fbpx
життєві історії
Маруся намагалася триматися. Все жартувала. Що скоро літо. І вони поїдуть на човні. Будуть на тому березі гриби і брусницю збирати. Картопельку запечуть. Хліба посмажать. І в саду справ повно. Два дні провів у забутті, а потім раптом відкрив очі і чітко так проказав: – Через тиждень, як мене не стане, прийде до дверей, Маруся, білий кіт. Впусти його, він щастя принесе

Кіт не міг дзвонити в двері! Однак дзвінок пролунав, вона могла в цьому заприсягтися! Побігла відчиняти, не питаючи. Нікого. І тут погляд ковзнув вниз. Всередині все похололо, сильно забилося серце. Так не буває. Або буває?

А вона думала, що Ваня марить. Потім порахувала: якраз сім днів минуло. Значить, правда. Відчинила двері ширше, не наважуючись взяти тварину на руки. Кіт швидко прошмигнув всередину. І бігом у вітальню. Ліг в улюблене крісло-гойдалку чоловіка в ту ж мить заснув. А Маруся так і продовжувала стояти, притискаючи до себе кухонний рушник і витираючи сльози…

Вона весь тиждень проридала. На роботі взяла відпустку без утримання. Не могла навіть на вулицю вийти – ноги не тримали.

Коханий чоловік Іван, з яким вони з дитячого садка разом були, раптом сильно захворів. Здоровий, під два метри, веселун, у якого в руках все йде на лад. Ніколи навіть застудою не хворів. А тут раз – і надії немає. За кілька місяців – все…

Чоловік менше 50 кг під кінець важив. Маруся намагалася триматися. Все жартувала. Що скоро літо. І вони поїдуть на човні. Будуть на тому березі гриби і брусницю збирати. Картопельку запечуть. Хліба посмажать. І в саду справ повно.

Іван слухав і кивав. Немов погоджувався. Ручки у нього зовсім худенькі стали, слабкі. Ледве торкнувся її долоні і прошепотів:

– Як же ти… Без мене-то. Треба придумати щось. Треба ж тебе берегти! Маленька ти моя, – Іван судорожно почав кашляти.

– Ну що ти, милий, лежи, не можна тобі хвилюватися! Яка ж я маленька? Мені вже 48 років! – схлипнула Маруся.

– Не вже, а ще! – спробував посміхнутися чоловік.

Він такий був. Добряк з гумором.

Два дні провів у забутті, а потім раптом відкрив очі і чітко так проказав:

– Через тиждень, як мене не стане, прийде до дверей, Маруся, білий кіт. Впусти його, він щастя принесе. Скоро ти радіти будеш!

– Ваня! Ти чого таке говориш? Як не стане? Іванко, я не можу без тебе! – заплакала жінка.

Сама вирішила – чоловік марив. До вечора пішов від неї.

Дітей у пари не було. І бідна жінка місця собі не знаходила. І ось пролунав той дзвінок у двері…

Дивлячись на білого кота, Маруся не могла зрозуміти: чи то випадковість, чи то чоловік щось знав? З майбутнього? Але як?

Кіт прокинувся. Вона боязко присіла поруч. На бездомного не схожий. Доглянутий, білосніжний. І чи то їй привиділося, чи то правда – здалося, що кіт очима та звичками на чоловіка її походить.

Пішла на кухню, у неї там кисіль варився. Кіт нестямно заволав. Вона йому мисочку налила. Іван теж дуже кисіль любив. Кіт все до останньої краплі вилизав.

– Ти ба… Кисіль, – тільки й прошепотіла жінка.

Так кіт отримав ім’я. Маруся не добре себе почувала останнім часом. І в ту ніч, першу, коли кіт прийшов, вона раптом прокинулася серед ночі і зрозуміла – нема чим дихати. Немов тягар якийсь. Судорожно стала хапати губами повітря, намагаючись дотягтися до телефону, щоб швидку викликати. Та не змогла. Тільки безсило сповзла на підлогу.

Останнє, що запам’ятала – Кисіль, який швидко підбігає до неї і заповзає по руці.

Коли відкрила очі, навколо вирував ранок. Сонячні зайчики стрибали по стінах, наздоганяючи один одного.

Нічого не боліло. А в вухо радісно тикався кіт.

Він її не раз ще виручав.

Одного разу Маруся двері не закрила, коли доріжки прала. Все одно ж в магазин йти. І раптом ті розчинилися і мужик ввалюється. По виду – неадекватний, очі дикі. І на неї йде. Вона тільки охнула. А зі стінки в коридорі, де шапки лежать, Кисіль стрибнув. Непроханого гостю майже на плече, кігті випустив. Той завив, кота скинув та бігти.

