— Марто, це ж її вік, ти перебільшуєш, — сказав мені Павло, відвертаючись. Але коли по квартирі розповзається стійкий старечий запах, а твій син соромиться приводити друзів, про яке перебільшення може йтися? Я мушу щось вирішити
Я добре усвідомлювала, що настане той час, коли ми муситимемо забрати маму чоловіка із її дому до себе. І ось цей момент настав. Наша старша донька вже розпочала своє доросле життя. Молодший син ще з нами. Але після року спільного проживання під одним дахом, я щиро хочу, щоб вона повернулася у свій будинок. Ну якщо не зараз, то після зими так точно…
Моя свекруха, Марія Степанівна, завжди ставилася до мене з великою теплотою. Ми не мешкали разом, але бачилися доволі часто. Коли вона була ще повною сил, то сама доглядала за подвір’ям, і на її великому городі все необхідне було вирощене власними руками.
Ми завжди привозили їй із міста різні смаколики, які важко знайти у їхній місцевості, а назад додому везли повний багажник свіжих, неймовірно ароматних гостинців: домашні яйця, справжнє масло, а влітку ще й відбірні овочі та фрукти прямо з грядки.
Марія Степанівна пережила велику втрату двадцять п’ять років тому, коли не стало її рідної сестри, яка мала проблеми зі здоров’ям. Ця втрата була для неї важкою. Тому всю свою ніжність і турботу, що могла б віддати сестрі, вона перенесла на свого сина, мого чоловіка Павла, і на наших спільних дітей.
Усі літні канікули наша дітвора проводила саме в бабусиному будинку. Свекруха готувала неймовірні сирники, а малеча сиділа на ґанку старенької хати і ласувала ними, запиваючи свіжим молоком.
Ех, яке ж безтурботне життя було тоді…
Тому я завжди знала, що настане день, коли Марія Степанівна потребуватиме нашої постійної підтримки та догляду.
Наша старша донька Марта вже вийшла заміж і має власну оселю. Молодший син, Андрій, поки живе з нами.
Ми маємо простору чотирикімнатну квартиру. І ось потреба забрати маму до себе збіглася з важкими часами і ситуацією в Україні.
Іншого виходу просто не було. Я приготувала для Марії Степанівни кімнату, що раніше належала доньці, і почала чекати на її переїзд.
Спершу Павло привіз частину її найбільш потрібних речей. Мене одразу насторожив їх специфічний запах, але я ретельно випрала все, використовуючи багато кондиціонеру для білизни з насиченим квітковим ароматом.
Усе висушила і акуратно розклала у великій шафі в її кімнаті.
За тиждень чоловік привіз і свою маму.
Ми допомогли їй прийняти душ, переодягнули у свіжий, приємно пахучий одяг, але неприємна особливість усе одно відчувалася.
Я не можу зрозуміти, звідки, але цей особливий, нудотний запах старечого тіла, поширився по всій нашій квартирі.
Син Андрій став соромитися приводити додому своїх однокласників. Мені також ніяково, коли приходять мої колеги чи близькі подруги.
Я намагалася поговорити з Павлом. Його часто немає вдома через роботу. Та й чоловіки, здається, менш чутливі до таких речей.
— Павле, я хочу поговорити з тобою про твою маму — якось почала я розмову, коли ми ввечері дивилися телевізор.
— Що сталося, люба? Вона щось тобі сказала? — він перевів погляд з екрана на мене.
— Ні, нічого такого, вона чудова жінка, ти ж знаєш, я її дуже люблю. Але… — я завагалася, шукаючи потрібні слова.
— Але що? Кажи прямо, Марто.
— Але мені важко звикнути до її запаху. Він усюди. І діти теж це помічають. Андрій уже не запрошує додому друзів, він соромиться.
Павло зітхнув, вимкнув звук на пульті і поклав його поруч.
— Марто, це ж її вік. Вона стара людина, ти маєш це зрозуміти. Це природно. Я не відчуваю цього так сильно, як ти кажеш. Може, ти просто перебільшуєш?
— Ні, я не перебільшую! Ти просто більшість часу на роботі, а я тут цілодобово. Я постійно провітрюю, використовую ароматизатори, але нічого не допомагає. Це… це запах старості.
— І що ти пропонуєш? Виставити її назад у село під обстріли? Ти хоч розумієш, що ти кажеш?
— Звісно, ні! Але, можливо, ми можемо поговорити з лікарем? Чи є якісь засоби, щоб зменшити це? Я справді не знаю, що робити. Мені некомфортно, і я бачу, що це впливає на нашу сімейну атмосферу.
