Мамині сирні пироги їсти неможливо.
– Сашку, заїжджай до мене. Я спекла сирний пиріг.
– Дякую, мамо, увечері заїду.
Якось неправильно перемішувалися в маминих пирогах інгредієнти. Але сам виробничий процес маму дуже захоплював. Мені доводилося регулярно заїжджати до мами після роботи, забирати пироги і привозити їх додому. Вдома мамин виріб відразу прямував у відро для сміття.
Мама тоді жила в іншому мікрорайоні, кілометрах в 30 від нашого будинку. Щоб заїхати за черговим сирним пирогом, доводилося робити солідний гак. Але з двох бід – або мати нудьгуючу маму, або додаткову витрату бензину – я вважав за краще витрачати бензин.
І правильно робив.
Коли у людей похилого віку з виходом на пенсію з’являється надлишок вільного часу – вони розшаровуються на дві нерівні частини.
Більша сидить і нічогісінько не робить.
Менша жваво подорожує, відвідує різноманітні гуртки, лекції, кіно, театри та інші місця і заходи.
Більша частина від неробства швидко рідшає. Представники ж активної меншої, навпаки, як правило, живуть довше, залишаючись в ясному розумі.
Висновок такий – якщо вам набридли батьки, посадіть їх на диван і здувайте з них пил. Обіцяю, довго не протягнуть.
“Мамі 84 роки і я бачу, що вона повністю втратила інтерес до життя. Читає, але робити їй абсолютно нічого. Сидить цілими днями в своїй кімнаті і думає про кінець, хоча боїться його страшенно. Я гублюся і не знаю як їй допомогти!” – говорить мені одна знайома.
Ну так. Саме иак.
Раніше, коли люди похилого віку були ще дорослими, їм не потрібно було думати, чим зайняти день – про це дбали їхні роботодавці. А зараз – дах над головою не протікає, діти дорослі, роботодавці вже самі пенсіонери, всі дні в році – вихідні. Нудно.
Те, що батькам потрібно знаходити заняття – не секрет. Секрет в тому, як їм заняття це знайти. Кожен, хто пробував, знає – це коштує відчутних зусиль. Але врахуйте ось що. Чим менше буде у ваших батьків можливостей зайняти себе, тим більше вони будуть відволікатися від своїх старечих проблем найдоступнішим для них способом, а саме – тріпати вам нерви.
“Коли мамі виповнилося 70, вона захопилася творчістю. Спочатку я водила її на різні майстер-класи, на вернісажі. Потім вона освоїлася, розгорнула вдома цілу майстерню: декупаж, мозаїка, вишивка, браслетики-намистинки… Минулого року за місяць продала своїх виробів на 15 000 гривень і з гордістю купила собі чоботи і путівку в санаторій. Хвалиться подружкам і родичам! Зараз її коронного “що за життя – така туга” майже і не чути!” – це історія мами моєї колеги.
Я що хочу сказати цим прикладом? Я хочу сказати, що деяким щастить. Везе в тому сенсі, що провидіння підкидає їм старих, які володіють найціннішою здатністю отримувати задоволення від справи приємної, але абсолютно непотрібної. Таких відносно легко захопити виробами, вивченням стародавньої зниклої мови, виготовленням ляльок або різьбленням по дереву.
Он їх у мене ціла майстерня. Якраз зараз колишній розвідник видовбує копію «Мислителя» Родена, вчений-ядерник закінчує танцівницю з піднятою правою ногою, а великий фінансист зосереджено розфарбовує дерев’яну конячку…
Всі дуже захоплені. Домогтися такого результату відносно нескладно – приблизно, як зацікавити дитину. Не треба тільки нічого старому заздалегідь розповідати і нічого обговорювати. А потрібно – надати йому прискорення. Тобто взяти за руку і відвести – на виставку, перше заняття або в клуб. Кілька разів не складеться, а потім вийде.
Але так щастить далеко не всім. Все залежить від того, яка модель старого вам трапилася. Є такі (і дуже багато таких), які ось краще змарніють від неробства, ніж всякою нісенітницею будуть займатися (і марніють, до речі).
Якщо у вас така старенька людина, їй немає сенсу пропонувати цікаве, оскільки їй потрібно значуще. Дерев’яних орлів задоволення заради з дерева виробляти вони не будуть. Таких – на жаль! – може захопити тільки заняття потрібне, важливе, комусь для чого щось корисне. Їм потрібна значимість. А де її, цю значимість, взяти в їхньому віці?
