— Марино, ти що, не можеш нормально вечерю приготувати після роботи? Я ж весь день на ногах! — вигукнув Анатолій, кидаючи сумку на підлогу й падаючи на диван. Я стояла біля раковини з брудним посудом, відчуваючи, як втома від аптеки й безкінечного тягаря дому тисне на мене, ніби я не дружина, а наймана прислуга в своєму ж шлюбі. Аж тут згадала слова свекрухи — і зрозуміла, що валізка може стати моїм рятівним колом
Анатолій увірвався в моє життя, наче теплий літній вихор, коли я й не сподівалася. Я завжди була дівчиною з чітким планом: навчання, стабільна робота, тихе, передбачуване майбутнє. Аж тут – випадкова вечірка з друзями, і весь мій світ перевертається з ніг на голову. За три місяці від першого іскристого погляду до обручки на пальці. То було не просто кохання – то справжній вихор емоцій, від якого досі серце калатає.
Я пам’ятаю той вечір так яскраво, ніби він стався учора. Ми з подругою Іриною заскочили на невеличкі посиденьки до знайомих. Я не фанатка галасних компаній – воліла затишні вечори з книгою чи улюбленим серіалом. Але Ірина вмовила: «Ну ж бо, Марино, хоч раз відпусти себе!». І ось я стою біля вікна з склянкою компоту в руці, а він – високий, з тією посмішкою, що розтоплює лід, – підходить і кидає:
— Ти тут єдина, хто не намагається перекричати всіх інших. Як це – бути островом спокою в океані шуму?
Я розсміялася – щиро, без фальші. Його жарт розігнав мою нудьгу, і ми заговорили. Анатолій ділився історіями з роботи – він викладав інформатику в школі, – і кожна з них лунала як захопливий пригодницький трилер. Не красунчик з обкладинки, але з тією харизмою, що чіпляє за живе. Тієї ночі ми базікали до самого світанку, забувши про решту світу.
Наступні тижні пролетіли в справжньому романтичному шаленстві. Кав’ярні з гарячим латте, прогулянки парками, де він раптом хапав мене за руку і шепотів: «Ти – моя натхненниця, Марино». Я розпливалася від щастя. Подруги дивувалися: «Ти ж така розважлива!». А я думала: нарешті життя засяяло всіма барвами. Коли він став на коліна на тій паркановій лавці – з букетом диких квітів і тремтячим голосом, – я сказала «так» без вагань.
Шлюб наш минув стрімко, як уся наша історія. Церемонія – скромна, тепла: родина, друзі, моє біле плаття й клятви на вічні часи. Перший місяць – суцільний медовий туман. Я повернулася до аптеки, де роздавала рецепти й добрі поради, а Анатолій бурмотів: «Разом ми гори звернемо». Навіть те, що замість мрії про закордонну відпустку ми рвонули на тиждень до родичів біля озера, не затьмарило настрою. «Треба ж копити на окрему хату, – пояснював він. – Життя – не романтична комедія». Я погоджувалася. Здавалося, логічно.
Зі свекрухою, Оксаною Василівною, ми злилися, як рідні. Вона старша за мене на чверть століття, але поводилася легко, по-дружньому. Ми мінялися рецептами борщів і вареників, сперечалися про свіжі серіали й разом тинялися ярмарками. У неї той самий хист до затишку: м’які пледи, ароматні свічки, полиці, заставлені книгами. Вона миттю стала моєю найближчою співрозмовницею.
Я відчувала, що їй самотньо. Нещодавно розлучилася з чоловіком – батьком Анатолія. Він переконував: «Батько – порядна людина, маму просто закинуло». Я не копирсалася в їхніх справах, поважаючи кордони. Але бачила: Оксані Василфівні бракувало того, хто просто вислухає без докорів.
Медовий місяць згас, і буденність навалилася, як снігова лавина. Анатолій повертався з уроків виснаженим до краю. «Ці школярі – повний треш, – нитив він, – голова тріщить». І валився в крісло перед телевізором. А я, після довгої зміни в аптеці, летіла на кухню: вечеря, прання, пилосос. Спочатку ковтала: «Він же вчитель – то ж святе». Але коли аптека розширилася й я взялася за повний день, терпець уривався.
Він почав бурчати: «Вечеря не на столі? А я ж на ногах весь день!». Навіть пальцем не ворухне, щоб допомогти. Я жадала партнерства, а мала роль покоївки. Ми лаялися не раз. Одного разу через те, що він «забув» про продукти, і я гасала в магазин по темряві. «Я не твоя прислуга!» – викрикнула я. Він знизав плечима: «То й що? Кожен нехай робить своє».
