— Мати б ніколи не дозволила собі сидіти в телефоні, коли я прошу уваги, — прохрипів тато. Він знав, що порівняння з покійною мамою — це мій найслабший бік. Кожна його фраза зaтягувалa вузoл на моїй свободі, перетворюючи життя на суцільний борг.
Сонце ледь пробивалося крізь каламутне скло старої веранди, залишаючи на підлозі довгі, ламані тіні. Я стояла біля мийки, відтираючи застиглий жир із пательні, а пальці вже зводило від холодної води. У сусідній кімнаті рипнуло крісло — Ярослав Григорович прокинувся і тепер чекав на свою порцію уваги. Це був щоденний ритуал, нескінченне коло, де мої плани, бажання чи втому просто не брали до уваги.
— Галю, ти скоро там? — пролунав його голос, сухий і вимогливий. — Чай уже захолов, мабуть.
Я витерла руки об фартух і зайшла до вітальні. Батько сидів рівно, поклавши долоні на коліна, і дивився у вікно на яблуні, які давно вимагали обрізки. Його погляд був сповнений того особливого докору, який змушував мене почуватися винною за сам факт свого існування.
— Тату, я тільки-но поставила чайник, він ще навіть не закипів, — відповіла я, намагаючись тримати голос спокійним.
— Ти завжди знайдеш виправдання, — він повільно повернув голову. — Коли мати була жива, у цьому домі порядок був іншим. А зараз я наче заважаю тобі.
Ці слова зачепили за живе, як і кожного разу. Після того, як мами не стало, я переїхала до нього, залишивши свою орендовану квартиру в місті, друзів і спокійні вечори. Мені здавалося, що це мій обов’язок, що я маю підтримати його в самотності. Але дуже швидко підтримка перетворилася на цілодобову службу без права на вихідний.
— Я просто хочу встигнути прибрати на кухні, поки сонце не сіло, — тихо промовила я.
— Прибирай, хто ж тобі боронить. Тільки про рідного батька не забувай. Мені багато не треба — лише склянку теплого напою та щоб хтось вислухав. Але в тебе ж постійно якісь справи. То робота в тому комп’ютері, то телефони.
Я мовчала. Сперечатися було марно. Будь-яка спроба пояснити, що моя робота на фрилансі годує нас обох, сприймалася як особиста образа. Для нього важливою була лише фізична присутність і повна покора.
Наступного ранку я намагалася зосередитися на проєкті. Дедлайн піджимав, замовник нервував, а цифри на екрані розпливалися від недосипу. Раптом двері в мою кімнату відчинилися без стуку.
— Галю, там на городі паркан похилився. Треба піти подивитися.
— Тату, я зараз зайнята. Мені треба закінчити цей звіт до обіду.
Він зупинився на порозі, його обличчя вмить споважніло, губи стиснулися в тонку лінію.
— Звіт важливіший за дім? — запитав він тихо.
— Це моя робота, тату. Якщо я її не зроблю, нам не буде за що купити продукти на наступний тиждень.
— Зрозуміло. Знову гроші дорожчі за батьківське слово. Іди, працюй. Я сам якось упораюся. Може, сусіда попрошу, хай люди бачать, яка в мене дочка дбайлива.
Він розвернувся і пішов, навмисне голосно тупаючи капцями по дерев’яній підлозі. Я знала, що це означає. Тепер почнеться період мовчання. Він міг не розмовляти зі мною днями, ігноруючи мої запитання, відмовляючись від їжі, яку я готувала. Це було справжнє випробування для нервів.
Через годину я не витримала. Совість, вихована роками на почутті обов’язку, перемогла. Я закрила ноутбук і вийшла у двір. Батько стояв біля паркану, просто дивлячись на дошки. Він навіть не намагався щось лагодити.
— Давай я допоможу, — сказала я, підходячи ближче.
— Не треба. Тобі ж ніколи.
— Тату, ну досить уже. Я ж вийшла. Показуй, що робити.
— Тепер уже пізно. Настрій пропав. Ти наче робиш мені послугу, Галю. А я ж тебе виростив, ні в чому відмови не знала.
Я дивилася на його натруджені руки і відчувала, як усередині закипає щось важке, але я знову проковтнула протест.
Минули тижні. Мій графік повністю підлаштувався під його примхи. Я вставала о п’ятій ранку, щоб попрацювати, поки він спить. Потім починався нескінченний марафон: сніданок, прибирання, розмови про старі часи, походи в магазин за продуктами, які він забажав саме зараз.
