Машина мчала крізь ніч у невідомість. Йосип з усіх сил натискав педаль газу, навіть не усвідомлюючи того. По щоках чоловіка текли сльози. «Як далі жити? Як?» – волала душа. Він і сам не знав куди саме прямує. Хотілось втекти від себе, від своїх думок, стерти з пам’яті заплакане обличчя дружини, німий докір у Валиних сірих очах…
Отямився, озирнувся довкола. Ніяк не міг зрозуміти де опинився, хоч місцевість і здалася знайомою.
– Це ж треба? – ніжно погладив кермо авто, – Ти бачив, конику, куди мене привіз? А я думав, що й дорогу забув сюди!
Вийшов з авто, вдихнув на повну повітря, просочене спогадами дитинства. У голові одразу ж прозвучав голос бабуні:
– Ти ж знаєш, онучку, що я завжди буду з тобою, десь поруч? Що б не сталося – приходь до мене, я з усіх сил буду тобі допомагати.
Як же йому зараз не вистачало бабусі Ганни… Здається, якби обійняв свою рідненьку, усе б минулось. Не бриніли б у вухах слова професора, забув би сповнені відчаю і німого докору очі дружини.
– Поможи ріднесенька!.. – шепотів, обіймаючи пам’ятничок з фото бабуні. молодої, ще не сивої, – Підкажи, як далі бути? вкажи дорогу… Пошли розраду і відповідь. Я не знаю, як далі жити! Бабуню, допоможи! – благав, зрошуючи сльозами холодний німий граніт.
Він і сам не пам’ятає, скільки от так простояв. Врешті, геть знесилений, Йосип почав поволі повертатися до авто. Сумно! Майже усіх, кого пам’ятав ще молодими і здоровими, бачив ось тут, уже на фото. Скільки ж його тут не було? Хто ж узагалі залишився у рідному селі?
– Йосипе, ти? – почув знайомий голос.
До нього наближалася легкими кроками його Улянка. Скільки ж він її не бачив? Здається, в останнє срічалися, коли вона проводила його на службу. П’ятнадцять років минуло. А вона усе така ж гарна, а в його душі і досі живе образа за її учинок.
– До бабусі Ганни приїхав? Давно тебе тут не було! – дивилася своїми блакитними очима у саму душу, – Посивів… А все такий же гарний. Ходімо, я тебе нагодую і кавою пригощу.
У її оселі нічого не змінилося. Все, як він і пам’ятає. Навіть запах той самий, лиш на стінах висіли нові фото.
– Та це ж ми з тобою! – вигукнув здивовано, – ще тоді, як разом були… Дивися, наша береза. Чи є вона іще?
Уляна знітилася. Видно було, що їй ця тема не дуже приємна, тож перевів мову на спільних знайомих.
– Тато, татко повернувся! – до кімнати влетів хлопчина років семи і кинувся до Йосипа, – Таточко, я так тебе чекав! Мама казала, що ти у плаванні, а я уже і не вірив. А ти повернувся, татку, мама правду казала!
Йосип геть нічого не розумів. Який татко? Яке плавання? Поглянув, все ще обіймаючи малого, на Уляну, а та, ковтаючи сльози, притисла палець до губ і благала своїми велетенськими блакитними очима мовчати.
– Татку, а я корабель для тебе змайстрував. Я знав, що ти по мене повернешся, хоча хлопці байстрюком і називали. А я знав, що мама у мене не вміє обманювати. Я корабель і щоденник зараз принесу. Мама казала, ти мене з собою у плавання візьмеш, якщо я вчитимусь гарно. У мене одні дванадцятки!
Малий так швидко тараторив, що Йосип і слова не міг вставити. Коли ж хлопчик побіг до іншої кімнати, Улянка нашепотіла скоромовкою:
– Я все поясню! Прошу, не кажи, що те все неправда. Благаю. Я все поясню.
Малий приніс чималого пароплава, якого змайстрував із конструктора сам, і щоденник. Доки Йосип з непідробним захопленням роздивлявся корабель, хлопчина тулився до його руки.
– Ти ж більше не залишиш нас, татку? Ти ж уже забереш нас з собою? Мама уже не буде плакати, роздивляючись твоє фото!
Уляна попросила сина з’їздити до магазину по хліб, а сама, відвернувшись до вікна, почала свою розповідь.
– Я ж тебе чекала увесь той час, доки ти служив. Ти листи перестав надсилати, дзвонити, а я чекала. Навіть, коли твоя бабуня сказала, що ти там іншу знайшов, я не вірила і чекала. Не вкладалося тоді у мене у голові, що ти міг мене зрадити. Скільки кавалерів мала, а ніхто крім тебе не був мені милий, – її плечі здригалися – плакала. – Сім років, мов у тумані, а потім ти у соцмережі з’явився. А там – фото з весілля. Тоді я з котушок і злетіла. Зараз соромно згадувати, а тоді… Лиш так думала тобі помститись. Схаменулася, лиш коли відчула, що стану матір’ю. Як я могла своїй дитині пояснити, що не знаю хто його тато? Тому і показувала на твоє фото… Ти все одно тут не з’являвся, ось і вигадала я сину ідеального татуся.
Йосип сидів, ошелешений. Перед очима пливли рядки листа від бабуні: «Уляна твоя заміж вийшла, Йосипе. Кажуть, зустрічалася з ним, ще коли до тебе на побачення бігала». А Уляні бабуня сказала, що він одружився… Навіщо? Чому розлучила їх?
– Як ти могла так учинити? – сказав вголос, дивлячись на Уляну. – Нащо ж ти так із дитиною?
…Додому Йосип повертався спустошеним. Йому було соромно перед дружиною. Сім років з дня весілля вони намагались зачати дитя – усе марно. Спочатку чекали, потім звернулися до спеціалістів.
– З вами усе гаразд, – сказав професор, дивлячись на його дружину, – А ось ви, – поглянув на Йосипа, – Ви ніколи батьком не станете. Це вроджене, тут жодних шансів.
Його дружина Валя ридала. Вона мріяла про велику родину, а тут… Йосип намагався її заспокоїти, казав, що є багато діток без родини, яким вони можуть стати батьками, але вона і чути не хотіла.
– Я хочу стати матір’ю для своєї дитини, а не узяти чиюсь! – крикнула крізь сльози Валентина, замикаючись у кімнаті.
Згадав свою добру бабуню… Чому вона його зрадила? Нащо розлучила з коханою Улянкою? А, можливо, Уляна зі своїм сином і є його долею? Можливо, саме так бабуня зараз спокутує свій гріх перед ними обома? Можливо, йому і не потрібно повертатись до дружини і його доля там, поруч з першим коханням і хлопчиком, який щиро любить його, навіть не знаючи, що Йосип йому не рідний татко?
Йосип спинив машину і з’їхав на узбіччя. Куди ж він їде? Де його доля, біля кого його місце?
Автор – Анна К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
