– Маріє Степанівно, я ж просила не давати Сашкові смажене! – сказала я, побачивши котлету в його руках. Вона лише посміхнулася: “Це ж домашнє, Ірино!” – і я відчула, що за цією посмішкою криється виклик, який може змінити все
Я завжди намагалася тримати все під контролем, особливо коли йдеться про мого трирічного сина Сашка. Мій день розписаний по хвилинах: прогулянки в парку, тиха година, збалансоване харчування. Я вірю, що правильна їжа — запорука здоров’я, тож наша кухня ломиться від органічних продуктів: броколі, кіноа, домашній йогурт із ягодами. Для мене це не просто їжа, а спосіб життя, який я хочу передати синові.
Моя свекруха, Марія Степанівна, — справжня господиня з села. Вона пишається тим, що все готує власноруч: від масла до вареників із картоплею. Її страви — це любов, щедро приправлена вершковим маслом і домашньою сметаною. Я ж, міська дівчина, виросла на легких салатах і смузі. Наші світи зіткнулися, коли Марія Степанівна почала привозити Сашкові свої “гостинці”. Спочатку я приймала їх із посмішкою, але акуратно ховала в холодильник, щоб потім віддати сусідам.
Одного разу, коли я повернулася з прогулянки, у квартирі пахло смаженими котлетами. Я здивувалася, адже залишила для Сашка овочевий суп-пюре з гарбуза. На кухні сиділа Марія Степанівна, а Сашко, радісно посміхаючись, тримав у рученятах шматочок котлети. “Смачно!” — вигукнув він, простягаючи ручки за ще одним шматком.
— Маріє Степанівно, я ж просила не давати йому смаженого, — сказала я, намагаючись стримати роздратування. — Він ще малий для такої їжі.
Вона знизала плечима, ніби я сказала щось абсурдне.
— Ірино, це ж лише котлетка. Я трьох дітей виростила, і всі здорові, — відповіла вона з легкою посмішкою.
— Але я його мама, і я вирішую, що йому їсти, — наполягала я.
— У місті, бач, усе по-вашому, — буркнула вона. — А в селі діти так росли, і нічого.
Я стиснула губи, забрала Сашка і вийшла з кухні. Запах котлет дратував, але річ була не лише в їжі. Я відчувала, що мої правила не поважають, що мої старання сприймають як примху. Того вечора, коли Сашко заснув, я вирішила поговорити серйозно.
— Маріє Степанівно, я дуже прошу, не давайте Сашкові смажене чи солодке. Це важливо для його здоров’я, — сказала я, стараючись бути спокійною.
Вона глянула на мене, як на дитину, що вередує.
— То ти думаєш, що я не знаю, як онука годувати? — її голос став різкішим. — Я ж не чужа, Ірино.
— Я не кажу, що ви чужа. Просто я хочу, щоб ми дотримувалися моїх правил, — відповіла я.
— Якщо я не можу піклуватися про Сашка по-своєму, то краще я взагалі не приїжджатиму, — кинула вона, схопила сумку й пішла, грюкнувши дверима.
Того вечора Петро, мій чоловік, повернувся з роботи і виглядав засмученим.
— Мама подзвонила. Сказала, що ти не даєш їй бути бабусею, — тихо промовив він.
— Вона годує Сашка котлетами, хоча я просила цього не робити! — обурилася я.
— Ірино, вона ж просто хоче бути ближчою до онука, — зітхнув він. — Може, ти трохи перегинаєш?
Я відчула, як у середині закипає образа. Чому ніхто не підтримує мою позицію? Невже я маю поступитися, коли йдеться про здоров’я сина? Але заради миру в сім’ї я погодилася на компроміс. Ми поїхали до Марії Степанівни в село на вихідні. Я сподівалася, що зможемо порозумітися.
Село зустріло нас запахом свіжоскошеної трави й гудінням бджіл. Сашко бігав подвір’ям, радісно ганяючи курей, а Марія Степанівна вже гримала каструлями на кухні. Обід був справжнім бенкетом: вареники з вишнями, голубці, картопля з грибною підливою. Я помітила, як Сашко тягнеться до тарілки з варениками, политих сметаною.
— Сашко, давай краще твій супчик, — сказала я, дістаючи термос із домашньою їжею.
Марія Степанівна скривилася.
— Ірино, ну що це за супчик? Дитина в селі, нехай їсть, як усі! — вона поклала Сашкові вареник на тарілку.
Я відчула, як усе всередині стискається. Забрала Сашка за руку, посадила його в машину й поїхала додому. Петро залишився в селі, а я всю дорогу стримувала сльози. Чому так важко знайти спільну мову?
Після цього Марія Степанівна перестала приїжджати. Я чула від родичів, що вона скаржиться, мовляв, я не даю їй бачити онука. На сімейних святах вона демонстративно не розмовляла зі мною, а Сашкові приносила цукерки, які я потім тихцем викидала. Петро намагався бути посередником, але щоразу уникав серйозної розмови.
— Ірино, може, ти трохи м’якше? Це ж його бабуся, — казав він.
— А якби вона давала йому щось шкідливе? Ти б теж казав “м’якше”? — відповідала я.
Він лише зітхав і змінював тему.
Минуло пів року. Сашко ріс здоровим і активним, їв свої овочеві пюре й обожнював фруктові смузі. Але я помічала, як він іноді запитує: “А коли бабуся приїде?” Мені ставало сумно. Я уявляла, як Марія Степанівна могла б розповідати йому казки, вчити садити квіти чи показувати, як замісити тісто. Але між нами пролягла прірва.
Одного дня я отримала дзвінок від сестри Петра, Олени. Вона запропонувала організувати сімейну зустріч, щоб помирити нас із Марією Степанівною. Я погодилася, хоча й сумнівалася. Зустріч призначили в парку, де Сашко міг би гратися, а ми — поговорити.
Марія Степанівна прийшла з великим кошиком, повним домашньої випічки. Сашко радісно кинувся до неї, а вона, усміхаючись, простягнула йому печиво. Я завмерла, але помітила, що печиво було без цукру, з вівсянки й бананів.
— Ірино, я спекла це спеціально для Сашка. Без цукру, як ти любиш, — сказала вона, дивлячись мені в очі.
Я була приголомшена. Це був перший крок назустріч. Ми сіли на лавку, і вона почала розповідати, як у дитинстві годувала Петра домашніми стравами, бо в селі не було іншого вибору. Я поділилася, чому для мене так важливо здорове харчування — через мої дитячі проблеми зі здоров’ям. Вперше ми слухали одна одну.
— Маріє Степанівно, я не хочу, щоб Сашко втратив бабусю, — тихо сказала я. — Але мені важливо, щоб ми поважали мої правила.
Вона кивнула.
— Я хочу бути частиною його життя. Може, ми спробуємо разом готувати щось корисне? — запропонувала вона.
Ця розмова стала початком чогось нового. Ми почали зустрічатися частіше, і Марія Степанівна навіть навчилася готувати кіноа з овочами. Сашко був у захваті, коли ми втрьох пекли вівсяне печиво чи робили смузі. Але я все ще відчувала напругу. Що, якщо наші погляди знову розійдуться? Чи зможемо ми зберегти цей крихкий мир?
Тепер, коли я дивлюся, як Сашко грається з бабусею, я розумію, що сім’я — це не про те, хто правий. Це про те, як знайти баланс, щоб усі відчували себе почутими. Але чи правильно я роблю, поступаючись? Чи варто мені бути м’якшою, щоб зберегти стосунки, чи триматися своїх принципів, коли йдеться про здоров’я сина? А ви як думаєте?
