Матінко ж моя, що я побачила, коли до сина приїхала минулого тижня! Це словами не можливо описати ,але я спробую. Вони з Карпат з відпочинку якраз повернулися, покликали нарешті в гості. Тарілки жирні зі зворотного боку, на ложках гречка засохла, постіль чорна, дзеркала в розводах, ручки мікрохвильовки і дверей масні. Але про все по порядку.
У нас з чоловіком син і дочка. Дочка Галинка ще з нами живе, школу закінчує, а син Павло два роки тому одружився, діток ще немає.
Ми живемо в селі, а Паша і невістка Леся в обласному центрі. Вона перекладачем працює, він з напарником кондиціонери встановлює і автомийку тримають. Тому живуть син і невістка досить заможно, гроші у них є, машина, в багатьох країнах вже побували на відпочинку.
Недавно, десь півроку тому, вони переїхали в свою квартиру в новобудові. Та у нас з чоловіком все не виходило вибратися до них на входини, бо у нас господарство, та і вони то в роботі по самі вуха, то десь поїхали.
Але оце буквально недавно з’їздили вони на відпочинок в Карпати на 10 днів, а потім син подзвонив і каже: мамо, хоч ви з сестрою приїдьте, ми вам гостинці і сувеніри привезли.
Ну я й поїхала, молодша дочка дома залишилася з батьком, бо в неї уроків багато було, а вона добре у нас вчиться, в Київо-Могилянку мріє вступити.
Так ось, словом, приїхала я, курочку-качечку-яєць взяла на гостинець. Син зустрів машиною. Повіз до них додому.
Ой, леле, матінко ж моя, що я побачила, коли до сина приїхала!
Я сама така чистюля, вам не передати, мої діти, хоч і в селі, та майже в стерильності виросли. Я через день завжди вікна мию. Підлогу – щодня, посуд виварюю два рази на місяць, постільну щотижня змінюю, штори раз на два місяці перу.
А у сина з невісткою!
Тарілки, в яких Леся подала картоплю з котлетами-полуфабрикатами, жирні зі зворотного боку, що взятися бридко, слизько й масно все, на ложках – гречка засохла, а постіль, на якій вони сплять і на яку тихцем я поглянула, чорна просто. Мені, правда, чисту, але не прасовану, видали.
Під ліжками та і взагалі кругом – шари пилу. Одяг, дякувати небу, випраний висить, бо обоє на людях же працюють, то вдягаються у чисте. В іншому стан нової квартири – ніби в ній такі нечупари живуть, яких ще світ не видів. Дзеркала в розводах, ручки мікрохвильовки і дверей масні.
Я і плакала гірко. І розмовляла з ними, намагалася донести: ну як так, як ви так можете жити? А як дитятко народиться?
Але вони так спокійно пояснили, що їм так нормально і комфортно. Що раз на місяць до них жінка приходить прибрати, і їм цього вистачає, а у самих на це ні часу ні бажання немає. Гостей вони до себе ніколи не приводять, з друзями у кафе-ресторанах зустрічаються.
В голові не вкладається, як мій Паша таким став? Він же з дитинства жив у чистоті! Невже немиті каструлі, в яких наступний суп вариться одразу після того, як з’їдено попередній, його влаштовують?
Але стосунки псувати з дітьми я не стала. Це їхнє життя. Я поїхала наступного дня, чесно сказала, що в таких умовах не можу і до них більше не приїду, але їх у себе ми завжди раді бачити і чекаємо в гості.
Я пораділа, що поїхала без чоловіка і дочки, бо не варто їм було це бачити.
Досі не оговтаюся ніяк, мені ті тарілки липкі сняться. Так хочеться сподіватися, що у них щось зміниться. Та чи варто на це надіятися?
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, ibilingua.com.