Одного разу до мене зателефонувала подруга, Олена. Вона запросила мене на каву до міста, хоча б на пару годин.
— Галю, ти зовсім зникла. Тебе засмоктало те село. Приїдь, хоч повітрям іншим подихаєш, — переконувала вона.
Я наважилася запитати батька.
— Тату, я завтра поїду в місто на кілька годин? Олена кличе.
Його очі звузилися.
— У місто? А я як? У мене знову коліно крутить, погода змінюється. Ти мене самого лишиш?
— Тобі ж не важко буде побути самому три години? Суп у холодильнику, чай у термосі залишу.
— Справа не в супі. Тобі просто нудно зі мною. Тобі хочеться до молодих, веселих. А старий батько — то тягар.
— Це неправда. Я просто хочу змінити обстановку.
— Їдь. Хто я такий, щоб тебе тримати. Тільки знай, якщо щось станеться, поки тебе немає, це буде на твоїй совісті.
Я нікуди не поїхала. Весь вечір я сиділа в кріслі навпроти нього, слухаючи чергову історію про те, як важко йому жилося в мої роки. Він розповідав про холодні зими, про важку працю на заводі, про те, як вони з мамою будували цей дім по цеглині. Кожне слово було як камінь, що лягав мені на плечі.
— Ти зараз маєш усе, — казав він, розмішуючи цукор у склянці. — Тепло, їжу, спокій. І все одно чимось незадоволена. Постійно кудись рвешся.
— Я просто хочу мати частинку свого життя, тату. Хіба це багато?
— Твоє життя — це твоя сім’я. Іншого бути не може. Все інше — порожнеча.
Я почала помічати, що стаю тінню самої себе. Перестала стежити за собою, волосся зав’язувала в тугий вузол, одягала старий светр, аби тільки не привертати уваги. Будь-який мій гарний вигляд викликав у нього підозру.
— Для кого це ти вбралася? Знову хтось з’явився? — питав він, якщо я просто одягала чисту сукню.
— Нікого в мене немає, тату. Просто захотілося виглядати по-людськи.
— Краще б про город подумала. Там бур’яни вже вище голови.
Одного разу терпіння увірвалося. Це сталося через якусь дрібницю — розбиту чашку. Я випадково зачепила її ліктем, коли поспішала на кухню. Порцеляна розлетілася на дрібні друзки. Це була стара чашка, з того самого набору, що вони купували з мамою.
Батько з’явився в дверях миттєво. Його обличчя стало червоним від гніву.
— Що ти накоїла? — прохрипів він.
— Вибач, я випадково. Я все приберу.
— Випадково? Ти нищиш усе, що мені дороге! Ти спеціально це робиш, щоб вижити мене звідси!
— Тату, це просто чашка! Я куплю таку саму, або ще кращу.
— Таку саму не купиш. У ній була пам’ять. Але тобі байдуже. Ти тільки про себе думаєш. Мабуть, чекаєш, коли я вже піду за мамою, щоб господарювати тут самій.
Це було занадто. Я кинула ганчірку на підлогу.
— Досить! — крикнула я так голосно, що він здригнувся. — Я віддала тобі два роки свого життя. Я не бачу нікого, крім тебе. Я працюю вечорами, щоб ми мали що їсти. А ти звинувачуєш мене в тому, що я бажаю тобі зла через посуд?
— Не смій так розмовляти з батьком! — він замахнувся рукою, але зупинився.
— А як мені розмовляти? Я тут як прислуга. Тобі не потрібна дочка, тобі потрібен персонал, який буде мовчати і виконувати накази.
Він сів на стілець і раптом закрив обличчя руками. Почав розгойдуватися з боку в бік.
— Оце так подяка. Оце дочекався старості. Краще б я не бачив цього дня.
Цей прийом спрацював і цього разу. Я відчула, як гнів виходить із мене, залишаючи лише порожнечу і втому. Я почала збирати уламки, намагаючись не порізатися.
Того вечора ми не вечеряли разом. Він замкнувся у своїй кімнаті, а я сиділа на веранді, дивлячись на темний сад. У голові прокручувалися різні варіанти майбутнього. Можна було зібрати речі і поїхати вночі. Просто зникнути. Але куди? Він не дасть мені спокою, буде телефонувати родичам, жалітися сусідам.
Минуло кілька днів. Атмосфера в домі була напруженою, як перед грозою. Батько поводився підкреслено ввічливо, але це було гірше за крик. Він звертався до мене на ви, просив щось зробити з такою інтонацією, ніби я робила йому велику ласку.
