– Марічко, ти що, серйозно думаєш, що Сергій буде витрачати час на твоїх родичів з села? – процідила Віра Степанівна, відставляючи чашку з кавою на нашому мармуровому столику, ніби то була якась дрібниця. – Він тепер голова компанії, обертається з інвесторами з Європи, з людьми, які на яхтах відпочивають, а не в курниках копирсаються. Твої мама з татом – добрі люди, звісно, але вони ж як якір: тягнуть назад, до тієї бідності, з якої ми ледь вирвалися. Краще зосередься на нашій фірмі – я ж тобі казала, візьми відділ кадрів, будеш серед “своїх”.
Я сиділа навпроти, тримаючи в руках серветку, яку мимоволі скрутила в вузол, і не могла повірити своїм вухам. Це ж мій дім, мій чоловік, мої батьки – ті, хто нас рятував, коли все руйнувалося, а тепер вони “якір”?
Віра Степанівна, свекруха моя, з якою я роками намагалася знайти спільну мову, раптом вилила весь цей бруд слів прямо на мій ювілейний чай. Я запросила її, сподіваючись на пораду, як повернути Сергія до реальності, а отримала… вотум недовіри моїй родині.
“А якщо я розповім батькам, як ви до них відноситесь? – подумала я. – Чи мовчатиму, аби не розколоти все навпіл?” Ця розмова стала краплею, що переповнила чашу, і тепер я не знала, чи зможу дивитися на свекруху без гіркоти.
Мене звати Марічка, і ось уже дванадцять років я дружина Сергія – хлопця, з яким ми починали з нуля, а тепер живемо в будинку з басейном і трьома машинами в гаражі. Ми познайомилися в університеті в Тернополі: я вивчала економіку, він – маркетинг. Перше побачення – пікнік на озері, з бутербродами, які я сама готувала, і вишнею з мого села. Сергій тоді взяв мене за руку і сказав:
– Марічко, ти як свіжий вітер. З тобою хочеться будувати імперію, а не просто виживати.
Я засміялася, червоніючи:
– А ти – мій компас. Розкажи про мрії, Сергію. Що хочеш?
Він мріяв про IT-стартап: “Зробимо додаток для фермерів, щоб продавати врожай онлайн. Ти ж з села – допоможеш з ідеями?”
Ми одружилися скромно, на тридцять гостей, у кафе з видом на річку. Мої батьки, Петро і Ганна, приїхали з села під Чортковом, привезли домашній сир і мед. Свекри – Віра Степанівна і її чоловік Олег – жили в маленькій квартирі в місті, де вона працювала в архіві за 8 тисяч гривень на місяць, а він – на пенсії після заводу, з виплатою 10 тисяч. Весілля коштувало 50 тисяч гривень, половина з яких – подарунок від моїх батьків, бо вони продали частину паю.
– Доню, тримай, – сказав тато, передаючи конверт. – Ми з мамою віримо в вас. Головне – разом.
Я обійняла їх:
– Дякую, тату. Без вас би не впоралися.
Віра Степанівна тоді посміхнулася тонко:
– Гарне свято, Марічко. Але пам’ятай: шлюб – то робота. Не розслабляйся.
Спочатку ми жили в орендованій однокімнатній за 4 тисячі на місяць. Сергій шукав роботу, я підробляла в кафе. Дочка Настя народилася через рік – крихітна, з моїми карими очима. Мої батьки приїздили щомісяця: мама варила борщ, тато лагодив дах, а гроші – 5 тисяч щоразу – йшли на підгузки і ліки.
– Марічко, як Настя? – питала мама по телефону. – Ми завтра приїдемо, з куркою і картоплею. А Сергій як?
– Добре, мамо. Він проект пише. Дякую, що ви є.
Свекри рідко з’являлися. Віра Степанівна дзвонила раз на квартал:
– Марічко, як здоров’я? Олег кашляє, але тримається. У нас все по-старому.
Я відповідала:
– Усе гаразд, Віро Степанівно. Настя росте. Запрошуємо в гості.
Але вони не приїздили: “Дорого на автобус, донечко”. Сергій іноді давав їм по 2 тисячі з тих, що мама надсилала нам. “Хай, допоможу, – казав. – Вони ж старенькі”.
Бабуся моя, Марія, дев’яноста два роки, жила з батьками в селі. Вона ще ходила в город, полола бур’яни, годувала курей. “Я в формі, доню, – сміялася по відеозв’язку. – Твоя Настя – копія мене в молодості. Приїжджай, я їй казок нарозказую”.
Тато з мамою працювали не покладаючи рук: поле на 5 гектарів, корови, базар двічі на тиждень. Виручка – 15 тисяч на місяць – половина йшла нам. “Беріть, – казав тато. – Ми виживемо”.
Але скрута стала відчутноюв 2018-му. Сергій інвестував у фейковий стартап – втратили 200 тисяч гривень, позику від банку. Ми ледь не опинилися на вулиці, Настя на руках, другий син, Андрійко на підході. Батьки мої продали корову за 30 тисяч, позичили в сусідів, виплатили борг.
– Доню, не плач, – шепотіла мама, обіймаючи. – Ми з татом усе владнаємо. Головне – родина.
Сергій плакав увечері:
– Марічко, пробач. Я все зіпсував. Як без твоїх батьків?
Я гладила його:
– Разом впораємося. Вони нас не кинуть.
