– Марусю, а скільки твоєму сину?, – запитала я жінку на майданчику. – Ой, та скоро п’ять святкуватимемо. Час так швидко летить. Ніби тільки-тільки згорточок додому принесла, а тут на тобі – 5 рочків! – Я прийшла додому і не могла заспокоїтись. Ця схожість з моїм чоловіком, – родинка і вік збігся. Я не могла змовчати тому ввечері підняла цю тему з Петром, а потім і з самою Марусею. Таки це виявилося правдою
Це мав бути звичайний, спокійний день. Я сиділа на лавці біля дитячого майданчика, тримаючи в руках теплу каву. Мій син, маленький Назар, весело гасав з іншими дітьми, а я перекидалася фразами із сусідкою Марусею, мамою хлопчика Павлика. Ми часто зустрічалися тут, ділилися буденними історіями, пліткували про новини в селищі. Із цим місцем у мене були лише теплі спогади – до того самого моменту.
Того дня я побачила дещо, що перевернуло мій світ.
Маруся якраз нахилилася, щоб зав’язати Павликові шнурівки. І тоді… я помітила його очі. Величезні, карі, з ледь помітною родимкою під лівим. Такі ж, як у мого чоловіка, Петра.
Все всередині стиснулося. Немовби з пам’яті виринули дрібні деталі, які я раніше ігнорувала: як Петро тепло посміхався, вітаючи Марусю, як уникав погляду, коли я запитувала, чому він затримується після роботи. І тепер ця схожість… Вона була надто очевидною.
Я відчула, як долоні спітніли, а каву тримати стало важко. Дихати – ще важче.
– Марусю… – мій голос здригнувся. – Павлик такий… гарненький хлопчик. А скільки йому зараз?
Вона усміхнулася, не підозрюючи нічого.
– О, скоро буде п’ять. Росте не по днях. А твій Назарчик теж змінився! Весь у тата, правда?
Від цих слів у мене потемніло перед очима. П’ять років… Це майже збігалося з тим часом, коли Петро повернувся додому після «відрядження» в сусіднє місто.
Я вдихнула повітря, намагаючись зберегти спокій, але з кожною хвилиною підозри розросталися.
Ввечері, коли Назар вже спав, а в домі панувала тиша, я більше не могла тримати все в собі. Петро сидів на кухні, читаючи новини в телефоні, коли я увійшла.
– Петре, – я зупинилася біля столу. – Нам треба поговорити.
Він підняв голову, здивовано глянувши на мене.
– Щось сталося? Назар у порядку?
– Так, з Назаром все гаразд. Це… про Марусю.
Його обличчя різко змінилося. Він опустив очі.
– Що з нею?
– Павлик… Він дуже схожий на тебе. Я хочу почути правду.
Настала напружена тиша. Він відвів погляд, ковтаючи слину. Я бачила, як він бореться з собою, але мовчати далі було неможливо.
– Це правда? – повторила я, голос здригнувся.
Петро опустив голову.
– Так, Олено. Я… я зробив помилку. Це сталося давно. Ти була при надії Назарчиком, у нас тоді були складні часи, суперечки. Я… не знаю, що на мене найшло. Але це лише раз. І… я не знав, що Павлик мій. Маруся ніколи не говорила.
– Лише раз? І це виправдовує, Петре? Як ти міг?
– Я шкодую. Справді. Це був не красивий вчинок. Я… я люблю тебе, Олено. Я б ніколи не хотів тебе втратити.
Я тремтіла від люті.
– Втратити? А як же наша сім’я? Як мені тепер дивитися на тебе? Як вірити тобі після цього?
Він мовчав. Здавалося, йому нічого було сказати.
Наступного дня я вирішила, що мушу почути правду від самої Марусі. Я запросила її на каву, серце калатало, але я трималася.
– Марусю, – почала я, коли вона лише зробила перший ковток чаю. – Скажи мені чесно, Павлик – син Петра?
Вона різко відставила чашку, її очі розширилися.
– Олено, я… Чому ти так думаєш?
– Бо він копія мого чоловіка. І тому, що Петро вже зізнався.
Вона опустила голову, сльози блиснули в її очах.
– Це правда. Але я не хотіла руйнувати вашу сім’ю. Це було один раз, і я думала, що зможу впоратися сама.
– Впоратися? – голос мій затремтів. – Це стосувалося не лише тебе! Це стосувалося мене, нашого Назарчика! Як ти могла?
Вона заплакала.
– Пробач, Олено. Я справді шкодую.
Я мовчала, відчуваючи, як серце болить сильніше.
Минуло кілька тижнів. Я досі не знала, як вчинити. Петро щиро намагався загладити свою провину: приходив додому раніше, більше часу проводив із Назарчиком. Але чи можна це пробачити?
Запитання, яке не давало мені спокою:
– Чи можна пробачити те, що сталася лише один раз?
– Чи варто руйнувати сім’ю через минулі помилки?
– Як жити з людиною, яка одного разу втратила твою довіру?
А як би вчинили ви?