— Пані Галю, чи не могли б ви подати мені окуляри? — казав він, дивлячись крізь мене.
— Тату, перестань. Це не смішно.
— А мені не до сміху. Я зрозумів своє місце. Я старий непотрібний чоловік.
Я намагалася налагодити контакт, готувала його улюблені страви, пропонувала подивитися разом телевізор. Він відмовлявся.
— Я не хочу тебе відволікати від твоїх важливих справ. Іди до свого комп’ютера.
Одного разу до нас завітав сусід, Петро. Чоловік роботящий, трохи грубуватий, але добрий. Він приніс кошик яблук.
— О, Ярославе, як ти тут? Гляджу, дочка біля тебе крутиться, як бджілка. Пощастило тобі.
Батько зітхнув, відставляючи чашку.
— Та як сказати, Петре. Молодь зараз інша. Усе в них бігом, усе з під палки. Немає того душевного тепла.
Я стояла поруч і відчувала, як щоки починають палахкотіти. Петро подивився на мене з якимось дивним співчуттям.
— Та ти що, Ярославе. Галя заради тебе місто кинула. Не кожна так зробить.
— Вона сама так вирішила, — відрізав батько. — Ніхто її не примушував. А тепер виставляє це як подвиг.
Я розвернулася і вийшла з кімнати. Мені хотілося кричати від несправедливості. Увечері, коли Петро пішов, я знову спробувала поговорити.
— Навіщо ти це сказав йому? Чому ти принижуєш мої зусилля перед іншими?
— А що, я маю брехати? — він навіть не відірвався від газети. — Ти робиш це, бо так треба, а не тому, що любиш. Я це відчуваю. Ти холодна, Галю. У тобі немає маминої доброти.
Я зрозуміла, що ніколи не буду для нього достатньо хорошою. Що б я не робила, скільки б годин не проводила біля його ліжка чи на кухні — йому завжди буде мало. Він хотів мою душу, а не просто допомогу.
Одного разу я все ж вирішила вийти з цього замкненого кола. Знайшла оголошення про оренду невеликого будиночка в сусідньому селі. Недалеко, щоб можна було приїжджати, але достатньо далеко, щоб мати свій простір.
Коли я сказала йому про це, у домі наче повітря стало густим.
— То ти все ж таки кидаєш мене? — запитав він тихо.
— Я не кидаю. Я буду приїжджати через день. Привозитиму продукти, допомагатиму по господарству. Але мені треба жити окремо. Мені тридцять п’ять років, тату. В мене немає сім’ї, немає свого життя.
— У тебе є я. Хіба цього мало?
— Цього недостатньо для повноцінного життя.
Він встав, підійшов до вікна і довго мовчав. Потім повернувся, і в його очах я побачила не сум, а холодний розрахунок.
— Якщо ти вийдеш за поріг з речами, назад вороття не буде. Я зміню замки. І не смій більше називати мене батьком.
— Ти зараз мене шантажуєш?
— Я просто ставлю умови. Або ти зі мною, або ти мені чужа. Вибирай.
Я стояла посеред кімнати, дивлячись на старі фотографії на стінах, на вишиті мамою рушники. Тут минуло моє дитинство. Тут кожна річ нагадувала про те, ким я була. І тепер мені пропонували відмовитися від усього цього заради власної свободи.
— Мені потрібен час подумати, — прошіпотіла я.
— Думай. Але май на увазі — серце в мене не залізне. Кожна твоя хвилина роздумів вкорочує мені віку.
Я вийшла на подвір’я. Холодне нічне повітря трохи протверезило. Я чула, як у хаті він почав голосно пересувати меблі, наче демонструючи, як йому важко самому. Потім почувся звук падіння чогось важкого.
Я кинулася назад. Він стояв посеред кухні, тримаючись за стіл.
— Що сталося? — вигукнула я.
— Нічого. Просто голова обертом пішла. Іди, тобі ж треба збирати речі.
Я допомогла йому дійти до ліжка. Він вхопився за мою руку так міцно, що на шкірі залишилися сліди.
— Не йди, Галю. Я ж пропаду без тебе. Хто мені води подасть? Хто слово скаже? Ти ж єдина, хто в мене залишився.
Його голос тремтів, і в ту мить він здавався таким маленьким і беззахисним. Уся його пиха зникла. Залишився лише старий чоловік, який боявся самотності більше за все на світі.
Але я знала: варто мені сказати — Добре, я залишаюся — як усе повернеться на свої місця. Знову будуть закиди, знову буде контроль над кожним моїм кроком, знову я буду винною у всьому світі.
