У валізу летіло все підряд: дві шовкові сукні, що так і пролежали в шафі, подаровані мамою прикраси, ну куди їх одягати, хіба що на роботу, але там форма, навіщо? Два комплекти постелі, чоловік сказав залишити до кращих часів, навіщо, якщо є стареньке, а це може до весілля дочки долежить, приданим буде…
Марта стояла дивлячись в розкритий чемодан і плакала, стільки надій вона пов’язувала з цією поїздкою, а що на ділі отримала?
Два роки вона практично не бачила доньку, чоловік в ті тижні, що приїжджав з важкої роботи на відпочинок економив буквально на всьому, відносячи чесно зароблені в банк на книжку.
Будиночок на дві сім’ї, що зняли вони з Андрієм, виявився для неї порожнім і незатишним, з сусідкою Анною Михайлівною спільну мову молода жінка так і не знайшла, а більше вона тут ні з ким не познайомилася, хіба що з колегою своєю Дариною, з якої вони працювали позмінно офіціантками в ресторані при готелі аеропорту. Але та була молода, легковажна, та й коли їм дружити раз змінюють один одного…
Марта сіла на ліжко, голова йшла обертом, в скронях стукало, залишалася лише одна зміна до від’їзду додому, а потім вона подасть на розлучення, знайде нормальну роботу за фахом, а вчилася вона на хіміка – технолога, забере доньку від батьків і заживе нормальним життям. Тільки ось без нього…
– П’ятий столик ще не обслужений, восьмий – салат і чай з тістечками, я тобі все написала в блокноті, – Дашка спішно зняла форму, одягалася в приталене шовкове плаття, і стояла біля дзеркала поправляючи макіяж.
-Ти куди така красива? – не втрималася Марта.
-На побачення, вчора познайомилася тут з клієнтом, Олександр Аркадійович, ну що так дивишся, сама то при чоловікові, а мені особисте життя якось влаштовувати треба, може підміниш завтра?
– Не можу, додому їду.
– Точно вирішила так? І все таки подумай, хороша людина твій Андрій, для сім’ї намагається, мені б такого …
– А забирай! – Марта якось криво посміхнулася, пов’язала фартух і вийшла в зал.
– З жиру ти Марта скаженієш, – сказала Дарина в слід, але та вже не чула.
***
– Марта! – почула раптом жінка знайомий чоловічий голос.
Обернулася.
– Антон! Яким вітром?
– Ось додому лечу, а ти зовсім не змінилася, – з посмішкою сказав чоловік.
– Скажеш теж, не змінилася… що замовляти будеш? – запитала жінка згадавши про свої прямі обов’язки.
– Чай, замерз поки їхав, рук зовсім не відчуваю.
– Добре. Зараз принесу.
До чаю вона поклала щедро посипані цукровою пудрою пончики, як він любив в ті далекі студентські часи.
Антон… а він і не змінився зовсім, все ті ж в зелену іскорку блакитні очі, підборіддя з милою ямкою, хвилясте русяве волосся. А десь в батьківській квартирі на самій верхній полиці шафи Марта зберігає всі його листи і вірші, присвячені їй.
Рейс Антона затримувався, чоловік просидів пів дня у ресторані, чай змінили напої міцніше. А перед виходом він міцно стиснув її руки в своїх і сказав:
– Поїхали зі мною, ну що ти тут забула.
– Я заміжня.
– За доброю людиною?
– За прекрасним, Антон, тобі пора, запізнишся.
Її відволік новий відвідувач, поки приймала замовлення Антона і сліду не було, лише дипломат залишився на колишньому місці. Марта підбігла до вікна – по пустельній, занесеній снігом дорозі він йшов похитуючись, в розхристаному пальто до автобусної зупинки, а потім раптом послизнувся і впав. Годинники повільно наближалися до восьми, адже він запізниться на літак!
Нашвидку накинувши на плечі шаль жінка вискочила на вулицю підхопивши на ходу речі. Мороз міцнішав, сковував рухи, але вона добігла, допомогла піднятися, вручила дипломат …
– Марто, спасибі тобі… за все…
– Іди, запізнишся ж…
Як дійшла назад вона не пам’ятала, пам’ятала, що було тільки дуже холодно, зуб на зуб не попадав, не допоміг гарячий чай, відпросившись за п’ятнадцять хвилин до кінця зміни, Марта поїхала додому.
Раптом їй стало нестерпно жарко, захотілося спати, відкривши навстіж вікна вона провалилася в глибокий сон…
Їй снилося їх з Андрієм весілля, щасливі батьки, гості. Голосно звучала музика, вона, Марта пішла танцювати з подружками.
– Ех, Марто, яка ж ти щаслива, за хорошу людину заміж вийшла… цінуй! – сказала одна з них.
А потім в сон увірвалися чужі голоси, один з яких явно належав її Андрію.
– Як вона, лікарю?
– Краще, температура нормалізувалася, але я рекомендую залишити її ще на тиждень під наше спостереження.
– Звичайно…
Марта відкрила очі, вона була в лікарняній палаті, поруч з її ліжком стояв її чоловік з букетом квітів в одній руці і пакетом з фруктами в інший.
– Андрій.., – прошепотіла вона.
– Привіт, кохана, як себе почуваєш?
– Ти ж на роботі.
– Я приїхав, як тільки дізнався, що ж ти себе не бережеш? – стурбовано сказав чоловік.
Він присів поруч з ліжком на табурет, викладаючи фрукти в глибоку тарілку на тумбочці.
– Ось, їж, свіжі.
– Ну навіщо ти витратився?
– Марто, запам’ятай раз і назавжди, мені для тебе нічого не шкода, і якщо щось не так було… ти вибач. Я ж як краще хочу – щоб ми повернулися не до батьків, а в свою квартиру, забрали доньку, зробили ремонт, а потім і машину візьмемо. Все у нас, як у людей буде. Я бачив валізу … Марто, не їдь, залишилося зовсім небагато – пів місяця, а потім я звільнюся і поїдемо…
– Андрійку, хороший ти у мене, це ти мене вибач…
Літак, набираючи швидкість відірвався від землі, в будинку дочка, яка чекає їх з нетерпінням, і нова чиста сторінка їхнього сімейного життя, вже вчотирьох…
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – mamadu
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