Або, коли в черговий раз згадавши чоловіка, жінка заснула, а на плиті чайник, та рушник зверху впав. Кіт розбудив, коли вся кухня в диму була. Нявчав так несамовито.

Маруся йому шлею купила. І гуляла з ним. Поступово заспокоювалася. Її душа сприймала Киселя не як тварина. А як посланника від улюбленого Іванка.

Літнім вечором гуляли в парку. Пізно вже було. Але Кисіль її прямо наполегливо тягнув туди погуляти. І тут на лавці Маруся побачила хлопчика років 10. Він сидів і дивився в одну точку. І такий сум був в цій маленькій фігурці, що жінка не витримала, зупинилася. Хлопчик плакав. Але побачивши її, витер очі і швидко відвернувся.

Вона поруч на лавочку присіла. Думала, як розмову почати. Раптом допомога потрібна?

І тут Кисіль, зіскочивши з її колін, підійшов до дитини. Замурчав, став об руку тертися. Хлопчик підняв очі.

Сині, нещасні. І боязко погладив кота. А той його все за шию обіймав.

Розговорилися вони. Малий пояснив, що з притулку втік. Не може там бути. Хоче додому. А дому немає. І мами з татом теж більше немає. Вогонь – і все. Він вибрався. Точніше, батько виштовхав в останню мить.

Маруся себе в цю мить жаліти перестала. Посунулася до хлопчика, стала гладити його по голові, розповідати про чоловіка, про себе, про кота.

Потім сказала, що проведе його – шукають же напевно.

І біля самих воріт раптом схаменулася, запитала:

– Як тебе звати?

– Іванко, – просто відповіла дитина.

З ранку Маруся вже у керівництва була. Стала пояснювати, що зарплата у неї висока, квартира чотирикімнатна, дача. Якщо треба – шлюб оформить. Маруся навіть з сусідом на цю тему вже поговорила, той пообіцяв допомогти з фіктивним шлюбом, якщо потреба виникне. Якщо не можна усиновити – вона може і під опіку взяти. Її, правда, попередили – дитина важка, неконтактна, є маленькі дітки, тож якщо вона хоче, можна їх взяти.

– Ні. Мені Іванка треба, – тільки й відповіла вона.

І попросила хлопчика відвідати. Він в ігровій біля вікна стояв. Маруся зайшла. З собою у неї булочки були з корицею. А в горлі комок, навіть покликати не змогла. Тільки Іванко немов щось відчув – обернувся. І така радість спалахнула в очах!

– Здрастуйте, тьотю! А ви як у нас? А де кіт? – підбіг.

– Я… до тебе, Іванку. Ось, приходила до директора. Іванку, ти у мене жити хочеш? Я знаю, маму ніхто не замінить. Чужа тітка я. Але… Тобі добре буде, обіцяю. Дитина не повинна жити в дитбудинку. Кожного повинні забрати додому. Щоб у всіх дітей з’явилися мами і тата. Тому що найголовніше в житті – це сім’я і дім. Місце, де тебе чекають! Іванку, я тебе завжди чекати буду! – витираючи сльози, прошепотіла Маруся.

– Правда? Ви мене правда заберете? Додому? – ахнув хлопчик.

Маруся документи оформила необхідні. Незабаром Іванко переступив поріг її квартири. До нього назустріч вибіг Кисіль. Хлопчик підхопив його на руки, уткнувся в шовковисту шерсть.

Маруся метушилася, на стіл накривала. І довго сиділа біля ліжка, де неспокійно спав хлопчик.

Пройшов місяць, і Іванка стало не впізнати. Він перестав здригатися, кричати уві сні. Її називав «тітка Марійка». І вечорами, коли разом дивилися фільми, все тримав за руку. А ще ніяковіючи, просив йому почитати перед сном. Знайомі плечима знизували: навіщо це їй? Жила б для себе.

Вони не розуміли, що вперше після того, як чоловіка не стало, вона жити почала. У неї були хлопчик і кіт. Улюблені.

Того вечора Ваня у дворі на велосипеді катався, та не втримав рівновагу, за камінь запнувся. Маруся вибігла до нього. І тут хлопчик, сидячи на землі і простягаючи до неї руки, раптом крикнув:

– Мамо! Мамочко!

Маруся обняла його. І ласкаво зашепотіла, що зараз все пройде. І трохи голосніше сказала:

– Все пройде, Іванку, синочок! Мама поруч!

А зверху, з вікна, спостерігав за ними з підвіконня кіт Кисіль…

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page

facebook