Наступного дня я знову спробувала поговорити з Марією Степанівною, але не прямо про запах, а про її здоров’я та самопочуття.
— Маріє Степанівно, може, вам було б краще знову пройти повне обстеження? — запитала я, наливаючи нам чай.
— Навіщо, дитино? Я себе чудово почуваю! Я ж не хвора, слава Богу. Просто старію, це все.
— Ну, просто для профілактики. Може, є якісь нові вітаміни, чи щось для кращого сну? — наполягала я.
— Ой, Марто, залиш ці міські вигадки. Мої найкращі вітаміни — це свіже повітря і твої онуки. А ти постійно ці вікна відкриваєш, я вже замерзаю в цій кімнаті, — вона злегка поскаржилася.
Я зрозуміла, що прямо просити її про частіший душ або зміну білизни не можна. Це може її образити, а я не хочу завдавати їй болю. Вона добра до нас. Вона навіть може приготувати нам обід, і скажу чесно, її борщ та вареники — це справжній витвір мистецтва. Але все псує цей постійний, відчутний аромат. Я не знаю, як із ним боротися ефективно.
Навіть наша донька Марта, коли приїжджає в гості, якось не так часто залишається ночувати, як раніше. Вона завжди знаходить привід поїхати додому.
Якось ми сиділи з моєю подругою Катериною на кухні. Я вже відкрила всі вікна, поставила свічки з ароматом цитрусу, але все одно відчувала напругу.
— Марто, я не буду питати, ти сама знаєш, що я маю на увазі, — обережно почала Катерина, попиваючи каву.
Я кивнула, розуміючи без слів.
— Я не знаю, Катю. Я пробувала все. Ми купили їй новий одяг, я її кімнату прибираю щодня, провітрюю постійно. Це не від бруду, розумієш? Це… це щось інше. Це вік.
— Моя бабуся теж мала таке. Моя мама тоді з нею впоралася, — сказала Катерина. — Вона купила їй спеціальний гель для душу, який добре нейтралізує запахи, і додавала у прання трохи оцту, щоб видалити старий запах з тканин. Але головне — це щоденний легкий душ. Або хоча б обтирання. Їй треба це робити частіше, ніж вона звикла. Може, поговорити з нею, що це для її ж здоров’я?
— Я боюся її образити. Вона така чутлива. І я ж її люблю, як рідну. Вона стільки зробила для наших дітей, — мені стало сумно від думки про те, що вона може подумати, що ми її відштовхуємо.
Через кілька днів я знайшла в інтернеті інформацію про особливості гігієни літніх людей. Я дізналася про спеціальні засоби, які можуть допомогти. І вирішила діяти.
— Маріє Степанівно, я купила вам новий, дуже дорогий і гарний крем для тіла і гель для душу, — сказала я, простягаючи їй пакунок. — Вони мають дуже гарний запах, і вони дуже корисні для шкіри в нашому віці, щоб вона не пересихала. Я думаю, вони вам сподобаються.
— Ой, Марто, ну навіщо ти витрачаєш гроші? Мені й моє старе мило добре, — сказала вона, але пакунок взяла.
— Нічого, мамо, це подарунок. А ще, я прочитала, що лікарі радять людям вашого віку приймати душ щодня, щоб шкіра краще дихала. Просто так, для профілактики. Можна, я вам сьогодні допоможу?
Вона подивилася на мене трохи здивовано, але потім усміхнулася.
— Ну добре, якщо тобі так хочеться. Але не треба мені допомагати, я ще сама впораюся!
Наші стосунки від цього не змінилися. Вона все так само добра і привітна. Але я помітила, що користуватися новим гелем вона стала не надто регулярно. Аромат, хоч і став менш насиченим, але все одно відчувається.
Якби моя воля, я б зараз відправила її назад у село. Я знаю, що вона дуже сумує за своїм будинком, за своїм садом. Вона в нас так довго. Може, їй і справді було б спокійніше у звичній обстановці, коли ситуація трохи заспокоїлася? Вона могла б там почуватися справжньою господинею, а не гостею, якій увесь час доводиться до чогось пристосовуватися. Звичайно, ми б їй допомагали постійно.
Я стою перед цим непростим вибором: наш домашній комфорт та мій спокій, чи її почуття і безпека. Можливо, я егоїстка, але я втомилася від цієї ситуації.
А як би ви вчинили на моєму місці? Як ви боретеся з такими ситуаціями у своєму житті?