Я сиділа біля нього до самого ранку. Він заснув, не випускаючи моєї руки. Коли перші промені сонця торкнулися підлоги, я обережно звільнила пальці.
Мої валізи стояли в коридорі ще з вечора. Я дивилася на них і відчувала, як серце калатає десь у горлі. Це був вибір між життям для себе і життям для нього. Жоден із цих варіантів не приносив радості. Якщо я піду — я буду вічно мучитися совістю, згадуючи його самотній погляд. Якщо залишуся — я повільно згасну в цьому будинку, ставши такою ж озлобленою на весь світ.
Я підійшла до дзеркала. На мене дивилася жінка з втомленими очима, яка майже забула, як це — посміхатися просто так, без причини.
— Галю, ти де? — почулося з кімнати.
Він знову прокинувся. Знову починався новий день, ідентичний попередньому.
Я взяла ручку однієї з валіз і потягнула її до дверей. Рипіння коліщаток здалося мені найгучнішим звуком у світі.
— Галю! — голос став вимогливішим. — Де мої шкарпетки? І чому на кухні тиша?
Я зупинилася біля порогу. Рука на дверній ручці затремтіла. Один рух — і я на волі. Один крок назад — і я знову в пастці обов’язку.
Я згадала маму. Вона завжди терпіла. Вона ніколи не сперечалася, завжди згладжувала кути, завжди ставила його інтереси вище своїх. І що вона отримала в кінці? Втома і згаслі очі. Чи хочу я такого ж фіналу для себе?
Батько вийшов у коридор. Він побачив валізи. Його обличчя вмить змінилося — від очікування обслуговування до крижаної люті.
— То ти все ж таки вибрала речі, — сказав він, схрестивши руки. — Ну що ж. Йди. Тільки пам’ятай — двері за тобою зачиняться назавжди. Не приходь, коли будеш плакати від самотності в місті.
— Я не плакатиму, тату. Я буду жити.
— Життя без коріння — це не життя. Ти зів’янеш, як та квітка без води.
— Можливо. Але я спробую.
Я відчинила двері. Свіжий вітер увірвався в затхлий коридор, приносячи запах мокрої трави та свободи. Я зробила крок на ґанок.
— Галю! — крикнув він мені в спину. — Повернися! Я зараз же викличу когось, мені погано!
Я не обернулася. Я знала цей сценарій напам’ять. Це був останній козир у його грі. Я йшла до хвіртки, а за моєю спиною лунали прокльони, які потім змінилися на плач, а потім знову на гнівні вигуки.
Сідаючи в машину, я востаннє подивилася на будинок. Він здавався мені великою кліткою, з якої я нарешті вирвалася. Але чи справді я вирвалася? Почуття провини, закладене роками, нікуди не зникло. Воно сиділо всередині, шепочучи, що я погана дочка, що я зрадниця.
Дорогою до міста я кілька разів зупинялася, щоб просто подихати. Кожен дзвінок телефону змушував мене здригатися. Я знала, що він буде телефонувати. Буде мовчати в трубку або вимагати допомоги.
Минуло кілька днів. Я оселилася в новому місці. Будиночок був маленьким, але сонячним. Я працювала, готувала собі їжу тоді, коли хотіла, і гуляла ввечері, не звітуючи нікому. Але тиша в хаті іноді тиснула більше, ніж його крики.
Я постійно думала: а що, якщо йому дійсно стане зле? Що, якщо він впаде і не зможе піднятися? Сусіди, звісно, заглянуть, але це не те.
Одного вечора я все ж таки набрала його номер. Після довгих гудків він підняв трубку.
— Слухаю, — голос був чужим і холодним.
— Тату, це я. Як ти?
— У мене немає дочки. Ви помилися номером, пані.
Зв’язок обірвався. Я сиділа в темряві, стискаючи телефон. Я отримала те, чого хотіла — свободу. Але ціна цієї свободи виявилася набагато вищою, ніж я могла собі уявити.
Чи можна побудувати щастя на руїнах стосунків із найближчою людиною, навіть якщо ці стосунки були токсичними?
Кожен із нас рано чи пізно стикається з вибором: залишитися вірним іншим чи стати вірним собі. Але чи існує в цьому виборі правильна відповідь, яка не залишає по собі випаленої землі в душі?
Як ви вважаєте, де проходить межа між синівським чи дочірнім обов’язком і правом на власну особистість, і чи варто жертвувати своїм життям заради спокою батьків, які не вміють любити без умов?