Свекри тільки зітхали по телефону: “Ми б допомогли, але пенсія маленька, 12 тисяч удвох. Тримайтеся, діти”.
І ось поворот – 2020-й. Сергій знайшов інвестора для нового додатка – платформи для онлайн-торгівлі фермерськими продуктами. Ідея з мого села! Компанія зросла: офіс у Львові за 500 тисяч оренди на рік, 50 співробітників. Перший мільйон прибутку – 1,2 мільйона гривень. Ми купили будинок за 4 мільйони на околиці, машину для мене – 800 тисяч.
Сергій змінився: костюми від дизайнерів, гольф-клуби, партнери з Варшави. “Марічко, тепер ми в лізі переможців, – казав. – Треба оточувати себе амбітними людьми”.
Я кивала, але серце ниє: “А мої батьки? Вони ж основу заклали”.
Він відмахувався:
– Звісно, дякуємо. Але тепер – вперед. З селянами розмови не те – про ціни на молоко. Краще з CEO, які на конференціях у Давосі бувають.
Свекруха Віра Степанівна взялася за нас: “Сергію, візьми мене в компанію. Я в архіві нудьгую, а досвід маю – документи, звіти”. Він узяв: менеджер з адміністрування, зарплата 25 тисяч. Тепер вона в офісі, у костюмах, командує.
На свята я їжджу до батьків з дітьми сама. Різдво – з варениками мами, Паска – з бабусиними писанками. Сергій відмовляється: “Марічко, у мене ділова вечеря. Передавай привіт”.
– Тату, мамо, ми приїхали! – кричу, вбігаючи в хату. Настя біжить до бабусі: “Онучко, розкажи про курчат!”
Мама обіймає:
– Доню, як Сергій? Чому не приїхав?
Я зітхаю:
– Робота, мамо. Але ми вас любимо.
Тато сміється:
– Головне, ви здорові. Ось, тримай сир – свіжий, 5 кілограмів.
Але на нашому боці – тільки “еліта”. День народження Сергія – ресторан на 100 гостей, партнери в смокінгах. Віра Степанівна там королева: “Сергію, ти геній. А Марічка, доню, чому не запросила подругу-дизайнерку? Треба розширювати коло”.
Я намагалася: “Віро Степанівно, може, моїх батьків запросити? Вони ж…”
Вона перебила:
– Ні-ні, Марічко. Вони не в темі. Краще твої колеги з банку.
І от той чай, гострий діалог на початку. Я після нього пішла до Сергія в кабінет:
– Сергію, послухай. Твої мама сказала, що мої батьки – “якір”. Але ж без них ми б не встали. Чому ти їх уникаєш?
Він відірвався від ноутбука:
– Марічко, ну ти й чіпляєшся. Мама права: час – ресурс. З ними – про город, а з партнерами – про мільйони. Я ж не ображаю – просто пріоритети. Давай, поцілунками помиримося.
Я відсторонилася:
– Це не про образу. Це про вдячність. Настя питає: “Чому тато не їде до дідуся з коровами?”
Він зітхнув:
– Скажи, що тато зайнятий. Куплю їй планшет – 15 тисяч, хай грає.
Андрійко, наш син, чотири роки, малює корів: “Для дідуся!” А бабуся Марія по телефону: “Марічко, приїжджай з онуками. Я їм про зірки розкажу – ночами дивлюся, як мерехтять”.
Мама дзвонить: “Доню, як фірма? Ми картоплю викопали – 200 кілограмів. Відправимо?”
Я плачу тихо:
– Дякую, мамо. Але Сергій… Він змінився.
Вона заспокоює:
– Бува, доню. Головне – ти тримайся. Ми пишаємося.
Віра Степанівна в офісі тепер “завідуюча”: “Марічко, ти ж дружина боса – чому не в раді директорів? Треба амбіції”.
Я відповідаю:
– Віро Степанівно, я в маркетингу. Допомагаю з контентом.
Вона фиркає:
– Маркетинг? То для молодих. Краще фінанси – як я.
Сергій підтримує: “Мама має рацію. Давай, Марічко, перейди – 30 тисяч зарплати”.
Але я думаю про село: тато втомлений, мама з болем у спині, бабуся повільніша. “Хто їх візьме, якщо не ми?” – питаю себе.
Один вечір: Сергій повертається з гольфу, з партнерами. “Марічко, уявляєш, угода на 5 мільйонів! Зустріч у Мілані наступного місяця”.
Я кажу:
– Чудово. А може, візьмемо батьків до нас на вихідні? Настя сумувала.
Він сміється:
– До нас? Ні, люба. Краще в Європу – для натхнення.
Я мовчу, але всередині – буря. Гроші є: будинок, авто Mercedes за 2 мільйони, школа для дітей – 20 тисяч на місяць. Але душа порожня. Чоловік, якого я любила, став чужим – з “вищими”, а мої – “нижчими”. Віра Степанівна шепоче: “Він росте, Марічко. Не гальмуй”.
Друзі, як ви б вчинили? Як повернути Сергія до коренів, не втративши все? Чи поговорити з Вірою Степанівною ще раз, чи дати час? Мої батьки не заслуговують на ігнор, а я – на цей розкол. Поділіться в коментарях: ваші історії, поради – кожне слово як підтримка. Чекаю, бо серце стискається від цієї несправедливості.
