала поради, повчала, навіть купувала якісь речі для малечі. І за це ми з чоловіком їй дуже вдячні.
Чесно сказати, емоційно мама набагато міцніша за мене. Мабуть, це через досвід материнства, та ще й тому, що бути молодою бабусею в 57 років – везіння, я вважаю. Багато енергії, є що згадати і взагалі.
Але віднедавна мама зовсім змінилася. Якось закрилася в собі, чи що. Ми живемо відносно недалеко і іноді бачимося на вулиці. У такі моменти вона привітна та життєрадісна. Внучку буквально на руках носить. Але якщо я прийду до неї в гості і попрошу відвести дитину до дитячого садка – все. Начебто підмінили людину.
А минулого тижня ми прийшли до мами всією родиною після роботи чоловіка. Взяли тортик, все, як годиться. А вона не відчинила нам двері. Я чула тихі кроки, але вона вдавала, що відсутня.
Чоловік сказав, може, у неї чоловік з’явився, от наївний. Жінці у її віці треба думати зовсім про інше. Та й як можна приводити когось у будинок, навіть не натякнувши мені про це.
А нещодавно дійшло до того, що я зірвала важливу зустріч. Одна гарна знайома розжилася квитком на автобус на тиждень в Карпати. Квиток один, так що поїхати всією сім’єю не було можливим. Але, можливо, можна було б якось поїхати з Соломійкою на руках, не знаю. У будь-якому випадку треба було спершу зустрітися зі знайомою і все обговорити.
Увечері чоловік був на роботі, а дочку я вже забрала з садочку. Що робити, зібралася до мами, щоб вона з нею посиділа бодай кілька годин. Там уже чоловік під’їхав би.
Так вона відчинила двері, але нас не впустила. Сказала, що в неї зараз справи і їй ніколи. Я взагалі тоді очманіла. Як це ніколи, ти що, не бачиш, що в мене часу немає?
Довелося йти назад, а що робити. У кафе ми би з дитиною спокійно не посиділи, та й знайома моя не з тих жінок, яким подобаються дитячі крики та постійні розпитування про все на світі. Поїздка зрештою не вийшла.
Після цього я мамі все й висловила, ми тепер не розмовляємо. Вона так і не спромоглася розповісти, що з нею відбувається і чому вона стала такою нелюдимою. Якщо чесно, мені вже здається, що в неї справді з’явився якийсь чоловік. Хоча я так думаю швидше жартома.
Як можна, будучи бабусею, взагалі не приходити подивитися на онучку? Та інші в її ситуації ночували б у нас у квартирі! Я, щиро цього не розумію.
Чоловіку ж на це байдуже, йому, мені здається, найпростіше. Як був увесь час на роботі, так туди ходить з ранку до вечора. Не розуміє мене зовсім. А мені навіть пожалітися на нього нікому: мама на поріг не пускає!
Сподіваюся на співчуття, розуміння і поради, як мені вплинути на маму, щоб вона змінила свою поведінку й ставлення до нас – її рідних найближчих людей.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
