У сусідів знову непорозуміння, знову щось вони не поділили між собою в який же раз.
— Ти живеш у моїй квартирі — ти житимеш за моїми правилами! — говорила п’ятдесятирічна Наталя Іванівна своїй дорослій дочці Христині. – Я тут командую, а не ти. Моє слово – закон! Не хочеш — можеш йти.
Мати та дочка — власники двокімнатної квартири в рівних частках. Так-то житло у них просто чудове: будинок цегляний, відмінне планування, район хороший, обжитий, метро поруч.
Мати та дочка живуть кожна у своїй кімнаті, обидві працюють, платять за квартиру навпіл, харчуються окремо, ніхто нікого не забезпечує.
А до їхніх непорозумінь, сусіди вже звикли. По-хорошому, звичайно, жінкам треба жити окремо, але розмінюватися на дві повноцінні квартири без втрат неможливо, а на доплату ні в тієї, ні в іншої грошей немає.
Наталія Іванівна щиро впевнена, що дочка живе у неї. Ну, а як ще назвати ситуацію, коли дитина виросла, але не випурхнула з гнізда, так сидить у батьківському?
Христина ж вважає, що живе у себе на своїх особистих метрах. Юридично це так і є: квартира дісталася їм двом у спадок від діда, отця Наталії Іванівни, переїхали сюди, коли Христині було тринадцять років.
У підлітковому віці Христина, звичайно, слухалася маму і жила за її правилами.
У суботу в обов’язковому порядку з ранку робила генеральне прибирання, у гості запрошувала лише тих, хто подобається матері, і лише тоді, коли та дозволить, мирилася з килимом на стіні у своїй кімнаті.
Зараз Христині вже двадцять п’ять і їй, звичайно, хочеться жити по-своєму.
Повертатися додому тоді, коли захочеться, забиратися з тією регулярністю, яка влаштовує особисто її, привести та залишити у себе на ніч молоду людину, народити дитину, зрештою…
– Хочеш самостійності – з’їжджай! Живи окремо! — говорить Христині мати.
— А чому це я маю з’їжджати? – Христина. — Це мій дім! За квартиру я плачу сама! Грошей ні в кого не беру жодної копійки вже багато років! Харчуюсь окремо! Я доросла людина! Я такий же власник! Ну дивно було б, якби я з сусідами по квартирі погоджувала своє особисте життя, звітувала. Чому перед мамою я зобов’язана все це робити? Чим наша квартира відрізняється від комунальної?
Як вважаєте, хто неправий з моральної точки зору?
Більшість із нас колись починали з нуля, жили по гуртожитках, заробляли та вставали на ноги. Претендувати на квартиру, де мешкають батьки – неправильно!
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua