fbpx

Мами не стало в Польщі і щоб її перевести, потрібні були чималі кошти. Але односельчани миттю нас виручили, зібравши необхідну суму. З того часу минуло вже сім років. Ми з сестрою стали на ноги, хоча було дуже важко. І ось недавно людина, яку я прекрасно знаю, випадково під світлиною написала “коментар”. “Ми всім село гроші збирали, а вони з сестрою по ресторанах шикують”. Благо, я встигла зробити скрін

Мами не стало в Польщі і щоб її перевести, потрібні були чималі кошти. Але односельчани миттю нас виручили, зібравши необхідну суму. З того часу минуло вже сім років. Ми з сестрою стали на ноги, хоча було дуже важко. І ось недавно людина, яку я прекрасно знаю, випадково під світлиною написала “коментар”. “Ми всім село гроші збирали, а вони з сестрою по ресторанах шикують”. Благо, я встигла зробити скрін.

На нашу з сестрою долю випало багато всього, але ми не здалися, не опустили руки, хоч було дуже важко. Та, виявляється, людям це не подобається, бо це останнє повідомлення, яке я випадково отримала до світлини, яку виклала у соцмережу, розбурхало моїх “підписників”.

Почну свою історію з того, що мама мене привела на світ відразу після школи. Тато, як всі казали, сусід через паркан, був не тою людиною, на яку можна було покластися. Прожили вони з мамою не довго, вісім років.

Є в мене і молодша на півтора роки сестра. Після розлучення з мамою тато взявся за “біленьку”, до якої його привчили друзі, і так сталося, що зовсім молодим він покинув цей світ.

Мама, щоб нас поставити на ноги, працювала на двох роботах. Також допомагала і бабуся, мама мами. Татові батьки сильно не цікавилися, як ми живемо, хоча й жили ми пліч-о-пліч. Але я не про це.

Коли я була в шостому класі, а сестра в п’ятому, мама від безвиході поїхала на роботу в Польщу. Працювала в одному ресторані, звісно ж, не управляючою і не офіціанткою, вона там прибирала.

Хоча ми з сестрою й були ще не такі дорослі, але ми розуміли, що все це мама робить задля нас з сестрою. Ми ж жили в селі поруч з бабусею, яка нас і доглядала.

Та одного дня в наш дім постукала біда. Як виявилося, мама хворіла і не мала часу на лікування через роботу, стадія була вже така, що нічого не вдієш. Мама без свідомості пролежала в клініці три дні і покинула нас з сестрою. Мама була ще дуже молодою, але коли глянути на її руки, то ніби вже сімдесятку розміняла.

Її не стало в Польщі і щоб перевезти мама в Україну, потрібні були чималі кошти. В нас такої суми не було, але наші односельчани миттю організувалися і за два дні потрібна сума була на руках в бабусі.

Ми перевезли маму і попрощалися з нею, як годиться.

Сказати, що нам було важко з Ольгою, нічого не сказати, але ми не здалися, бо незважаючи ні на що, потрібно жити.

Після закінчення школи я ніде не поступала. Мене завжди манила сфера краси. Я закінчувала одні курси за іншими і на даний час я добре стою на ногах, в мене свої клієнти, а точніше – наші.

Оля, сестра, після закінчення школи вивчилася на перукаря, а згодом і навчилась робити манікюр. На даний час ми працюємо командою: я роблю макіяж, а сестра зачіски і все інше.

Нас, як гарних працівників замітили впливові люди. Живемо ми з сестрою в місті, поки орендуємо на двох квартиру і складаємо кожен на своє житло.

Ви ж самі розумієте, щоб рости і розвиватись, ми маємо викладати, хоч частинку, але свого життя на показ у соціальних мережах.

Таке зараз життя, подобається це комусь чи ні, але треба йти в ногу з сучасним світом. Саме так ми знаходимо нових клієнтів і ростемо.

Так трапилося і недавно. Я виклала фото квітів і прикрасу, яку подарував хлопець. Також показала кусочок спільної святкової вечері з ресторану. Але це сподобалось не всім.

Багато хто просто ставив вподобайки, багато писали, як радіють за мене, а одне повідомлення мене таки спантеличило.

Як я зрозуміла, людина не зрозуміла, що написала це мені в приват, мабуть, фото пересилали, але “чорний” зміст таки я прочитала.

“Ти уявляєш, то як маму потрібно було з Польщі забрати, ми всім селом скидалися, а тепер вона жирує, по ресторанах ходить, квіти їй купують і прикраси такі дорогі”.

Я ж знаю, хто це написав, через деякий час повідомлення було видалене, хоча я зробила скрін. Ця людина усміхається мені в обличчя і бажає мені і сестрі всього найкращого, але я просто дякую і йду в іншу сторону.

Я вирішила нічого не говорити.

Минуло більше семи років, як не стало мами. Невже ми з сестрою повинні забитися в куточок і мовчати? Невже ми не маємо права на щастя?

Ми стільки всього пережили в такому ще молодому віці. Ми не відчували тепла батька, а мама, заради нас поїхала на чужину.

Чому люди такі? Невже ми щось комусь винні? Як жити дальше? Були думки цій людині, що написала, віддати пару тисяч, і щоб заспокоїлася, але щось підказує мені моє серце, що якраз вона і копійкою не допомогла, бо скупа людина…

Пишу і плачу… Чому так…? Чому ми…?

Автор – КАРАМЕЛЬКА

Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

You cannot copy content of this page