Маму я не бачила двадцять років. Коли я була маленька, ми пішли разом на пошту і вона сказала, щоб я зачекала, а вона повернеться, бо забула паспорт. Коли мене привели до бабусі я не знала, що саме ця жінка і стане моєю найближчою людиною. Але недавно і бабусі не стало, а на прощання приїхала та жінка, яка дала мені життя. Вибачте, але я не можу її мамою називати. Її слова мене зачепили за живе. Але річ в тім, що і бабуся мене за це просила.
– Чого тобі ще треба, мамо? – голосно сказала я, навіть не помічаючи, як моя рука мимоволі стисла край столу.
Вона мовчала, ніби я вже не була її дочкою. А може, ніколи не була?
– Я знаю, доню, що ти мене терпіти не можеш… – сказала вона, ніби сама з собою. – Але я не прошу прощення. Я просто хочу… поговорити з тобою.
Я пирхнула. Так, просто поговорити. Двадцять років її не було, а тепер вона прийшла «побачити». Може, ще чайку хочеш, мамо?
– Доню? – у мене в горлі стало сухо. – Ти не маєш права так мене називати.
Вона зітхнула і опустила очі, а я відчула, як у мені щось закипає. Ні, я не збиралася плакати. Я вже давно не та маленька дівчинка, яка чекала її на пошті, поки не стемніло.
Але з початку. Бо треба розповісти цю історію до кінця.
Я виросла з бабусею Оленою. Для мене вона була всім. Вона готувала мені млинці, заплітала коси перед школою і завжди захищала від будь-якої біди. А ще вона мовчала про маму. Її не існувало в нашій сім’ї.
Тато залишив нас, коли мені було вісім. Пішов до іншої жінки, і мама… зламалася. Почала заглядати до чарки. Спочатку трохи, потім більше. І одного разу вона просто вирішила, що більше не хоче мене виховувати.
– Йдемо, отримати листа на пошті, – сказала вона одного дня, коли я саме збиралася до школи. Я навіть не запитала, чому. Мені було цікаво, і я просто пішла за нею.
А потім вона залишила мене. «Я забула паспорт», – сказала вона й зникла. Я чекала. Спочатку п’ять хвилин, потім десять, потім годину. А коли пошта зачинилася, мене відвезли до бабусі. Вона тоді мовчала, просто обіймала мене так міцно, що я ледь дихала.
З того часу я її не бачила. Двадцять років.
А тепер вона тут. Стоїть переді мною на похороні бабусі. І думає, що можна отак просто прийти та поговорити.
Бабуся довго приховувала, що нездужає. Вона знала, що я не пробачу маму. Але її останні слова все ж стосувалися неї.
– Дитинко… не можна жити з тягарем… Він занадто важкий.
І ось тепер я стою перед нею. Вона сива, змучена, але очі ті самі – такі ж, як у мене. Вона розповідає щось про те, що була молода, що не знала, що робити. Що думала, що я буду щасливішою з бабусею. Що сама себе засудила всі ці роки. Що кожен мій день народження вона згадувала про мене. Але чи має це значення зараз?
– Я мама, – кажу я нарешті. – Я народила сина, і я не можу уявити, як можна просто взяти й залишити свою дитину. Як можна так жити?
Вона мовчить. Я чекаю. Але відповідь не потрібна. Бо вона ніколи не пояснить того, що неможливо пояснити.
– Я не прошу пробачення, – каже вона тихо. – Але можна мені хоча б знати, як ти живеш? Можна мені побачити твого сина? Може, він… пробачить мене?
Я не знаю, що відповісти. Бабуся завжди казала, що біль треба відпускати. Але я не впевнена, що зможу. Що б ви зробили на моєму місці?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
