Марія Петрівна, жінка за п’ятдесят, працювала закрійником у ательє. Отримувала невелику зарплату та жила зі своїм чоловіком у маленькій кімнаті у гуртожитку.
Своєї квартири в неї ніколи не було. Дітей у них із чоловіком теж не було. Чоловік працював простим водієм і також багато не заробляв.
Останні роки Марія Петрівна потоваришувала з однією літньою клієнткою їхнього ательє. Вони, як то кажуть, знайшли один одного. Тамара Іванівна, так звали клієнтку, їй скаржилася на своє самотнє життя, а Марія Петрівна ділилася своїми численними проблемами.
То в чоловіка знову роботи немає, то із гуртожитку виселити хочуть. Власники гуртожитку постійно змінювалися і нові господарі встановлювали свої порядки.
Тамара Іванівна стала запрошувати Марію Петрівну до себе в гості та на свою дачу. Там вони їй допомагали та разом відпочивали. Так вони й товаришували кілька років.
Аж раптом Тамара Іванівна перестала виходити на зв’язок. Марія Петрівна поїхала до неї додому. Дзвонила, стукала, але ніхто не відкривав. Вона знайшла дільничного та переконала його відкрити квартиру.
Тамари Іванівни не стало. Прощання подруги змінилося радість здобуття свого житла. Нарешті можна було пожити, як усі люди живуть у окремій квартирі без спільної кухні та загального туалету. Вони переїхали в нову квартиру та стали насолоджуватися затишком окремого житла. Але Марія Петрівна знала, що у подруги залишилася дача та гараж. Їй захотілося, отримати це майно.
Сама вона претендувати на цю нерухомість не могла. Їй спала на думку знайти родичів. Вона думала, що вони їй якось віддячать за це. Подивившись листи та листівки Тамари Іванівни, вона знайшла кілька адрес та вийшла на молодшу сестру, з якою та багато років не спілкувалася. Написала їй листа про Тамару Іванівни і про спадщину, що залишилася.
Через два тижні сестра Тамари Іванівни відвідала Марію Петрівну, але вона не була налаштована дружелюбно, а навпаки, була обурена тим, що чужим людям дісталася квартира її сестри.
Вона забрала всі документи своєї сестри та пішла. Місяця за два Марія Петрівна отримала повістку до суду про визнання заповіту недійсним.
Її родичі мали всі шанси відсудити квартиру собі. Так воно, зрештою, і вийшло. Довелося Марії Петрівні повертатися до свого гуртожитку. Добре, що вона хоч кімнату за собою зберегла і весь час платила за неї.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