Того золотавого осіннього вечора я не стрималася. Анатолій знову розлігся на канапі, гортаючи фід у телефоні, поки я шкрябала посуд після їжі. «Чому ти мені не допомагаєш? – не стрималася я. – Я ж не одна тут живу!» Він відмахнувся: «Марино, не вали на мене. Я ж гроші приношу, а ти в аптеці відсидиш – і впораєшся».
Я схопила ключі й рвонула до Оксани Василівни. Треба було вилити душу, аби не розлетітися на шматки. Вона зустріла з гарячим чаєм і свіжими пиріжками, ніби передчувала. Ми вмостилися на кухні, і слова полилися рікою.
— Щось гризе? – спитала вона лагідно, заглядаючи в очі.
Я розридалася. Викинула все: сварки, його апатію, те, як я почуваюся самотньою в нашому «ми». Оксана слухала мовчки, не встрягаючи. А потім зітхнула й мовила:
— Слухай, доню, я таке вже проживала. З його татом.
Я отетеріла. Вона майже ніколи не торкалася тієї теми.
— Розкажіть, якщо не важко, – видихнула я.
Вона кивнула, підливаючи чаю.
— Двадцять літ разом. Спочатку – феєрія: романтика, мрії. А далі… він перестав мене бачити. Робота, рибалка з приятелями, пінне – і байдужість до дому. Я все тягла: контора в бухгалтерії, діти, город. А він? Розкидав шкарлупки й нив. Одного дня дізналася про бабу якусь. Не стерпіла. Зібрала сумку, грюкнула дверима – і все. Без сліз. Бо усвідомила: життя надто коротке, щоб гнити з тим, хто тебе не вартує.
Я витріщилася на неї.
— І як ви… перебули це?
— Легко, як пір’їнка, – всміхнулася вона. – Спочатку лячно, але згодом – свобода! Подруги, хобі. Краще самій, ніж з таким. А ти, Марино, замислися: чи вартує він твоєї сили? Якщо не міняється – не тримайся за привид.
Ми базікали до півночі, регочучи над старими байками. Я поїхала додому спокійнішою, але з іскрою сумніву.
Далі я пильно стежила за нами. Анатолій не еволюціонував: дім, тарілка, екран – і баньки. Я пробувала м’яко: «Давай удвох варити вечерю? Чи пилососити?». Обіцяв – і забував. Я крутила в голові її фразу: «Без сліз». І міркувала: а якщо й я так? Якщо то не крах, а старт?
Два тижні злинули. Я засиджувалася в аптеці – розширення вимагало рук. Дома – той самий фарс. Одного вечора, коли він кинув брудний посуд і зник у ванній, щось тріснуло всередині. Я попленталася до спальні, витягла валізу з-під матраца. Почала пакувати: сукні, тюбики крему, улюблені романи. Кістки тремтіли, але душа – рівна, як озеро.
Анатолій увірвався, угледів і охнув:
— Ти що затіяєш?
Я підвела очі.
— Збираюся. Більше не витримаю такого.
Він хихикнув кволо.
— Жартуєш? Через якусь миску?
— Не через миску, Толю. Через усе. Ти не соратник, а гість у моєму житті. Я виснажилася тягти нас удвох.
Він намагався сперечатися: «Я ж тебе кохаю! Просто завалений!». Та я вже розібралася: слова без руху – пустий звук. Я защібнула замок, чмокнула його в щоку – прощально – і ступила за поріг. Двері клацнули м’яко, як подих вітру.
Перші ночі я тулилася в Ірини. Вона обіймала: «Ти – розумна, Марино. Все налагодиться». А я ридала – не від горя, а від розради. Наступного дня набрала Оксану Василівну. Вона й бровою не повела.
— Браво, дитино, – мовила рівно. – Я ж казала: свобода – то твій козир.
Ми оформили розлучення. Анатолій чухав потилицю: «Чому так блискавично? Я ж хороший!». Я пояснила: «Бо я варта кращого». Він образився, але скоро виправдовувався: «Ти просто боїшся рутини». Тепер він, мабуть, залицяється до когось, а я… я вдихаю на повну.
З Оксаною Василівною ми стали ще ближчими. Щотижня – чаювання з плітками й мріями. Вона вчить мене в’язати гачком, я частую її смузі з ягід. Ми хихикаємо з минулого, малюємо плани на пригоди. Життя не зупинилося – воно розквітло, як сад навесні.
Тепер аптека – мій світ, вечори – йога чи сторінки в книзі. Знайомлюся з людьми без поспіху. Хтось особливий з’явиться? Чи я сама викую своє щастя? Бо збагнула: валізка й двері – то не поразка, а запрошення до себе.
А ви, любі, що б вчинили? Чи ризикнули б грюкнути дверима без тіні жалю, якщо любов обернулася кайданами?