Я ось що вам скажу. Не треба, друзі мої, соромитися обманювати батьків. Обманювати, обводити навколо пальця і всіляко морочити їм голову.
“Свекруха зовсім втратила себе після виходу на пенсію. Пішла в сум бкзнадійний. Я запропонувала їй записати сімейну історію. Сказала, важливо для нащадків. Вона писала півроку! Дюжина зошитів, вставок, редакцій. Я знайшла друкарню, зробили книжку, з фотографіями, малюнками, віршами (її!). Надрукували в 50-ти примірниках. Свекруха знайшла купу помилок, у всіх книжках виправила (лезом підчищала!), Написала відразу другу книгу, кожна аркушів по 200 з лишком. Добре написала, між іншим! Досі замітки якісь дописує, 10 років пройшло уже. Зараз освоює комп’ютер», – розповіла нам подруга дружини.
Дорослій людині важливо бути потрібною, а старому досить потрібним себе вважати. Мої діди, наприклад, вирізають з дерева фігурки танцівниць і з задоволенням дарують їх онукам-програмістам або внучкам-адвокатессам. А ті, в свою чергу, говорять, що чіпляють цих тендітних танцівниць в робочих кабінетах, на стіну, поруч зі своїми дипломами. Повторюю – кажуть. Але – почуйте мене – яка різниця?!
Моя мама в’язала, поки могла. У мене її шалей було штук вісім, а то й більше. Я казав мамі, що загортаюся в її шалі у себе в офісі (для тепла) і що мої колеги захоплюються її роботою. І обоє ми були абсолютно щасливі.
“Мама жила недалеко від моєї роботи. Поки вона була жива, я щодня бігала до неї обідати. Перерва всього 30 хвилин – швидко-швидко їла і бігом назад. Чесно кажучи, втомлювалася від цих перегонів. Та й їм я потроху, цілком обійшлася б принесеним з дому салатом або кашею в їдальні. Але мамі говорила, що в їдальні готують погано, а з дому вранці поспіхом взяти нічого. І що якби не мамині обіди, то я не знала б, як бути. Давала їй гроші на продукти. І у мами була турбота купити, приготувати. Прибіжу до мами обідати, а на столі вибір з кількох страв.
– Мамо, у тебе як в ресторані! Очі розбігаються!
Головне, таким чином вона і зайнята була, і сама добре харчувалася, не економила на продуктах. А свою пенсію могла відкладати, витрачати на свій розсуд”, – це дружина мого друга розповіла.
Ні, я розумію, звичайно, деякі скажуть, що обманювати недобре. Це правда, недобре. Взагалі недобре обманювати, а обманювати людей похилого віку – недобре особливо.
Мій тесть Марко, наприклад, вийшов на пенсію з керівної посади ще за Радянського Союзу. І була у нього справа. Його сімейної обов’язком було щодня забезпечувати дві пачки сиру для малолітніх онуків. Кожен день Марко виходив на бойове чергування затемна і чекав. Як тільки магазин відкривали, він проривався всередину, пред’являв посвідчення інваліда Вітчизняної війни і здобував дві пачки сиру, по 200 грам кожна.
Чим харчувався сам Марко – питання окреме. Навряд чи його харчування можна було назвати здоровим. Але був він при цьому повний сил і штурмував магазин щодня, хоч і доводилося прориватися через таку юрбу, що пару раз окуляри, завбачливо заховані в кишеню піджака, виявлялися проте розламані на шматочки.
А потім Марко переїхав до Ізраїлю, де море, сонце і фрукти. І робити йому раптом стало нічого. Сиру кругом було навалом, і ветеранське посвідчення виявилося ні до чого.
Марко трохи спробував себе в столярні. І зачах.
Якось посеред білого дня він раптом закрив жалюзі в кімнаті і ліг спати. І вже не прокинувся.
І я ось що думаю – якби знайшовся тоді хтось і Марка б нахабно обдурив і придумав би йому нехай фальшиву, а все ж справу, то прожив би Марко ще років десять і був би дуже задоволений життям…
Тільки обманювати недобре, звичайно.
Автор – О. Галицький
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
