Лідія Петрівна поралася по господарству. Жінка так захопилася пирогами, що не помітила, як її чоловік прийшов з роботи.
– Степане? А котра година? Я зовсім забулася з цими пирогами, вечерю забула приготувати! – винувато виправдовувалася жінка.
– Облиш, Лідочко. Я не голодний. Почекаю, – посміхнувся Степан Юрійович.
Вони разом вже сорок п’ять років. Чимало. За весь цей час вони пережили багато всього, але ніколи в житті не лаялися, навіть голос не підвищували одне на одного. Степан з Лідою жили в любові і взаєморозумінні.
Їхня донька, Марія, давно полетіла з батьківського гнізда. Спочатку донька відвідувала батьків, а потім з’явився чоловік, діти… Марія все рідше і рідше навідувалася до рідних країв, а зараз і зовсім не їздить.
– Стьопо, я багато тіста поставила. Може, з’їздиш завтра до дітей? Пиріжків відвезеш, дізнаєшся, як вони там…
– Добре. Поїду, – насупився чоловік і пішов в будинок.
Вранці Лідія Петрівна зібрала дітям гостинці. Консервацію домашню, пироги, і улюблене малинове варення для доньки.
– Лідо, ти багато не накладай. Мені вже не легко сумки такі тягати, – попросив Степан.
– Так хочеться покласти всього потроху… Вибач… Передавай діткам привіт, скажи, що дуже люблю їх всіх, і страшенно сумую. Може все ж таки знайдуть вільну хвилинку, і приїдуть хоч на пару днів…
– Добре, Лідочко, все передам! – Степан Юрійович поцілував дружину і побрів до зупинки.
Ліда і сама рада була б з’їздити в місто, тільки ось здоров’я вже не дозволяло вирушати в такі поїздки.
Степан їхав в автобусі, і згадував останню зустріч з дочкою. Він як завжди приїхав несподівано. У квартирі Марії – веселощі в розпалі. Дочка з друзями відзначали чергове підвищення чоловіка.
«Марійко, я напевно не вчасно?» – став вибачатися Степан.
“Звісно! Ти як завжди! Спало щось в голову, сів і приїхав! Я вже не маленька, припиніть з матір’ю мене опікати! » – шипіла Марія.
“Не сердься. Я заходити не буду. Ти сумку звільни, я поїду назад» – сказав Степан Юрійович.
«Та не потрібні нам ваші подачки! Іди, не ганьби мене перед друзями!» – крикнула Марія, і зачинила двері перед батьком.
Відтоді минули два роки. Чоловік не міг розповісти дружині, про те, що рідна дочка вигнала його. Він надто переймався за її здоров’я і беріг, як міг. Степан більше не бачився з дочкою. Йому доводилося обманювати Ліду. Це той самий випадок, коли брехня була на благо.
Степан вийшов на автобусній станції. Як завжди, роздав їжу жебракам, і пішов гуляти містом. Водному магазині чоловік побачив красиву червону хустку.
«Куплю Ліді, скажу, що дочка передала подарунок» – подумав чоловік. Уже на виході з магазину Степан додумався, що і йому подарунок потрібен, інакше дружина засмутиться. Повернувшись, він вибрав собі сорочку. Зі спокійною душею пішов на зупинку, і став чекати зворотного автобуса.
Ліда чекала його як завжди на зупинці.
– Ну що? Як там діти? – запитала стривожено.
– Все у них добре, Лідочко. Передавали «спасибі» за гостинці, і подарунки.
– Що ти? Які подарунки? – здивувалася жінка.
– Ось, тобі хустку якийсь, а мені сорочку подарували. Якраз таку, як я хотів. Фланелеву, в клітку.
Лідія Петрівна розгорнула згорток і ахнула від захоплення.
– Яка краса! Я і не мріяла про таку красиву хустку! Яка все таки у нас дочка турботлива! Правда? – раділа Ліда.
– Так, люба моя. Правда… – Степан Юрійович ледве стримував зрадницьку сльозу.
Ліда накинула хустку на шию, і всім зустрічним хвалилася, що це їй дочка подарувала. Жінка була щаслива, а її чоловік був щасливий від того, що Лідочці радісно і спокійно на душі…
Мілана Лебедєва
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
