fbpx
життєві історії
Марії не давав спокою той факт, що саме сусідка винна у всіх її проблемах. Їй навіть в голову не приходили такі думки, що у всьому, що вона має на даний час, винна лише вона. – Мамо, мамочко! Ми так раді тебе бачити. Забери нас, будь ласка, – говорили ще зовсім маленькі синочки. Лише Оксанка розуміла всю ситуацію, вона ж то вже доросла

Марії не давав спокою той факт, що саме сусідка винна у всіх її проблемах. Їй навіть в голову не приходили такі думки, що у всьому, що вона має на даний час, винна лише вона. – Мамо, мамочко! Ми так раді тебе бачити. Забери нас, будь ласка, – говорили ще зовсім маленькі синочки. Лише Оксанка розуміла всю ситуацію, вона ж то вже доросла.

Марічка дістала старі джинси, які були їй трохи малі. Але це єдина чиста річ, не рахуючи рожевої кофти, яка теж залежалася на дальній полиці шафи. Вона не встигла випрати і прибрати, – не хотілось їй. Вона взагалі про це не думала, – їй здавалося, що у неї чисто. Навіть порожні пляшки не бентежили тридцятирічну Марічку.

Двокімнатну квартиру, що залишилася від батька, вона запустила, – не було і натяку на ремонт. Так що там ремонт: підлога брудна, посуд не митий. Поки Оксана була вдома, то хоч вона підмітала підлогу, хоча б на зародковому рівні підтримуючи чистоту. Оксана – восьмирічна дочка Марії. А ще у неї два молодших сина: Андрійко і Василько. Кілька днів тому їх нахабним чином у неї відняли органи опіки, – так вважала Марійка.

І сьогодні їй дозволили побачитися з дітьми. В інтернат вона пішла в тих самих, єдино чистих джинсах, кофті, потертому пальто і в в’язаній шапці. Швидко прошмигнула повз сусідку з третього поверху, щоб не вітатись і пробурмотіла собі під ніс: “Старуля, яка хоче все знати”.

Марія вважала, що сусідка давно на неї зуб має: то поліцію викличе, шумно, бачте у неї вдома, то сама прийде в двері стукає і виховувати починає. А що, хіба Марійка випити не має право на свої ж зароблені? Ось і дітей забрали, скоріше за все за наводкою сусідки, – принаймні, так думає Марійка.

Вона увійшла в інтернат, заздалегідь приготувавши паспорт. Працівник інтернату, зсунувши окуляри на кінчик носа, уважно подивилася документ, потім проводила відвідувачку в окрему кімнату. Ясна річ, що Марійка в цей день була “без грама”, інакше б її не пустили. Те, що до власних дітей по паспорту пропускають, це їй зовсім не подобалося, та ще ця тітка, що перевіряє, окинула її поглядом з голови до ніг, випитала, що несе з собою і перевірила солодощі, які Маруся прихопила в інтернат.

Гроші на подарунки вона заробила сама: влаштувалася в друкарню прибирати цех. Це був невеликий аванс, частину якого вона витратила на яблука і печиво.

Знявши пальто, сіла на диван. Увійшли дітлахи. Спочатку шестирічний Андрійко, слідом Оксанка, тримаючи за руку чотирирічного Василька.

Маруся хотіла посміхнутися, але посмішка вийшла якась дивна. Плакати теж не виходило. Ось коли дома “гулянка”, то і сміялася, і плакала, і сусідів “виховувала”. А зараз, як ніби зовсім інша людина перед ними сидить, ще не усвідомлюючи до кінця, що сталося.

– Мамо, мамо, – кинувся в її обійми Василько, відпустивши руку сестрички і уткнувшись головою в живіт. Мовчки підійшов Андрійко і сів поруч з матір’ю, притулившись і обхопивши її руку. Оксанка сіла з іншого боку, – притихла, перелякана. Темне волоссячко було заплетене в косичку, кінчик якої скріплений червоною. резинкою.

– Мамо, я додому хочу, – хникав молодший син, а Марійка гладила його по голові і, можливо, вперше в житті не знала, що сказати.

– Мам, коли ти нас забереш? – питав Андрійко. – Ми додому хочемо.

– А подивіться, що я вам принесла, – і Марійка потягнулася за пакетом, витягла з нього печиво і три яблука, потім дістала пачку соку.

– А нам тут теж дають яблука, – повідомив Андрій, – мам, ну коли додому? Я зараз хочу.

– Потерпи трохи, заберу я вас, – сказала Маруся і зі злістю пригадала слова сусідки, яка якось висловила їй: “Тобі не те, що лінь прибратися і роботу знайти постійну, тобі дітей своїх любити лінь. Ти ж гульки любиш більше за своїх рідненьких діточок”.

Маруся, звичайно, думала по-іншому. Вона вважала, що квартира є, робота тимчасова є, а особисте життя нікого не стосується. Всі тільки повчати хочуть, а хоч би гривнею хто допоміг.

Хлопчаки тулилися до матері, випрошуючи, щоб забрала додому. І тільки Оксанка сиділа спокійно, не кажучи ні слова. Восьмирічна худенька дівчинка серйозно стиснула губи, склавши на колінах руки.

– Ну, а ти чого мовчиш? Не ображають вас тут? – звернулася до неї мати.

– Не ображають, годують добре, іграшок багато, – тихо відповіла дівчинка.

Йдучи, Маруся обійняла хлопчаків, пообіцявши, що забере їх додому. Уже коли діти зникли за дверима і молода мати пішла до виходу, раптом вискочила Оксанка, – одна, без братів: – Мамо! – закричала вона пронизливо і побігла за Марусею. Потім різко зупинилася за крок від матері і тепер уже тихо запитала: – Ти коли ще прийдеш?

Маруся розгубилася, немов застали зненацька. Вона думала, дочка попросить забрати додому, скаже, що нудьгує, а дівчинка запитала зовсім інше: “Ти коли ще прийдеш?”

Маруся знизала плечима: – Як дозволять, так і прийду до вас.

Оксанка різко розвернулася і побігла назад.

Марусі захотілося скоріше вийти на вулицю. Побачивши першу-ліпшу лавку, сіла на неї, намагаючись осмислити те, що сталося. Вона раптом усвідомила, що різниця між проханням хлопчаків, забрати їх додому і питанням дочки – величезна, як прірва. Оксана вже розуміла, що додому вони можуть і не повернутися, тому і запитала, коли мати прийде знову. Мабуть, це була єдина можливість тепер побачитися з матір’ю, нехай навіть такою недолугою як Маруся.

Вона сиділа на лавці, дивилася на розкидане в алеї листя; накрапав холодний дощ. Вона думала про те, що дітей у неї відняли несправедливо. І ще думала, що постарається виконати всі вимоги органів опіки, щоб з’явився шанс повернути дітей додому.

Вона стояла під дощем, обхопивши себе руками. Обличчя вже було зовсім мокрим, – і незрозуміло, від сліз чи дощу.

***

Нехай ця розповідь буде присвячена тим матерям, які на роздоріжжі, у яких є ще шанс бути зі своїми дітьми і полюбити їх, нарешті, так, щоб коли-небудь в День матері вони з вдячністю привітали її, сказавши, як їм з нею добре.

Автор: Тетяна Вікторова

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page

facebook