Мене вигнали з дому за те, що я жила без штампу в паспорті. Батьки вирішили, що я “зіпсована” і більше не гідна їхнього прізвища. Мама не захистила. А батько сказав, що мене для нього більше не існує. Вже сім років я не чула від них ані слова. Та коли не стало дідуся, усе закрутилось знову. Я поїхала в село – не на поминки, а щоб повернути собі голос. І знайшла там дещо більше.
Все почалося з дзвінка від Іллі. Коротке – приїдь, дідуся Матвія більше з нами немає. Я навіть не знала, що він досі живий. Востаннє бачила його років десять тому, коли ми з батьками ще приїздили в Підгайці на свята. Тоді він подарував мені невеличкий дерев’яний медальйон у формі пташки. Сказав – носи, коли летиш від усіх.
Я знала, що він мене любив. Тихо, по-своєму, без пишних слів, але завжди наливав мій чай трохи першим, хоча я була дитиною. І коли ми з Іллею ночували у нього в дитинстві, він щоночі перевіряв, чи не замерзли наші ноги.
Та коли я “зіпсувала” своє життя і почала жити з хлопцем без шлюбу, він більше не писав. Мовчав, як і всі. Я думала, він розчарувався. Тепер же, стоячи з валізою біля знайомого подвір’я, я відчувала – його мовчання мало інший зміст.
На подвір’ї пахло калиною і сухими дровами. Було тихо, навіть пес не гавкав. Я зайшла сама. Ілля був на кухні. Той самий Ілля, мій брат, який востаннє писав мені ще до скандалу.
– Привіт, – сказала я.
Він не відповів одразу. Просто подивився. Ніби на привида.
– А ти не змінилася, Наталю, – сказав нарешті. – Хіба що очі ще впертіші.
Я скривилась.
– Може, тому що тепер я ні перед ким не згинаюся?
Він мовчки поставив переді мною чашку з ромашковим чаєм. Усе, як колись. Але ж ми вже не діти.
– Мама знала, що я приїду?
– Вона не приїде. Вона сказала, що це не твій дід.
– Ох як зручно, – хмикнула я. – Людина тебе ростила, носила на плечах, але досить одного гріха – і ти вже не рідна.
– Ти ж знаєш, як у нас, – знизав плечима Ілля. – Закон, порядок, ноти в церковному хорі. Все має бути правильно. Навіть любов.
Я допила чай. У ньому щось хруснуло – лист лаванди?
У дідовій кімнаті було чисто. А ще… дивно. На його ліжку лежав конверт. На конверті – мій почерк. Вісім років тому я написала йому листа. Просто, від душі. Про життя з Артемом, про те, як ми орендували квартиру і самі лагодили кран. Про любов без печаток.
Я написала, що шкодую, що родина зреклася мене. Що мені не вистачає його.
Він не відповів. Але мій лист був у нього під подушкою. Збережений. А поряд – новий конверт. Уже від нього.
“Наталю, я слухав, як ти народжувалася. Через двері. Твій перший крик був таким впертим – я знав, що ти будеш не така, як інші. І я радів. Не зізнавався, бо чоловікам же не личить. Але я завжди вірив – ти своя. Я не міг піти, не сказавши цього.”
Я тримала аркуш і відчувала, як дрижать пальці. У листі була ще одна річ – ключ. Підпис: “Комора. Під старою ковдрою”.
Я пішла.
Там, у дерев’яній скрині, знайшла стару ікону, мої дитячі малюнки… і ще одну коробочку. Усередині – золоте кільце з гравіюванням. Маленькими літерами було написано: “Любов – це не форма. Це серце.”
– Він залишив мені кільце, – сказала я ввечері Іллі. – І лист. Щоб я знала. Що я не одна.
– А Артем?
– Що Артем? Ми досі разом. Дев’ять років. І досі “у гріху”, як скаже мама.
– А ти ще хочеш з ними говорити?
Я мовчала. Потім сказала:
– Я не знаю. Але хочу, щоб хоч колись мама сказала мені – ти не сором. Ти моя донька.
Наступного дня я зібралася йти. Ілля обійняв мене, чим здивував і себе, і мене.
– Напиши. Або ні, краще – приїзди, – буркнув він. – У нас тепер Інтернет ловить нормально.
Я усміхнулась. А тоді ще раз зайшла до дідової кімнати. І, не знаю навіщо, знову сіла на його ліжко.
Дивно. Ми втрачаємо людей не тоді, коли вони йдуть. А тоді, коли ми перестаємо пробувати зрозуміти. Дідусь зрозумів мене краще, ніж усі.
Я вже вдома. Артем чистить мандаринки, діти бігають по квартирі з пінопластовими літачками. Я відкриваю скриньку – ту саму, що привезла з села. І кладу туди кільце. Поруч з дідовим листом. Може, колись віддам його доньці. Але спершу… треба повернути собі маму.
І от я сиджу, тримаю телефон, і думаю – писати? Дзвонити? А раптом знову тиша? А раптом знову – тебе для нас немає?
Але ще більше я боюся – що ніколи не спробую.
А ви б спробували? Після всього? Після вигнання, сорому, тиші – ви б пробачили?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
