— Мар’яно, скажи своєму чоловікові, щоб не скиглив, а працював швидше, бо соромно перед сусідами за таку ліниву рідню — голосно промовила теща, ігноруючи мою присутність.
Бувають дні, коли хочеться просто розслабитися, з’їсти щось смачне в родинному колі та забути про буденні клопоти. Саме таким мав стати минулий вівторок, коли Мар’яна святкувала свої іменини. Я сподівався на затишний вечір, ароматну домашню випічку та спокійні розмови. Проте у моєї тещі, Любові Петрівни, завжди були свої плани на мій вільний час. Вона вважає, що найкращий відпочинок для зятя — це важка фізична праця в її квартирі, де ремонт триває вічність.
Я приїхав до неї після робочої зміни, втомлений, але з букетом квітів. Мар’яна вже була там, допомагала матері на кухні. Я розраховував, що ми хоча б годину посидимо за столом, але замість святкової скатертини побачив розстелені на підлозі старі газети та розведений клей. Теща навіть не дала мені зняти куртку, як одразу вручила робочий комбінезон, який вона завбачливо витягла з комори.
— Василь, ну нарешті ти прийшов, — замість привітання вигукнула вона. — Ми тут з Мар’яною вирішили, що до вечора треба встигнути переклеїти шпалери в коридорі. Не будемо ж ми святкувати в такій обдертій кімнаті.
Я остовпів. На вулиці вже сутеніло, мої руки гуділи від втоми, а в животі бурчало.
— Любове Петрівно, — почав я, намагаючись зберігати спокій, — сьогодні ж іменини вашої доньки. Може, хоча б перекусимо спочатку?
— Ой, не починай, — відмахнулася вона. — Робота сама себе не зробить. Поки молодий, треба крутитися. Ось Володя, сусід мій, за день цілу ванну плиткою обклав. А ти все про їжу думаєш.
Мар’яна лише розвела руками, мовляв, краще не сперечатися. Я зітхнув і пішов переодягатися. Замість того, щоб смакувати святкові страви, я стояв на драбині, відскрібаючи старі шари паперу зі стін. Пил летів в очі, у роті пересохло. Теща ж ходила поруч і давала поради, які тільки додавали роздратування.
— Ти неправильно тримаєш шпатель, — повчала вона. — Треба під кутом, щоб не пошкодити штукатурку. І не маж так багато клею, він же дорогий.
Я мовчав, хоча всередині все закипало. Години минали, а обіцяного частування не було видно. Ближче до десятої вечора, коли я вже ледь тримався на ногах, Любов Петрівна нарешті покликала нас на кухню. Я зрадів, думаючи, що зараз отримаю хоча б шматочок того пирога, про який мріяв увесь день. Але на столі стояла лише порожня чашка та черствий сухар.
— Ми з Мар’яною вже поїли, поки ти там порався, — спокійно сказала теща. — Залишилося трохи чаю, наливай собі сам. Пиріг закінчився, гості заходили, сусіди. Треба було швидше працювати, Василю.
Це була остання крапля. Я дивився на цю жінку і не вірив своїм вушам. Я приїхав допомогти, витратив свій вечір, а мені навіть не залишили шматочка частування на свято моєї власної дружини.
— Ви серйозно? — запитав я, відчуваючи, як тремтить голос.
— А що таке? — здивувалася вона. — Ти ж чоловік, ти маєш бути витривалим. І взагалі, Мар’яна казала, що ти на дієті. Тож сухар тобі якраз підійде.
Я подивився на Мар’яну, шукаючи підтримки, але вона відвела погляд. Вона завжди боялася перечити матері, навіть коли та поводилася абсолютно несправедливо.
— Знаєте що, Любове Петрівно, — сказав я, знімаючи брудний комбінезон прямо посеред кухні. — Наступного разу, коли вам захочеться оновити інтер’єр, кличте свого сусіда Володю. Він же такий майстерний і, мабуть, працює за сухарі.
— Ти куди це зібрався? — обурилася теща. — А хто буде кути проклеювати? Ти залишаєш все напівдорозі? Яка неповага до старших!
— Це неповага до моєї праці та мого часу, — відрізав я. — Я прийшов на свято, а не на безоплатну зміну в будівельну бригаду.
Я вийшов з квартири, не чекаючи відповіді. На вулиці було свіжо, і я нарешті зміг глибоко вдихнути. Мар’яна наздогнала мене біля під’їзду.
— Василю, ну навіщо ти так? — почала вона. — Мама просто хотіла, щоб було гарно. Вона ж старенька, не розуміє.
— Вона чудово все розуміє, Мар’яно, — відповів я. — Вона використовує мене як безкоштовний ресурс. І найгірше те, що ти це дозволяєш.
Ми їхали додому в повній тиші. Я відчував гіркоту, яка була сильнішою за будь-який полин. Це був не просто зіпсований вечір, це був момент усвідомлення, що в цій родині мої потреби стоять на останньому місці після кольору шпалер та забаганок тещі.
Наступного ранку Любов Петрівна зателефонувала знову. Я думав, вона хоче вибачитися, але помилявся.
— Василь, ти вчора не домив відро з-під клею, — пролунав її невдоволений голос. — Воно тепер засохло, і я не можу його відчистити. Приїдь після роботи, привези нове, або відмий це.
Я просто поклав слухавку. Тепер я точно знаю, що жодні свята чи прохання не змусять мене знову взяти інструменти в її домі. Якщо вона вважає, що зять — це лише робоча сила, то нехай шукає собі іншого помічника. Моя доброта закінчилася там, де почалося відверте нахабство.
Цікаво, а як ви поводитеся в подібних ситуаціях? Чи повинні чоловіки терпіти будь-які витівки тещі заради спокою в сім’ї, чи все ж таки варто ставити межі, навіть якщо це призведе до конфлікту?
Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо вам відгукнулася ця історія, і напишіть у коментарях, що б ви зробили на моєму місці. Ваша думка для мене дуже важлива.
