Мабуть, таке щастя переслідувало лише мене.
Мене ще навіть в палату не перевезли, як на телефон одна за одною посипалися повідомлення: “Ну що там?”, “На кого схожий?”, “А темненький, як я, чи світловолосий?”, “Вишли мені світлину, і негайно!” Чоловік все не вгамовувався. – Зараз не до цього, трохи пізніше, – відписала я. “Ага, тягнеш час. Значить щось таки приховуєш”. За пів години мій Тарас влетів, щоб самому глянути на сина.
Після весілля, ми з Тарасом цілеспрямовано взяли курс на відтворення собі подібних і на те було кілька вагомих причин, серед яких найпоширеніша: мама Тараса частенько натякала, що я не здатна зробити її синочка татом. Ну а з мамою чоловіка – самі розумієте, краще не жартувати. Краще уважити бабусю, привести на світ дитятко і чим швидше, тим краще.
І ось, власне, чи то від зайвої пильної уваги Оксани Іванівни, то чи що, але як на зло, нічого не виходило. Рік минув, другий пролетів і свекруха вже почала шипіти зі свого кута і підозріло щулити очі в мою сторону.
А тут Тараса на навчання відправили.
На три тижні. В місто. (Самі-то ми в селищі міського типу жили).
Чоловік поїхав, я залишилася. І тут мені спало на думку зробити йому сюрприз – приїхати на один день, щоб побачитися. Скучила адже.
І приїхала, і побачилися, та мабуть так плідно, що після повернення судженого з цього самого навчання, я зрозуміла раптом, що з моїм організмом відбувається щось дивне.
Я звичайно, запідозрила недобре і купила тест, який виявився позитивним. Ось вони, довгоочікувані дві смужки! Але Тарасу я не поспішала про це повідомляти до того часу, поки не сходила на УЗД, яке і розставила всі крапки над “і” – я при надії.
Чоловікові я звичайно миттю повідомила і той розділив нашу радість, але… коли все вляглося, Тарас раптом задумався.
І почав він там щось рахувати.
Я календарик у нього виявила. Він його купив. Я побачила там купу кружечків різних кольорів. У підкреслених числах легко вгадувалися дати його від’їзду, дати мого до нього приїзду, дати мого передбачуваного зачаття…
Також я мала честь спостерігати, як він скрупульозно вичитує результати мого того, першого УЗД, риючись нишком від мене в моїх паперах. Плюс спостерігала неодноразово, як він, немов першокласник, розчепіривши пальці, щось там рахує.
Три дні він рахував.
– Виходить, все сталося 13 квітня, в п’ятницю, – нарешті, озвучив він мені свій вердикт. Глянувши на мене злобним поглядом.
Ага, мене теж бентежить, що це була п’ятниця, 13-е число. Недобре якось, – легковажно похитала чубчиком я.
Тарас грізно покашляв.
– Так в цей день я у від’їзді був! На навчанні! – грізно нагадав він мені.
Я застигла з відкушеним бубликом в зубах.
– А я ж до тебе приїжджала, на один день, забув? – нагадала я, квапливо прожувавши бублик і мало не поперхнувшись.
Тарас повів бровами, згадавши про цей єдиний день. Знову щось подумки порахував, ворушачи губами, за своїми розчепіреними пальцями, в яких ховався календарик і нарешті прояснився і посміхнувся.
– А ну так. Гаразд. Подивимося.
Що подивимося? Кого подивимося?
Як-тільки я відмучилася і привела на світ синочка, чоловік почав наполегливо мені телефонувати.
– Все, – видихнула я в слухавку, – Синочок, три двісті.
– Фотку, фотку мені йшли! – волав від знемоги чоловік.
– Так постривай ти, не до фотосесій мені, – заспокоїла я його і відключивши телефон, спробувала заснути.
Але звук вхідних смс не дав мені це зробити.
– Що, не схожий на мене?
– Він смаглявий?!
– Таки мене обманула, так?
– Спеціально час тягнеш?
Він притопав як слон, в бахілах, в масці, шапочці і блакитному халаті прямо в родзал.
– Де він?!
Я ридала від сміху, скрутившись на кушетці. У Тараса був такий смішний вигляд, ніби він намагався зловити мене на місці злочину.
Чоловік глянув на сина і тут-же заспокоївся.
– Мій, – видихнув він, мало не знепритомнівши. І вигляд у нього був дуже щасливий.
Вдруге я дізналася, що при надії, коли на навчання в місто виїхала я.
Я відчалила на сесію, оселившись в гуртожитку. Синові як-раз виповнився рік, я все-ще годувала його, що як відомо, робило мене несприйнятливою до другої дитинки.
Я вирішила, що завдяки моєму тривалому навчанні (місяць), я як-раз зможу відлучити сина, тому він був залишений у бабусі під наглядом і я приїжджала на кожні вихідні додому, щоб побачити синочка. Ну і чоловіка, відповідно, теж.
Так і доїздилася я на ці вихідні, що знову швиденько робила тест. Дізналася я про те, що знову стану мамою, після повернення з навчання. Сходила на УЗД, переконалася, повідомила Тараса.
– Так ти ж у від’їзді була? – роздратовано поцікавився чоловік.
Мене це його питання миттєво вивело з себе.
– І що? Я ж приїжджала на вихідні. До тебе! – гаркнула я. – Ти що, підозрюєш, що я в місто не вчитися їздила, а гуляти?!
– А що, ні чи що? – знервував мене чоловік.
Він ревнував. Чи не довіряв, підозрював.
Я — ображалась.
Аж до: “Я сама вирощу цю дитину, подавай на розлучення! У власній дитині сумніватися – це вже перебір! Так як ти смієш на мого малюка так думати? Діти – це святе!!!”
Масло у вогонь підлила і Оксана Іванівна:
– Знову на світ приводити? Так швидко? Нехай спочатку первісток виросте! Зробиш це пізніше, років через п’ять, – наївно порадила вона.
– А цього я куди подіти повинна? – здійнялася я. – Він уже є, я люблю його! Злі ви всі, піду я від вас.
Все всередині мене вирувало, голосуючи за розлучення. Тарас був прощений тільки після того, як сплячу мене, вночі гладив по поки ще плоскому животику. Більш того, чоловік пошепки розмовляв з моїм пузиком ночами і я остаточно викинула з голови всі думки про розлучення.
Після появи на світ цього разу вже все було інакше.
Ніхто з мене фотозвіт з моменту народження не вимагав, в родзал не вдирався і повідомленнями не докучав. Напевно, перша дитина – все ж більш хвилююча, ніж друга.
– Красивий, – захопився чоловік, відвідавши мене на другий день і глянувши на сина.
– Ну, ось цей схожий на татка, – додала ложку дьогтю і свекруха.
– А той, перший, значить, був не схожий?! – здійнялася орлицею я.
Образа калатала всередині мене.
– Ви ж говорили, почекай ще! За п’ять років! – пригадала я потім Оксані Іванівні, коли свекруха стала проявляти до другого мого сина любові більше, ніж до першого. (Бо другий на її сина був більше схожий!) – Ви були проти його появи на світ!
– Зла ти, – похитала головою Оксана Іванівна, обіймаючи улюбленого онука. – НЕ вигадуй. Не говорила я нічого такого! Причулося!
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
